Айсберги атакують!

Наша мандрівка триває 10 днів. За цей час – 10 перельотів і ще чотири водні переправи, бо транспортне сполучення між гренландськими містами здійснюється лише за допомогою маленьких літаків, гелікоптерів і човнів. Автомобільні дороги є хіба що в містах, до того ж якість їх не найкраща. Машини зазвичай старі американські – трапляються й екземпляри 1930-х років. Переконуєшся: цивілізація завітала сюди лише нещодавно. Обраний нами маршрут – три пункти на західному узбережжі за полярним колом: Ілуліссат – третє за кількістю населення місто на острові − тут мешкає 4 тис. осіб, Кекертарсуак і Уманак.

Читайте також: Над Європою

Про крижані гори

Айсберги – це, вочевидь, найперше, що відрізняє Гренландію від решти населених місць планети. Вони тут усюди й абсолютно різні. Є зовсім невеличкі, які, здавалося б, от-от і потонуть в океанських глибинах. Аж ні, вони хоробро тримаються на плаву й таранять рибальські човники. Водночас є і величезні, як дев’ятиповерхівки. Це ті, що можуть розтрощити «Титанік». Ввечері, йдучи до сну, запа­­м’я­­товуємо, де височів такий красень. Вранці, прокинувшись, починаємо пошуки: за ніч він міг чи взагалі зникнути з обрію, чи відплисти на відстань у кілька кілометрів, залежно від напрямку вітру. Або ж узагалі змінити конфігурацію – перевернутися на інший бік під впливом витребеньок шторму й сонячних променів.

Нас весь час супроводжують дивовижні звуки. Спершу виникає враження, що це гримить грім. Аж ні, на небі ані хмаринки. Тож поступово розуміємо джерело і, зрештою, повністю звикаємо до цих надзвичайної потужності звуків – руйнування льодяних скель.

А ще айсберги різнокольорові. Від класичного білого й до брудного чорного: спочатку навіть здається, наче то острів якийсь в океані, а насправді ще одна крижина, тільки запилюжена. Але найкрасивіші – блакитні, аж очі ріжуть. Власне, такого самого кольору й численні озера, що їх можна побачити на вершинах континентального льодовика з ілюмінатора літака ще на підльоті до острова.

Поблизу Ілуліссата розташований найпродуктивніший (тобто такий, який щороку викидає у світовий океан найбільшу кількість криги) в Північній півкулі льодовик Сермек-Куджаллек, котрим опікується ЮНЕСКО. Від міста до нього можна дістатися пішки десь за годину. Коли закінчується асфальтована дорога, починається спеціально зроблена кілька років тому дерев’яна стежка (навколо доволі багнистий ґрунт, тож вона напрочуд доречна). Нею простуємо до оглядового майданчика над льодовиковим фіордом. Сидиш на кам’яній скелі, а перед тобою – крижана пустеля, що насправді складається з тисяч розрізнених айсбергів. Це добре розумієш, коли на тлі абсолютної тиші чуєш тихе хлюпання води – починається прилив. Все навколо помалу оживає. Слухати й дивитися можна годинами – не набридне.

Про міста

Гренландські міста зовсім не схожі на європейські. Вони скоріше нагадують казкові скупчення кольорово-веселкових будиночків, що недбало розкидані на скелястих берегах фіордів. Дороги і тротуари становлять тут єдине ціле. Всі комунікації – у трубах, прокладених назовні. Бо ж годі й намагатись довбати для них спеціальні тунелі в такій невдячні цілині. Міста невеличкі (як середнє українське село). Втім, у них надто часто трапляються цвинтарі. І це не дивно – за традицією покійників не спалюють, тож доводиться шукати більш-менш рівну поверхню з хоч би яким ґрунтом. А що такі ділянки геть малі, то і з’являються нові й нові місця поховань.

Туристи не знайдуть тут звичного надміру сувенірних крамниць. Найчастіше це одна точка. Як виняток, у більшому Ілуліссаті їх близько п’яти. До того ж тут діють і відкриті майстерні, де можна простежити, як з оленячих рогів роблять національні сувеніри. До речі, крім такого матеріалу, дуже популярними є вироби з китового вуса. Щоправда, є проблема вивозу їх із країни. У крамниці жодних сертифікатів із відповідним дозволом не дають. Тож товар можуть просто вилучити на кордоні, а коштує він не дешево (маленька фігурка, місцевий оберіг, обійдеться десь у півтори тисячі гривень). Тож зазвичай мандрівники задовольняються виробами саме з оленячого рога або ж із каменю, яких теж чимало, або класичними магнітиками-брелочка­­ми-чашками-футболками. До речі, популярним є і хутряний одяг: рукавиці, шапки, сумки й шуби – і все це з тюленів та морських котиків. Цікаво, що середня ціна кожушанки – близько $1 тис. Водночас тим-таки хутром оббиті всі крісла
в залах очікування місцевих аеро­­портів.

Так само не знайдуть тут туристи й різноманітних кав’я­­рень, а про ресторани годі й казати. Найчастіше один такий заклад при готелі для іноземців і ще один – для всіх охочих. Утім, не так і багато людей, які туди квапляться. За статистикою, щороку острів відвідує близько 20 тис.
туристів. Переважна більшість, звіс­но ж, данці, а також чимало жителів інших скандинавських країн, німці, австрійці, французи, англійці, канадці, американці. Ми не зустріли в Гренландії не те що жодного співвітчизника, навіть жодного представника пост­­радянського простору.

