Час пацюків

ВОНИ – це пацюки з політичного полігону, новоспечені «коаліціанти». У дорогих строях, зі значками народних обранців на лацканах піджаків, узуті в страусячі (чи які там іще?) черевики, щедро напарфумлені, вони мчать туди, де пахне грішми, посадами, впливовим становищем. Біжать, полохливо озираючись, українці. Біжать заглиблені в щось своє євреї. Біжать, випнувши груди, росіяни, гордий грузин Жванія, переганяючи національного виробника Слободяна… Біжать сповнені патріотичного духу нунсівці й натхненні ідеалами Європейської партії бютівці. Біжать просто фахові негідники. Непотопельний Йосип Вінський у вишиванці – вивісив продажний лик на білбордах, патетично закликаючи звільнити владу від олігархів. Дивіться, мовляв, я біжу…

Якби раптом сталося те, про що «ляпнув» віце-прем’єр Семиноженко й Україна раптом влилася б у «союзну державу», бігли б вони зі всіх ніг іще далі. Аж до Кремля…

Настав момент істини. Пацючі перегони – це розплата. За недолугу пропорційну систему виборів (створену, до речі, за участі Юлії Тимошенко), яка передбачає підпорядкованість «обран­­ця» своєму партай­­геносе. За торгівлю місцями в цілком закритих списках. За перетворення політики в бізнес…

І немає цьому перебіганню «суб’єктів законодавчої ініціативи» жодних виправдань. Адже пройшли вони до парламенту саме під тими прапорами, від яких тепер утікають. І це означає, що нинішні політичні пропорції у Верховній Раді не відповідають результатам останніх парламентських виборів…

За перегонами пацюків майже не поміченим залишився вірнопідданський жест групи київських ректорів, які мало не одразу після призначення міністром освіти і науки одіозного Дмитра Табачника поспішили висловити йому свою підтримку. Керівники низки університетів звернулися до Віктора Януковича, Миколи Азарова та Володимира Литвина з запевненням, що саме Табачник є тим державним діячем, який «може забезпечити відродження вітчизняної освіти і науки». До колишніх його віце-прем’єрських заслуг віднесено те, що «освіта була вільна від тоталітарної ідеологізації». Мовби в часи віце-прем’єра Табачника й не було міністра освіти Кременя…

Виникає запитання: а що ж сподвигло Леоніда Губерського, Михайла Згуровського, Михайла Кулика, Анатолія Москаленка, Анатолія Мазаракі, Анатолія Тугая, Володимира Присяжнюка, Олексія Безгіна та їхніх колег моментально солідаризуватися зі щойно призначеним міністром?

Варіантів відповідей є три.

1. Вони щиро вірять у «курс реформ Табачника». Цілком можливо, що їх утомив міністр Іван Вакарчук (бо й було від чого втомитися!). І тепер вони видали новому своєму начальникові щедрі аванси, заплющивши очі як на щось несуттєве на:

● темні історії Дмитра Табачника (незаконне отримання ним військового звання полковника, махінації з квартирами, специфічні стосунки з державними музеями й архівами);

● українофобство Табачника (яке сам він скромно трактує як «політичні погляди»);

● той факт, що призначення Табачника провокує протистояння між регіонами України.

Усі ці моральні «витребеньки» для керівників університетів не мають значення? Вони зачаровані менеджерськими талантами Табачника-ре­­фор­­матора? Але якби міністром призначили того ж таки Михайла Згуровського, цілком можливо, що пуття було б більше. І все відбувалося б без зайвих шумових ефектів.

2. Вони прогнулися. Ректори – народ залежний. Вони люблять казати: «За мною колектив. Я не маю права ризикувати». Що ж, це правда. Тільки ж прогинатися все одно геть не обов’язково. Навіть якщо це робиться «про всяк випадок».

3. Їх прогнули. Судячи з «кондового», бюро­­кра­­тично-кон’юнктурного характеру звернення, таке теж могло бути. Взагалі, текст звернення є калькою з ідей самого Дмитра Табачника. Не виключено, що його й писали в міністерстві. Особли­­во дивує, що ректори, виявляється, втомилися від української мови. Як і Табачник.

Що ж, тепер за «курс реформ Табачника» їм, ректорам, доведеться нести відповідальність разом із самим реформатором. За відтворення корупційних можливостей під час вступу до вишів. За русифікацію освіти, що вже почалася. За привнесення в підручники Табачникового бачення української історії (він же заявив нещодавно про свою готовність бути «цензором»: «я обязуюсь, что лично буду читать учебники по истории и литературе и по гуманитарным предметам для вузов и в школе»)…

Колись геніальний київський поет Леонід Кисельов написав печально-іронічні рядки:

У голубей от голода пропала гордость:

бери и руками голыми хватай за горло…

У нашому ж випадку річ не в інстинкті голоду. Річ у полохливості, в ненаситності. Радикальна зміна влади стимулює дух конформізму. Отож – слухаймо: над Україною лунає пацючий писк!

[1780]