Будні бійця на фронті. Дві машини

Війна
14 Листопада 2022, 21:20

Дмитро Сінченко – автор Тижня, який писав для нас матеріали про місцеву політику у Кропивницькому та області під час місцевих виборів у 2020-му. Також він політичний та громадський активіст і блогер. Після початку великого вторгнення 24 лютого Сінченко приєднався до Української Добровольчої Армії. Його матеріали описують побут військових на південному краї нашої війни.

– Друже Паланковий, завтра я їду до мінометників. «Форд» уже полагодили, треба зробити заміну: повернути мою «Мазду», поки вона ще ціла. Ще її треба буде перевзути і подругу Сонечко завезти до медиків.
Наші мінометники дуже влучно стріляють, але дуже швидко ламають свої автівки, тож довелося позичити їм власний пікап, поки інші машини не відремонтують. Mazda B-Series – це аналог Ford Ranger, вони практично нічим не відрізняються.
– То ви вже, мля, самі все вирішили, хто куди, еее, поїде? У мене теж завтра плани на «Форд», я, еее, завозитиму їжу і акумулятори нашим на нуль. Так що можу, мля, і машини поміняти, і Сонечко, еее, завезти. Якщо хочеш, можеш, еее, з нами поїхати.
Загалом я мав що робити, але хотілося трохи змінити діяльність, хотілося якогось руху і пригод. За хвилину я вже сидів у машині.
– Сонечко, еее, набери Адвоката. Не можу з ним зв’язатися. Скажи щоб він нас, еее, зустрів, ми виїжджаємо.
– Я вже всіх набирала, хто з ним на позиції – ніхто не відповідає і повідомлення ніхто не читав. Ви не домовлялися про час зустрічі?
– Про конкретний час ні, еее, не домовились.
Що ж, доведеться під’їхати аж до бліндажів. Це небезпечно, бо ворог добре пристрілявся до нашої посадки. Нещодавно міна прилетіла прямо в бліндаж командира групи, він дивом лишився живим. Лише легка контузія, кілька осколків і знищений бронежилет. А от сусідню позицію взагалі зрівняли з землею: там дев’ять трьохсотих. Їх та їхню автівку з-під обстрілів евакуював друг Адвокат.
Але найнебезпечніше в усій нашій подорожі – переїхати місточок. Тиждень тому 120-та міна влучила прямо в позашляховик, який загруз у болоті перед мостиком. Троє загиблих, четверо поранених, з них двоє важких. Одного із загиблих не могли зібрати. Фарш. Везли у ковші трактора.
Ми проїжджаємо повз залишки цієї машини. Безпілотників не чути, але попереду доносяться звуки падаючих мін. Іде плановий обстріл посадки. Швидко пролітаємо небезпечну ділянку і їдемо під деревами. Дорога всіяна свіжими вирвами, гіллям і листям. Якби ми заїхали сюди хоч трохи раніше, по нас могли б і влучити.
Заїжджаємо в кущі і різко гальмуємо.
Я вискакую з машини і біжу попід кущами до бліндажів. Мінометний обстріл триває. Безпілотників не чути. Але вони можуть з’явитися будь-якої миті.
Ось і бліндажі. Гукаю наших. Тиша. Зазираю всередину – порожньо. Куди всі поділися? Обстріл не припиняється. Вибухи змушують думати швидше. Вибігаю на дорогу, озираюся. З кущів, у кількасот метрах від нас, видно якийсь рух. Придивляюсь. Та це ж друг Адвокат!
– Якого х*я ви сюди заїхали?! Тут же міни хє**чать!
– Ми не могли до вас додзвонитися!
– То скинули б речі в посадці і з’ї**лись! Ми б згодом забрали.
– А павербанки і зарядні станції як би ми замінили?
– А, ну да, згоден. Під’їдьте, ми на першій позиції. Закинемо вам все. Харчі і воду лишайте вже тут, ми згодом заберемо.
Адвокат схопив найважчі речі і швидко попер назад. Я трішки зачекав, щоб зробити безпечну дистанцію, взяв найдорожчу зарядну станцію, пак з водою, і пішов слідом. На позиції нас зустріли радісні обличчя Захара, Зорро (так, він все ж таки повернувся, зробив другу спробу) та інших.
Робота закрутилася, всі швидко схопили і потягнули речі, які необхідно було вивезти з позиції, закинули в кузов пікапа, на якому підскочив Паланковий. Ми обмінялися кількома словами і застрибнули в позашляховик. Міни вже падають в кінці посадки, отже, слід чекати, що ворог почне прострілювати по другому колу: туди, де ми зупинилися.
Рушаємо, тиснемо на газ і на швидкості вискакуємо з посадки. А далі перелітаємо через місточок, і летимо в кювет. Машина дивом зупиняється за 10 сантиметрів від протитанкових їжаків і стоїть нахилена під кутом 60 градусів.
Паланковий панікує, вмикає задню передачу, тисне на газ, але результату немає.
– Друже, треба увімкнути повний привід, і виїхати на понижених.
Паланковий метушиться, кладе руку на важіль, прибирає, тисне на газ. На мене не дивиться, мовчить. По щоках потекли цівки поту, хоча надворі було прохолодно.
– Друже! Увімкни повний привід!
– Та я ж вмикаю, а воно не вмикається!
Паланковий безпорадно смикає важіль і знову намагається виїхати, але нічого не виходить. Я кладу руку на перемикач. На себе, вліво і вперед. Тут все точно так само, як і в моїй «Мазді». Тепер Машина повільно, але слухняно і впевнено виїхала на рівну дорогу. Перша передача, друга, третя, ми впевнено і швидко залишаємо небезпечну ділянку. Безпілотників немає. Нас не помітили. Щойно було врятовано життя двох бійців і автомобіль.

– Машина важко розганяється? А ти понижену ще не вимкнув?
– Та ні.
– Друже, треба зупинитись і вимкнути понижену передачу, ти псуєш машину.
Ми зупиняємось, перемикаємось, і дуже швидко та легко їдемо за моєю «Маздою». На моєму обличчі сяє посмішка.

Цей матеріал – продовження репортажів з фронту від першої особи. Якщо ви не читали попередні, то ось посилання на них:
Тиждень бійця на фронті. Репортаж від першої особи
Нова ротація
Парі
Наступ
Зайці чхають!
Адвокат

95