Будні бійця на фронті. Нова ротація

Статті
1 Вересня 2022, 14:09

Цей матеріал – продовження репортажу з фронту від першої особи. Якщо ви не читали початок, то ось посилання на нього:

 

Читайте також: Тиждень бійця на фронті. Репортаж від першої особи

 

Рух – це життя

Зараз праворуч, потім знову праворуч, заїжджаємо в розкурочені ворота. Затарюємося сухпайками і на повній швидкості прямуємо на нові позиції.

Повнопривідний Форд Рейнджер легко долає багнюку польових доріг. Нас підкидає на ямах, але ми навіть не гальмуємо. З кузова  злітає рюкзак. Хлопці б'ють кулаками в дах, ми зупиняємось, підбираємо речі і продовжуємо рух.

Тут і далі фото автора

Рух – це життя.

На узбіччі час від часу трапляються спалені автівки. Їхали мабуть недостатньо швидко. Або ж занадто, тому не розминулися вночі.  Воронки від вибухів і  нерозірвані снаряди у полі – це звична річ. Такий вже цього року врожай.

Нарешті ми на місці. Зупиняємось, розвантажуємо машину прямо на узбіччі, вона оперативно вшивається. Далі тільки пішки. Беремо лише свої рюкзаки і зброю, їжа лишається далі лежати на узбіччі. Її ніхто не займатиме, пізніше заберемо.

Йдемо колоною, дистанція 20 метрів. Якщо прилетить, більше наших виживе.

Пересуваємось тихо і швидко. Буквально пробігаємо наші старі позиції. Вони добре пристріляні, замість деяких бліндажів лишилися тільки глибокі вирви. Якщо нас тут помітять – буде непереливки.

Наш підрозділ перемістився вглиб сусідньої посадки, але окупанти й далі за традицією обстрілюють старі бліндажі. Мабуть, ліньки змінювати координати. Це добре. Я зайшов на чергову ротацію і на новому місці ще не був. Тут багато змінилося.

Висока трава, якою заросла польова дорога, вже скошена військовими машинами. Випалені ділянки потроху заростають свіжою травою. Проте побільшало воронок від снарядів і уламків дерев, зрізаних пострілами танків.

Нещодавно пройшов дощ, свіже повітря, палюче сонце, співають пташки, дзижчать комахи. Трохи парить, дощі ще йтимуть.

Сигнал зупинитись. Всім сховатися під дерева. Над нами літає «пташка». Ворожі безпілотники над нашими позиціями і корегують вогонь артилерії.

Лежимо, відпочиваємо, бо йти у повному спорядженні і з рюкзаками – це не легенька прогулянка. Дзижчання не припиняється. Обережно лізу вглиб посадки. О, тут теж наші. Знайомимось, п'ємо чай, обговорюємо останні новини.

Під деревом припарковані чотири велосипеди. Гарний спосіб безшумно і швидко пересуватись між позиціями, ще й солярки не потрібно. Коли вояка написав допис у соціальних мережах, що підрозділу потрібен вєлік, то народ позносив їх цілу купу. Тепер у всіх є вєліки.

Безпілотник літає тут годинами. Головне – не виходити на відкриту місцевість. До речі, його вже не чути. Швиденько дякуємо за гостинність і добираємось своєї позиції. Нікого немає. Займаємо нори, кидаємо речі, сідаємо обідати.

Наші попередники обжили місце в густих чагарниках. З неба нас майже не видно. Починає працювати 120-й міномет. Він чергується з танком і САУ. Працюють по сусідніх посадках. Згодом переходять на наші старі позиції. Ми продовжуємо незворушно обідати.

– А що це всі так розслабились? Хто його знає, що наші попередники тут робили до нас, може вони тут ж**у дрону показували, а ми ходимо «нап**уях».

Дійсно, обережність ніколи не завадить. Розходимось по норах. Вчасно. Обстріли закінчуються хаотичною пальбою по нашій посадці з мінометів та САУ.

 

Командирська нора

Я майже не спав. Тісна волога нора, на підлозі карімат, з двох боків стіни прикриті білими мішками від цукру, в метр завдовжки. У лежачому положенні сягають по пояс, а навколо голови і плечей залишається голий ґрунт. Я потрапив на позицію останнім, тож зайняв те, що лишилося. Ця нора дійсно була найгіршою.

