Дмитро Сінченко – автор Тижня, який писав для нас матеріали про місцеву політику у Кропивницькому та області під час місцевих виборів у 2020-му. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на південному краї нашої війни.
Їдемо через Олександрівку (село на Херсонщині на узбережжі Чорного моря – Ред.). Це село багато разів переходило з рук в руки, тут відбувалися запеклі бої. Узбіччя всіяне знищеними автомобілями і військовою технікою. Всі без виключення будівлі зруйновані снарядами, мінами, танками, крупнокаліберними кулеметами. Бите скло, обгорілий одяг, уламки стін, покрівель, парканів. Відірвані башти, гусениці, людські рештки, почорніле тіло без голови. Деякі лежать тут вже багато місяців, можливо, ще з початку окупації їх не прибирали. Зараз рештки складають у пакети. Їхні родичі нарешті дізнаються гірку правду.
Зовсім недавно недалеко звідси горів мій пікап, вражений ворожою міною. Тоді ми провели ротацію непомітно для ворога, однак згодом наші позиції «спалили» мінометники іншого підрозділу, які необережно привели за собою орківського дрона. Згоріла і наша «Мазда», і їхній міномет.
Здається, що вороги відступили несподівано, але це не так. Ми змусили їх тікати. Ми виборювали цю мить дорогою ціною. Вони просто не мали іншого виходу. Тож вони втікають, ми наступаємо. І це добре.
Наступне село майже неушкоджене. Бачимо, лише одну зруйновану промислову будівлю було, на околиці села. Очевидно, там був ворожий склад або штаб. Наші намагались не обстрілювати населені пункти, на відміну від росіян. Нас вітають радісні обличчя місцевих. Діти підходять, вітаються намагаються обов’язково потиснути руку. Дивно, що не просять автографів. Але треба бути на сторожі – серед місцевих є й колаборанти, і ворожа агентура, а в закинутих будівлях і посадках досі можуть переховуватись окупанти-залишенці.
Займаємо позиції, облаштовуємо КСП (спостережний пункт – Ред.), але речі не поспішаємо розпаковувати: це вже сьомий переїзд за останні два тижні. Тут ми теж ненадовго. Рухається лінія фронту, а за нею рухаємось ми. Наша зона відповідальності – все узбережжя.
Цього разу командир домовився про проживання в двоповерховому маєтку місцевого підприємця. Щоправда, тут зараз немає ані води, ні світла, ні зв’язку. Це не страшно. Ми дістаємо генератор, «старлінк», рації – зараз усе має бути. Зв’язок – це чи не найголовніше і першочергове. Підключились, облаштувались, оглядаємо територію.
Садок, ландшафтний дизайн, дитяча гірка, у дворі пічка, мангал. Біля воріт чудернацьке дерево, вже зовсім без листя, проте з якимись великими помаранчевими ягодами. Це не дерен, не горобина, не шипшина. На смак – як фініки. На вигляд також. Але ж в Україні фініки не ростуть, і це не пальма. Дивно. З вікон маєтку відкривається чудовий краєвид на затоку. На іншому березі – ворог.
Спати будемо в підвалі, у більярдній. Це найбезпечніше місце, товсті стіни, бетонні плити. Дядько, якому доручили доглядати за будинком, приніс розкладачки, на яких спали робітники, коли будували маєток. Пограти б у більярд, та ніколи. І не для цього ми тут.
Туалет в будинку не працює, але є дерев’яний, у сусідньому дворі. Власне, крім туалета, і розваленого сараю там більше нічого немає. З нужника теж гарна панорама: шум прибою, можна спокійно подумати про вічне.
Під час нічного чергування треба стежити за водою – звідти можуть підібратись диверсанти. Можуть і підкрастись з вулиці та кинути у двір гранату. Треба бути уважними.
Теплий сонячний день змінила холодна вітряна і мокра ніч. На наших позиціях все 4.5.0. Навіть жодного прильоту не було. Якось незвично. На тому березі- кулеметні черги і вибухи. Чергування закінчилося, йду грітися і спати в підвал.
Зранку читаю новини – наші звільнили вже всю Миколаївщину. Тепер на тому березі теж наші. А у нас новий наказ і нові задачі. Вирушаємо завтра зранку.
Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то ось посилання на них:
Тиждень бійця на фронті. Репортаж від першої особи
Нова ротація
Парі
Наступ
Зайці чхають!
Адвокат
Дві машини
Село на півдні