Про відходи

У гренландських путівниках зазначають, що треба берегти природу. Звісно, цивілізовані європейці це розуміють. Але тут дуже специфічна система водогонів. Ви миєте посуд на кухні чи приймаєте душ у ванній, і в той-таки час уся використана вода (разом із миючими засобами) виливається надвір крізь трубу. А як із туалетом? Він подіб­­ний до біо-, тільки не зовсім. В унітаз вкладають цупкий поліетиленовий пакет. У хостелі, де ми зупинялися, прибиральниця щодня виносила його на вулицю, звідки забирала спеціальна міні-вантажівка. Нас зацікавило, що ж далі? Ми навіть уявляли, як спеціальний корабель транспортує це добро на великий континент (до Канади, скажімо, адже туди значно ближче, ніж до Данії), де його згодом органічно утилізують. Ба ні! Одного ранку таємниця відкрилася. Ми побачили, як машина викидала всі назбирані фекалії просто в море. Із жахом подумалося, що напередодні ми край берега виловили кілька крижин, удома їх розтопили й мали вдосталь питної льодовикової води.

Також на узбережжі часто можна бачити звалища. Тут і металобрухт (розбиті автівки, старі човни), й непотрібні телевізори, пральні машини, кухонні плити. Чимало техніки, вочевидь, позалишалося ще від часів Другої світової, коли на території Гренландії стояли численні американські військові бази.

Про собак

Собаки виють на місяць. Він на небі ясніє поруч із сонцем, яке світить цієї пори року цілодобово, хоч і не надто гріє – температура трохи більша за +10 С0. Особливо пси скаженіють, коли відчувають запах їжі. Спостерігаємо: господар привозить візочком свіжо порубану китятину (Гренландія – чи не єдина країна у світі, якій офіційно дозволено полювання на океанських велетнів, хоч і з певними обмеженнями) й кидає чималі шматки своїм улюбленцям. Дичину він щойно сам тельбушив на березі фіорду, вода якого відразу ж заюшилась кров’ю, а навколо зібрались ненажерливі чайки.

Загалом песиків тут чимало, може, навіть більше, ніж людей, бо населення острова – лише 57 тис., а складається враження, що кожна порядна родина має свою зграю, яка налічує щонайменше десять особин. Вони живуть на каменях чи скелях поблизу будинків своїх господарів. Улітку рухаються мало, бо ж снігу немає, тож можна відпочити від офіційної роботи – слугувати транспортним засобом. Собак тут зазвичай запрягають; є навіть спеціальні дорожні знаки – «Пропусти сани».

Про паралелі

На острові говорять двома мовами. Рідною гренландською і мовою метрополії – данською. Останнім часом з’являється дедалі більше білінгвальних подружніх пар. Зазвичай чоловік – данець, а дружина – гренландка. Їхні діти змалечку однаково добре володіють і тією, і тією, хоча в родині батьки й намагаються спілкуватися переважно місцевою. Втім, згодом, коли настає час іти в садок чи школу, дитина починає дедалі активніше соціалізуватися. І, як наслідок, поступово робить вибір (у її віці ще не усвідомлений) на користь популярнішої данської мови. Відповідно і вдома ситуація змінюється – батьки починають підлаштовуватись під сина чи доньку й так само данізуються.

В країні, за результатами референдуму, на якому 75% населення віддали свій голос за зміцнення автономії, було проголошено самоврядування, що певною мірою прирівнюється мало не до незалежності, і гренландська набула статусу офіційної.

І тут, звісна річ, думки розділилися. Хтось нарікав на брак підручників рідною мовою. Інші ж, навпаки, обурювались і дивувались, кому взагалі потрібна мова аборигенів (хоч 90% місцевого населення становлять інуїти-ескімоси).

А місцева художниця й письменниця Юлі Гарденберґ навіть провела соціальний експеримент. Вона шість місяців поспіль спілкувалась винятково гренландською. І як наслідок, набула досвіду: від повного сприйняття й підтримки до дивовижно дикого нерозуміння.

Читайте також: Трамплін у Альпах

Як дістатися

Прямих рейсів немає, тож є кілька варіантів. Найзручніший – через Данію. З Борисполя в Копенгаген (вартість квитка туди й назад $250). Далі літаком AirGreenland уже до самої Гренландії. Можливі такі пункти призначення: Асіат, Ілуліссат, Кангерлусуак, Манітсок, Нарсарсуак, Нуук, Сісіміут (у дорозі близько п’яти годин, вартість квитка туди й назад $1500).

Варто побачити

Айсберги – плавучі великі брили льоду. Найбільші їх скупчення бувають біля північно-західного узбережжя острова.

Художній музей у Кекертарсуаку містить унікальну колекцію малюнків (графіка й акварелі) гренландського художника ХХ століття Якоба Даніельсена.

Сермек-Куджаллек (ширина 5 км) – найпродуктивніший льодовик у Північній кулі – щороку викидає у Світовий океан найбільшу кількість криги. Саме в такий спосіб й утворюються айсберги. Залягає поблизу міста Ілуліссат, внесений до списку об’єктів всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.

Лютеранська церква в Уманаку – найбільший кам’яний храм Гренландії, зведений 1935 року.

Кити – морські ссавці гігантських розмірів. Часто зустрічаються в Баффіновому морі. Періодично запливають у затоку біля островів Диско та Уманак, що на північному заході Гренландії.