Не роздягаюся і навіть не розпаковую спальник, натомість використовую його як подушку. Все-одно вночі чергувати. Бронік і аптечку знімаю перед входом, інакше не залізу. Заплющую очі. Картинки дороги, спогади, думки. Сон не приходить.

Працює 120-й міномет. Потім «Васильок», «Град» і танк. Все як завжди, але прилітає досить далеко від нашої нової позиції.

– Перуне, за 10 хвилин друга, збирайся, ти чергуєш до четвертої, потім розбудиш Чілі. Раптом що – розбудиш нас.

Це Жук. Я беру зброю і виходжу. Поява ДРГ тут малоймовірна, але якщо вона і буде, то може статися тільки з двох напрямків. На них і зосереджую увагу.

Цвіркуни, цикади, вітерець, шум дерев, нічні звуки. Все це розслабляє і заколисує. Але у мене відповідальна місія, не можна спати. Сиджу на погнутому кріслі зі знищеної автівки. Позаду непролазні хащі. Спостерігаю за напрямками, звідки можлива атака. Чую рухи. Ні, це якась тваринка. Сиджу непорушно.

Стрілянина на сусідніх позиціях, ближній бій. Спершу кулемети, потім автомати. Очевидно, ворожа ДРГ нарвалась на наших. Або просто хлопцям стало нудно, і вони вирішили постріляти. Це далеко, з кулемета навіть куля не долетить. Але про всяк випадок знімаю запобіжник.

За насипом чую якісь звуки, ніби хтось говорить «тут люді». Тиша. Знову повторюється. Знову тиша. Мабуть почулося. Чую кроки. Прислухаюсь. Та це ж мій живіт бурчить. Так діла не буде, треба розслабитися. Вдихаю свіже нічне повітря. Далі чую тільки звуки ночі. Дивлюсь на годинник, моє чергування завершено. Гукаю Чілі, йду спати.

Ранок почався з «Градів» і мінометів. Працювали вже по нашій позиції. Лупили так, що аж підстрибували бронік з автоматом. Над сусіднім бліндажем впало дерево – зрізало осколком. Міномети, танки, «Гради», касетні снаряди. Все по черзі. Обстріл тривав більше двох годин. Потім перерва на обід і продовження.

Нарешті вечір. Вирушили з Чілі на сусідню позицію, щоб підключитися до інтернету і зробити доповідь командуванню.

– Друже командир, мені потрібна евакуація, – на обличчі Чілі був увесь спектр страждань, – У мене знову відкрилася виразка. Командування групою передаю Перуну.

Сказати, що я був приголомшений – це нічого не сказати. Я не планував і не готувався до такої місії. Так, я керував різними громадськими і політичними організаціями, але ж не військовими. Намагаюся відмовитись, проте відмови не приймаються.

Чілі відвезли одразу в госпіталь. Я повернувся до нашого табору в іншому статусі. Власне, у тому виявилися і свої переваги – мені дісталася просторіша нора Чілі, до якої я одразу ж переселився.

 

Бій

Машина не довезла вчора обід і передачу для нашого підрозділу. Загрузла в болоті і сіла на дупу. Їжу і сухі спальники викинули на узбіччі. Треба забрати. Я залишив на позиції Ґрута, взяв із собою Ніка, він зранку ходив допомагати витягати машину. Марно, їх відігнав ворожий танк.

Болото і калабатини. На берці налипає в'язкий чорнозем. Йдемо попід деревами, хоча дронів ще немає. Посадка закінчується, треба швидко перебігти місточок, який прострілюється. Все, ми знову під деревами. А ось і наша передача. Забираємо два пакети з їжею, коробку з кавою та  мішок зі всім іншим. Швидко йдемо назад, поки нас не помітили.

Ми вже «вдома». На місточок почали прилітати міни. Встигли. Мабуть нас таки помітили. Або нарешті помітили загрузлу в болоті автівку. Хана їй.

Починаємо розпаковку. Перший пакет. Гречана каша з реберцями, компот, помідори і перчик, хліб. Все протухло і поцвіло. Другий: макарони з сосисками, ковбаса, помідори, хліб, компот. Все їстівне. Очевидно, нам привезли заразом вчорашню і сьогоднішню пайку. Їмо сьогоднішню.

Обід перебив Зорро.

– Друже, ти чого це пост залишив? Тобі ще півдня лишилося.

