▪   Андрій Котлярчук

Над Європою

Графіка: Павло Ніц
Тиждень побував на знаменитому гірському масиві Монблан і підкорив найвищий пік Західної Європи
Матеріал друкованого видання
№ 9 (70)
від 7 березня, 2009

 

ФОТО: Автора
 
 
 
Пересічне твердження, що на Монблан здертися – це зараз не більше, ніж приємна розважальна прогулянка, не зовсім відповідає істині. Коли я їхав із Києва до Швейцарії, мені говорили, що «на вершину вже давно прокладені сходи» і що «навіть неповносправні возиками піднімаються на Монблан»! Та після відвідування цього гірського масиву в мене виникли підозри, що ці чутки поширюють ті, хто там ніколи не бував. Те саме засвідчу щодо «абсолютно безпечних» лижних трас Монблану.
 
Ключ до легендарного гірського масиву, розташованого на кордоні Франції, Італії та Швейцарії, лежить у долині Шамоні. Почувши назву долини й однойменного сільця, що простягнулося уздовж її ложа, серце щирого цінителя активного відпочинку завмирає в передчутті справжніх пригод.
 
Наполеон – турист №1
 
«Монблан – володар гір,
у мантії хмар і в сніжній короні».
Байрон
 
Однак тут не завжди був всесвітньо відомий курорт. Долина Шамоні від перевалу де Бальм до перевалу де Воза має довжину 23 км. Це колосальний котлован, виритий у четвертинний період величезним льодовиком, який тут проповзав. У той час льодовики покривали територію площею у дві Європи, а сучасне місце розташування Шамоні було приховане під шаром криги завтовшки не менше тисячі метрів. І сьогодні площа льодовиків гірського масиву Монблан досягає 120 км2.
 
Поштовх до розвитку туризму в регіоні дав імператор Наполеон ІІІ у 1860 році. Оглядаючи щойно приєднані до Франції провінції, він із дружиною, імператрицею Євгенією, вирішив зазирнути у віддалений глухий куточок – Шамоні. В ті далекі часи доступ до долини було надійно замкнено гігантським льодовиком.
 
Коли імператорський кортеж спробував пробитися в долину, не на жарт розходилася негода. Кожен крок давнім шляхом давався на превелику силу, а в дуже вузьких і небезпечних місцях «10 особливо міцних чоловіків», як пишуть хроністи, підтримували екіпаж, щоби вітрюган не здмухнув карету з ясновельможними особами у прірву. Містки над урвищами виявилися настільки вузькими, що довелося розбирати карету й переносити її на плечах 60-ти місцевим жителям!
 
Імператорові сподобалася природа цієї долини, і він заприсягнув поліпшити під’їзди до неї. Наполеон ІІІ обіцянки дотримав, і вже за сім років великі диліжанси почали привозити на центральну площу Шамоні потік туристів, який і донині щороку зростає.
 
 
 
…задовго до імператора
 
Однак професійні мандрівники з’явилися в Шамоні ще до туристичного буму. В 1741 році двоє англійців, Ричард Покок і Вільям Віндхам, відкрили «двері в Альпи» і заснували принципово новий різновид активного дозвілля – альпінізм.
 
Вони підбили друзів «злазити подивитися оті гори, що їх видно навіть із Женеви». Масив Монблан мав тоді украй несприятливу репутацію проклятих скель. Мандрівники, добре спорядившись, сміливо вирушили в похід. За три доби вони дісталися «приємної долини», де місцеві жителі щиро відраджували безрозсудних англійців від прагнення зійти на пік. Чи треба казати, що справа одчайдухів завершилася цілком вдало? Отже, перший поштовх до розвитку альпінізму було дано, а учасники експедиції ще довго циркулювали світськими салонами Женеви як почесні гості.
 
Відтоді всі двері на Монблан були відчинені, а бідне й неквапливе життя Шамоні назавжди відійшло в минуле, поступившись класичній метушні відомого туристичного центру Європи.
 
 
Підкорювачі не перевелися
 
І понині слава підкорювачів Мон­блану не дає спокою численним туристам.
 
Відвідуваність льодовика на Монтенвері зростає, видовище його горбів, схилів і тріщин не набридає ­єв­ропейцям, а в місцевих жителів з’я­вилася дохідна галузь реміс­ництва – виготовлення шкарпеток, які надя­гають поверх взуття, щоб не ковзатися на кризі.
 
На щастя справжніх спортсменів, ідея пробити в масиві Монблан тунель, щоб знамениту вершину Західної Європи підкоряти на ліфті, поки не реалізована. Як і 250 років тому, мандрівники штурмують останній відтинок гори самотужки.
 
Сходження на Монблан вимагає чудового здоров’я, фізичної підготовки й досвіду високогірних походів. Висота, ураганні вітри й холод – головні перешкоди для мандрівника. Якщо в когось знижений тиск, то йому не рекомендують сходити на самий пік. Зауважимо, що гірською хворобою страждає чи не кожен другий, а легені набрякають на великій висоті досить швидко.
 
