Як відомо, людство віддавна мітило час через періодизацію природних явищ. Але натуральні (календарі) та штучні (гномони, клепсидри) засоби його фіксації не були точними й зручними. Аж ось новочасна доба принесла диктат механічного годинника, цокотіння стрілки якого почало задавати усталений ритм життя. Уявлення Ісаака Ньютона про те, що події світу відбуваються всюди одночасно, передбачало встановлення універсальних часово-просторових координат. Утім, Альберт Айнштайн із цим сперечався. У різних точках Всесвіту немає тотальної синхронності. Близнюк після космічної подорожі на вигляд буде молодшим за брата, який лишився на Землі. Тож різні системи вимірювання позначені несхожою тривалістю. Хай там як різнилися б ці теорії, а об’єктивно-науковий погляд на час (до, після, воднораз) відрізняється від його людського досвідчення (минуле, теперішнє, майбутнє).
Читайте також: Що справедливо?
Нікому не треба доводити, що людина здатна мандрувати часовими вимірами, дозволяючи кожному з них у певний спосіб перетинатися. Так, Анрі Берґсон запроваджує поняття «тривалість», на підставі якого час годі зобразити у вигляді числових міток годинника. Зробити минуле частиною сучасності вдається лише завдяки свідомості. Існування речей мінливе, але вхопити зміну можна свідомо, тобто в часі, ніби переживаючи. Приміром, сприйняття музики несила звести до кількісних параметрів, а доводиться сприймати якісно, знову ж таки, часово.
Тема свідомості надто важлива для Едмунда Гуссерля. А головною її властивістю є націленість на щось. Крім того, у людському життєсвіті міститься куди більше, ніж «тут і тепер». Отже, часове сприйняття виходить за межі конкретного моменту. Слухання того ж таки музичного твору не розпадається на окремі частини, фрагменти чи ноти. Ми чуємо його цілісність, звісно, не як один акорд, а тримаючи у свідомості зігране й очікуючи нового переливу звучання. Наша свідомість тримає, ніби хвіст комети, минуле в теперішньому стані. Проте це не буквальне відтворення попереднього, а теперішнє зображення того, що вже сталося. Схожим чином відбувається з читанням: почавши пробігати оком початок речення, ми не забуваємо його одразу ж, а зберігаємо у свідомості. Те саме доводиться говорити про нашу діяльність. Виконання якоїсь дії передбачає щойно звершене, виконуване й завершальне. Те, що відбувається зараз, не становить повноти часу. Потрібно, щоб частини минулого й майбутнього наповнювали усвідомлення теперішнього й поєднували три фази часу в одне ціле, що перекочується, немов плин ріки. Зрештою, можна сказати, що свідомість конституює час.
Своєю чергою, Мартін Гайдеґґер у часі вбачав можливість розкриття історично важливих форм життя. Часові виміри дають змогу людині виходити за межі теперішнього. Життя не вичерпується переліком подій. Взявши до уваги перейдене, ми посуваємося вперед, щоб знову ставити собі нові горизонти майбутнього. Наші подальші кроки визначаються настроями, які виникають у певні моменти часу. Настрої не обираються, вони стаються з нами відповідно до соціально-історичного періоду, до якого ми належимо. Їхній вплив уможливлює розкриття перед нами світу. Тоді свідомість минулого з орієнтацією на майбутнє і визначатиме нашу сучасність. Отже, час становить фундаментальну ознаку людського існування.
Читайте також: Гіркота інтелектуалів
Хоч би якою важливою була єдність трьох часових фаз, а жити тільки минулим і майбутнім або нехтувати теперішнім означало б відмовитися від себе. Для цього Фрідріх Ніцше сконструював концепцію «вічного повернення». Вона зовсім не передбачає звичайного повторення того самого. Повертається подібне, тобто все, що сприяє утвердженню життя. Кажучи життю «Так!», потрібно не просто прийняти все, а й активно употужнювати, а не кволо сприймати будь-що. Вічне «тепер» ніби перебуває поза часом і стає вирішальним для життя.
Та якщо час є визначальною антропологічною ознакою, чому ж тоді Джон Мактаґґарт називає його ілюзією? Нехай у нас і немає спеціального органу, який фіксував би час, усі спроби його якось ухопити закінчуються тим, що він ніяк не оприявнюється. І як же тоді пояснювати зміни? Будь-яка послідовність чисел не виявляє змін, адже 6 ніколи не стане 7. Рух дорогою, на якій позначені цифри кілометрів, свідчить лише про ілюзію змінюваності. За великим рахунком, зміни у світі, каже Мактаґґарт, означали б наявність суперечностей, яких у ньому катма. Натомість час, зміни та суперечності є характеристиками наділених свідомістю істот.
Що ж, залишається визнати час горизонтом можливих людських дій, а також специфічною формою самоусвідомлення людини, яка сприймає себе за живу істоту, спроможну створювати перспективи та діяти.