– Я прийшов, на спостережному пункті нікого не було. На сусідній позиції кажуть – оголошено повну бойову готовність. Орки зараз підуть в атаку.

Це не вперше оголошують таке, але ще жодного разу, скільки існує ця позиція, вони не атакували. Поволі одягаємо броніки, каски, перевіряємо зброю. Обговорюємо план дій, хоча я навіть думки не припускаю, що його доведеться реалізувати.

Атака все ж почалась. Двоє пішли вперед, решта залишились на позиції. Вороги криють нас 120-ми мінами. Вибухові хвилі та уламки ламають гілля дерев. Розриви зовсім близько від наших укриттів. Між пострілами біжимо вперед, щоб зайняти вогневі точки.

Раптова злива. Це добре. Посадку не вдасться спалити. Одяг стає важким. Вода тече за комір, стікає по спині і нижче. Сидимо у ямі, яка поступово заповнюється водою. В берці затікає холодна вода.

Передова група рухається вперед. У 50 метрах від них лягають дві міни. Снаряд від танка, який обстрілює їх з правого боку,  пролітає в акурат над головою Дінго. Він згадує, що забув одягнути каску і помічає, що її вже продірявив уламок від снаряду.

Ми з Ґрутом чекаємо прориву в ямі, заповненій водою. Блін, ми ж забули закрити бліндажі, знову доведеться все сушити. Якщо вдасться відбитися. В таку погоду дрони не літають, хмарно, пориви вітру, блискавки. Природа теж на нашому боці.

Атака захлинулася. Ворог відступив. Обстріл припинився. У нас двоє 200-х і троє 300-х. У загарбників мінус три «бехи». Сподіваюся – разом із екіпажами. Але напевне ми цього не знаємо.

До наших вогневих точок ворог навіть не дійшов.

 

Два дерева

Сидимо в бліндажах, чекаємо завершення обстрілів. Прильоти все ближче до наших позицій.

– Хлопці, у вас можна сховатись? – до найближчого бліндажа намагаються втиснутись двоє вояк. Впізнаю мінометників, які вчора поселились на сусідній позиції. Одному, худішому, вдалося втиснутись, другий залишився на вулиці.

– Друже, йди сюди, тут є вільний бліндаж, правда він ще не зовсім просох після дощу, – гукаю йому.

– Та байдуже, безпека передусім! – з цими словами боєць нирнув у запропоноване укриття, саме вчасно, бо черговий приліт був максимально близько.

Поки ми сиділи у сусідніх норах, розговорились, він розповідав історії зі своєї служби, яких накопичилось чимало за ці півроку. Найбільше мені запам’яталась історія про два дерева.

«Я не знаю, навіщо ми взагалі поперлися в ту посадку. Вона була повністю випалена фосфорними бомбами, там лишилося лише два дерева. Реально два дерева! Два, с**а, дерева і все!!! А ґрунт такий, що не вгризешся. Ми його перфораторами розбивали. Реально! Інакше ніяк.

Надійшов наказ зайняти її і облаштувати позиції. Вирили дві нори, не глибоко, поклали таке-сяке перекриття, засіли там, тримаємо позицію.

І тут нашим на сусідніх позиціях захотілося порозважатися, почали навалювати оркам. А ті, звісно, відповідати. Почало і по нашій позиції прилітати. І так рівненько лягає. Одна за одною, все ближче і ближче до нас. А вийти – не варіант, все прострілюється, все ж видно.

Наші бліндажі б ніякого влучання не витримали. Якби міна прилетіла – там би і поховала. Я вже кажу: давай хоч ноги виставимо, простіше буде потім діставати.

А міни все ближче і ближче. Сказати, що це було страшно – та це було пи**ець як страшно! Вже і молитви про всяк випадок прочитали. А вони не влучили! Так, з одного кінця посадки до іншого пройшлися і все.

Це був останній день ротації. Нас замінили. Перепочили і знову нас кидають на ту саму позицію, на два дерева. Ішли ми туди просто як на страту, реально! Тільки но дійшли – надійшов наказ «зняти позицію». Раділи як діти!»

Після завершення обстрілу брудні як чорти, у чорній грязюці, але відпочилі і готові до виконання свого завдання, бійці вирушили своїм маршрутом. Це випадкове знайомство ще не раз нам потім знадобилось. Випадковості не випадкові.

93