Найпопулярніша траса сходження проходить так: через Орлине гніздо досягають високогірного притулку «Тет Рус» («Руда голова»). Потім іде крутий гребінь із 70–80° нахилу й перепадом висот у 600 м, десь біля його підніжжя ви перетнете похилий льодовик стежкою лише 10 см завширшки.
 
Піднявшись по зледенілому камінню на пальцях рук і на зубцях гаків-кішок, ви потрапите у високогірний притулок «Дю Гуті» («Підвечірок») на висоті 3817 м. Після подолання скелястого гребеня, знач­на частина мандрівників нарешті до­ходять висновку, що «гір з них ­досить», і вранці спрямовують сподівання назад у долину. Але краще не квапитися.
 
У притулку «Дю Гуті» вас не забудуть розбудити о третій годині ранку, нагодувати калорійним «альпіністським» сніданком, щоб ви змогли вчасно потрапити до притулку «Валло» на висоті 4362 м. Тут почнеться останній штурм через гребінь де Бос. І, нарешті, ось він, Монблан (4807 м)!
 
Якщо немає впевненості, що ви точно вийдете на вершину, можете найняти в Шамоні гіда-провідника. За €500 він доведе, куди треба.
 
Повторювати ж нашу помилку й тягти на собі 40‑кілограмовий наплічник із провіантом, наметом та іншими дуже корисними речами немає жодної потреби. Підтягуватися без страховки на пальцях, коли за спиною метрів п’ятсот прірви й важкий рюкзак, – це майже самогубство. Поки ми отак зависали на мотузках, місцеві альпіністи легко пробігали повз нас у зв’язках по троє-п’ятеро з напрочуд маленькими рюкзачками, по суті барсетками. В яких, крім пари нижньої білизни й зубної щітки, лежав хіба тільки гаманець. Та й навіщо надривати здоров’я? Життя варто цінувати. Хронометр Victorinox, що блиснув на зап’ясті одного з альпіністів-іноземців, лише підкреслив цю думку. І справді: у притулках вам за невелику суму нададуть нічліг. Удень ви зможете обігрітися там зовсім безкоштовно. Окріп і пакетик чаю, пляшка питної води – все, що вам там запропонують, коштує не набагато дорожче, ніж, скажімо, на Ай-Петрі в Криму. Продукти й газ для обігріву притулку доставляють сюди вертольотом.
 
Пікова дама
 
Відвідуваність Монблану колись стимулював безпрограшний маркетинговий хід. Гору повинна скорити жінка! Молода француженка Марі Параді не уявляла собі всіх труднощів короткої подорожі й тому охоче погодилася. Провідники переконували її: «Ти розумниця й повинна перемогти, а слідом підуть іноземці».
 
До того ж, усі були впевнені, що жінці з таким щасливим прізвищем («параді» – рай у перекладі з французької – Ред.) Монблан просто зобов’язаний скоритися!
 
Непередбачені труднощі почалися вже на висоті трьох тисяч метрів. Подробиці цієї рекламної акції залишилися в таємниці, однак відомо, що гіди з Шамоні готові були відтяти собі армійським ножем, що був у кожного, хто праву руку, хто ліву ногу, аби не спуститися назад із ганьбою. Бідну жінку в напівнепритомному стані несли на плечах чоловіки-провідники. Останні сотні метрів до вершини її тягли волоком по снігу. Але, довідавшись про результат і не знаючи всіх деталей процесу, слідом за Параді туристи-іноземці ще з більшим запалом кинулися штурмувати найвищий пік Західної Європи.
 
Сьогодні шлях майже на вершину можна здійснити лише за 20 хвилин! Це уможливило будівництво фунікулера: 24 червня 1955 року ірреальний світ Альп відкрився широкій публіці. Сьогодні за €40 можна піднятися на висоту 3845 м, щоб там, вечеряючи у високогірному ресторані, відчути причетність до великих спортивних досягнень минулого.
 
А на запитання: «Навіщо люди йдуть у гори?» все-таки хочеться пригадати слова Ораса Бенедикта де Соссюра, альпійського природознавця, якому в Шамоні встановлено витончений пам’ятник: «Серед цієї величної тиші дух піднімається, думка прояснюється, і здається більш чутним голос природи».

[1205]

 
Як доїхати, де мешкати

 

Авіаквиток до Женеви у два кінці – близько 10 тис. грн. Звідти, перетинаючи швейцарський кордон, автобусом – 100 км до Шамоні, далі пішки до вершини, хоча Наполеон ІІІ їздив у кареті. Можна через Францію або Італію, це довше: наприклад, із Парижа до Шамоні ходить прямий потяг. Увага: навіть із шенгенською візою вас можуть не впустити до Швейцарії, а зі швейцарською – до країн Шенгену, тобто якщо збираєтеся перетинати кордони, потрібно дві візи.
 
У Шамоні за $720 на тиждень можна зняти пристойну єврохатку з євроремонтом. У гірських притулках вам запропонують нічліг за €17 на добу.
Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.