Колись ми літали відпочивати до Туреччини чи Єгипту. Купували перед тим собі плавки й купальник, футболки й шорти, маски для снокрлінгу й волейбольні м’ячі. І ще купу всілякої всячини. Це був ритуал чи навіть такий собі вид спорту: підготовка до відпустки.
Особливим у цьому, прости господи, процесі був вибір літератури. Ще за три місяці до відпустки я починав думати, які книжки візьму із собою. Наприклад, нарешті прочитаю «Мобі Діка», бо там теж про море. Прикольно ж, лежиш собі такий на шезлонгові, сонце пряжить, хвильки хлюпають упісок, склянка з джин-тоніком і льодом впріває під рукою, а ти читаєш про пришелепкуватого капітана й велетенського кита. Хоча ні, «Мобі Дік» громіздкий і важкий, носитися там з ним… Краще, наприклад, візьму Ґолдінґа «Бог Скорпіон». Тоненька, на сто сторінок. Про життя стародавніх єгиптян. Якраз пляжний варіант, хай уже вибачає шановний володар мух… А якщо в Туреччині, то можна й Памука взяти. Хоча більшість турків, кого не спитаєш, і не знає, що за один. Ну як у нас. Хочанасправді в нас нобелівців не так уже й багато. Точніше жодного. Отак і вибираєш собі книжку. А ще й поезію треба якусь взяти.
Так само було й з поїздками на закордонні футбольні матчі. Пів року думав, яку книжку взяти із собою в дорогу до Загреба, адже їхати довго, автобусом, добу майже. Думав-думав, обрав Єрговича «Історії про людей і тварин», але так жодної сторінки й не прочитав за всю подорож.
Або як їхав у Вільнюс. Прихопив «Моє ім’я —Маріте» литовця Альвідаса Шляпікаса. Здається, теж не читав у дорозі. Але, як і Єрговича, потім уподобав. Пам’ятаю, твір починається з того, що російські солдати стріляють у кригу на річці, на якій граються діти, і ті топляться. А потім жінки вимазують гівном доньок, щоб їх не зґвалтували. Так, завжди хотілося взяти в дорогу щось тематичне. А перед тією поїздкою читав «У Вільні, городі преславнім…». про Тараса Шевченка й потім фоткався біля будинку, у якому він мешкав у Литві. Тоді, 2019-го, там був готель.
Зрештою, колись ми літали літаками. Ба більше, над будинком, у якому мешкав, за день пролітало зодва десятки літаків: до й із Жулян. А тепер лише інколи патрульні (а може, й ні) гвинтокрили.
Зрештою, хтозна, коли це все повернеться до нас ізнову. Але вже ніколи не буде, як колись. Та й нова дружина не любить готельного відпочинку. Ну от і добре.