Битва за історію. 20 років потому

8 Березня 2011, 07:59

Дискусії, які, здавалося, відійшли в небуття із крахом СРСР, знову реанімовано, а «привид комунізму» та виплекане ним «партійне» бачення виявилися живучими й зорієнтованими на реванш. Року правління відверто антиукраїнського уряду цілком вистачило, щоб історики з’ясували для себе й заманіфестували суспільству свою позицію щодо влади загалом та міністерських ініціатив зокрема. Середовище науковців у цій царині вже вкотре виявилося поділене, але цього разу лінії розлому пролягли на небаченій від перебудовних часів глибині.

Старій гвардії уересерівських істориків, які аж 20 років були змушені терпіти й пристосовуватися до ідеологічно некомфортних умов незалежної України, випала нагода дістати зі своїх порохнявих шухляд партквитки, а із закапелків пам’яті марксистську методологію. З’явилося спецзамовлення, не буде затримки й за спецпропозицією, попри мінімальну здатність «ко­­лишніх» дати якісний науковий продукт.
 
Зрештою, від тих істориків, які стоять на позиції елементарної поваги до своєї країни, навряд чи можна було очікувати іншої реакції на спроби вкотре сфальсифікувати українське минуле, окрім відвертого несприйняття. Біло-блакитний режим, далебі, не страшніший за радянський, а двох десятиліть хай і бідного, але порівняно вільного розвитку науки виявилося достатньо, щоб сформувалося нове покоління істориків, позбавлених опіки «руководящєй і направляющєй». Тож протестні голоси хоч і не будуть масовими, та однозначно не стануть і голосом волаючого.
Мало що змінилося й серед третьої категорії гуманітаріїв – тих, які завжди в більшості, – вічно мовчазної та з усім згодної. Активної підтримки (як і протидії) цього сонму заробітчан від науки жодна зі сторін не дістане – вони зачекають на переможця й пристануть до нього. Тож результати боїв за історію залежатимуть не так від кількісних показників, як від якісних – насамперед від фаховості, принциповості й послідовності у відстоюванні позицій. Наприкінці 1980-х українська історична наука у своєму протиборстві з радянською догмою спиралася на дуже вузьке коло фахівців, але серед них були такі грандіозні постаті, як Ярослав Дашкевич. Зусиль цих одиниць виявилося достатньо, щоб радянська історична наука в Україні зазнала морального й інституційного краху. В нинішніх умовах для правдивого висвітлення вітчизняного минулого українським ученим слід докласти не менше, а то й більше зусиль, ніж їхнім поперед­­никам на початках незалежності – старі виклики не зникли, але до них додалися нові. 
 
Сьогодні бачимо ту ж саму науково неспроможну, але агресивну й нетерпиму групу «вєрних лєнінцев» (нині «вєрних путінцев»), яка має підтримку нинішньої влади й напрочуд виразно нагадує керівництво пізньої УРСР як світоглядом (такий собі сплав вищості стосовно плебсу з нескінченними апеляціями до радянських ідеалів та символів), так і методами роботи в гуманітарній сфері. У всесоюзного центру, який колись визначав зміст і форму викладання історії в республіках-колоніях, нині з’явився «правонаступник» зі старою ж таки пропискою – Москва, Кремль. Утрату можливостей прямого диктату він намагається компенсувати економічним тиском та справжньою гуманітарною інвазією.
 
Та не вона, попри масштаби, є головною загрозою для української історичної науки – маємо достатній кадровий потенціал, аби зупинити цей бліцкриг. Проблемою є передусім недостатність вольових якостей і принциповості у світоглядних орієнтирах, необхідних для утвердження самодостатнього українсь­­кого бачення власної історії.
 
Ярослав Дашкевич визначав цю внутрішню хворобу як «низькопоклонство» перед зовнішніми впливами – байдуже, східними чи західними. Вчений вбачав небезпеку не лише з боку російсько-радянських тенденцій, а й від сформованих у західній історіографії пост­­мо­­дерністсь­­ких ідей, які «рішуче і безапеляційно руйнують національну історію», ведучи, зреш­­тою, до тотального «націона­­ль-­­
но­­го нігілізму під блискучою обгорткою космополітизму та громадян­­ського суспільства».
 
Псевдоінтелектуальна постмодерністська мода має руйнівний вплив на молоде покоління істориків, спрямовуючи їхні зусилля на манівці крайнього релятивізму й конформізму, що разом із неорадянськими впливами фактично знекровлює українську гуманітаристику. Безапеляційні заяви прибічників постмодернізму в ході дискусій стосовно шкільної програми з історії України про неможливість одночасно виховати моральну людину й патріота ведуть лише до одного – інтелектуальної капітуляції, за якою неодмінно настане політична.
 
У нинішніх складних умовах українські історики стоять перед вибором: або дозволити табачникам із толочками вилучити з історії такі «дрібниці», як Україна, Українська держава та український народ, або проявити відповідальну громадянську позицію, яка дала б змогу створити власне бачення історії, як це вже давно зробили всі успішні нації світу.