Що ж, оптимізм – це добре. От тільки проблема: чи не заважає інколи навіть помірковано-оптимістична настанова побачити настання тяжких часів для країни, уставлення диктаторського режиму, який уже неможливо змінити за допомогою інституційних засобів, тобто шляхом загальних виборів? Іншими словами, чи не завадять оптимістичні ментальні настанови вловити той момент, коли кількісні зміни матимуть наслідком нову політичну якість?
Питання складне. Однозначної відповіді у мене на нього немає. Та, мабуть, і ні у кого його бути не може. А тим часом питання не теоретичне, а суто практичне, гадаю, це пояснювати зайвий раз не треба. Отож, оскільки нічого кращого не спадає на думку, варто звернутися до досвіду історії ХХ століття.
Найперше, що впадає у вічі – тільки у Німеччині здобуття влади нацистами проходило швидко й бурхливо; знадобилося лише півроку для встановлення однопартійного режиму, «уніфікації» преси та відправки до концтаборів найзапекліших політичних супротивників. В інших державах ці процеси виявилися розтягненими на роки. Скажімо, в совєтській Росії однопартійний режим став фактом лише у 1922 році. А в Радянській Україні аж до середини 1920-х легально існували і діяли одночасно з більшовиками дві паралельні комуністичні партії: Українська компартія та Єврейська компартія. А по Другій світовій війні перехідний період до тоталітаризму у державах-сателітах СРСР зайняв від двох до п’яти років; при цьому у комуністичних Чехословаччині, Польщі, НДР так і залишилася квазібагатопартійність, а в Болгарії – своєрідна «півторапартійність»: крім компартії, існував ще й Болгарський землеробський народний союз. Ба більше: багатопартійність (ясна річ, позірна) існувала в Китайській Народній Республіці навіть у найбільший розпал «культурної революції», ініційованої Мао Цзедуном.
Але чи не найцікавішим у цьому плані є перебіг встановлення фашистської диктатури і певні риси цієї диктатури, яка не застосовувала проти своїх опонентів масових репресій, тобто розстрілів і саджання до концтаборів, натомість проводила «точкові репресії», які виявилися вельми ефективними.
Нагадаю: Беніто Муссоліні очолив італійський уряд 29 жовтня 1922 року. Але продовжував існувати парламент, діяла опозиція, виходила друком незалежна преса, хоча з кожним днем їй ставало важче і важче. Тим часом Муссоліні крок за кроком зосереджував у своїх руках усю повноту влади, передусім виконавчої, створив власні силові структури – так звану Добровільну міліцію національної безпеки, яка присягали королю, але була підпорядкована особисто дуче. У грудні 1922 року була сформована Велика фашистська рада, яка складалася з особисто призначених прем’єром членів – поки що як дорадчий орган.
Навесні 1924 року парламентські вибори, що відбулися під контролем уряду Беніто Муссоліні, закінчились перемогою Національної фашистської партії. Завдяки брутальним фальсифікаціям і прямому насильству над виборцями фашисти отримали 355 депутатських мандатів, іншим партіям дісталося лише 176 місць. Невдовзі після цього депутат італійського парламенту Джакомо Матеотті, який очолював Унітарну соціалістичну партію Італії, виступив із викриттям цих фальсифікацій, опублікувавши відповідні документи. Муссоліні в гніві буквально прошипів, що після такого виступу ця людина не повинна існувати. Тож за кілька тижнів Матеотті викрали просто в центрі Рима невідомі люди в цивільному… Його тіло без голови знайшли аж наприкінці серпня 1924 року. Слідство встановило, що депутата вбили бойовики фашистської поліції.
Це спричинило вибух обурення в суспільстві. На вулицях італійських міст відбувалися багатотисячні мітинги, на підприємствах почалися масові страйки. Опозиційні партії об’єдналисята утворили Авентинський блок, відсилаючись, як і Муссоліні, до давньоримської історії. Муссоліні охопила паніка, він навіть спершу вимагав прилюдно розстріляти своїх соратників, причетних до вбивства Матеотті. Проте диктатора переконали, що це протизаконно, і він просто позбавив посад тих, хто підірвав його репутацію. Нерішучість та неконсолідованість опозиції, зрештою, дозволила Муссоліні втриматися при владі. Пізніше він зізнався у приватному колі, що «в ті дні досить було б натиску п’ятдесяти, ні, навіть двадцяти рішучих людей», щоби його влада впала, а з нею – і фашистський режим.
Наприкінці 1924 року влада перейшла у рішучий наступ: за наказом Муссоліні поліція заарештувала опозиційно налаштованих журналістів та обшукала помешкання лідерів антифашистських організацій. Як наслідок, опозиційні газети закрили, 150 «підривних» організацій розпустили, взявши 111 чоловік під варту. Цього виявилося досить, щоб зламати опозицію.
З самого початку наступного року успіх цього наступу був закріплений на законодавчому рівні. 3 січня 1925 дуче виступив у парламенті з промовою, у якій не приховував своїх намірів побудови тоталітарної держави (саме тоді цей термін – stato totalitario – і був запроваджений). За короткий час лояльний парламент видав низку «надзвичайних законів», які мали наслідком ліквідацію демократичних інститутів. Без відома і згоди дуче король Італії не міг віднині підписати жодного документа. Поділ законодавчої і виконавчої влади було зведено нанівець, оскільки уряд отримав право видавати закони навіть без формальної згоди парламенту. Дуче, втім, кожен важливий декрет апробував на «народних масах», які збиралися у призначені дні перед його резиденцією. Оскільки в юрбі вистачало перевдягнених у цивільне фашистів-міліціонерів, то відповіддю на запитання Муссоліні, чи потрібен, мовляв, цей декрет, завжди було гучне: «Так!». Ну, а після того підконтрольні владі ЗМІ (інших не залишилося) відповідним чином оспівували «народне схвалення».
Однак усі інші партії, крім фашистської, офіційно були заборонені лише в 1928 році, хоча де-факто Італія стала однопартійною державою з 1925 року. Так само 1928 року були скасовані парламентські вибори. Натомість Велика фашистська рада формувала єдиний список кандидатів, що затверджувався шляхом плебісциту. Сама Велика рада офіційно перетворилася на вищий конституційним орган держави. Ця рада мала право винести на обговорення питання про відсторонення Муссоліні з посади. Однак тільки Муссоліні міг скликати Велику раду і визначити її порядок денний…
За рік до цих подій Муссоліні створив таємну політичну поліцію, що отримала назву «Організація зі стеження та придушення анти фашизму» (італійська абревіатура – OVRA), а також особливі трибунали, які займалися покаранням опонентів фашистського режиму. За час роботи цих структур із 1927 року по 1943 рік до кари на смерть засудили лише 10 чоловік, із них реально стратили дев’ятьох. Водночас до різних термінів тюремного ув’язнення засудили майже 4,5 тисячі людей. У порівнянні з іншими тоталітарними режимами – просто-таки «вегетаріанська» поведінка. Проте вельми ефективна в сенсі придушення опозиції. З одного боку, Муссоліні, як і всякий диктатор, прагнув, аби кожен італієць відчував, що за ним повсякчас стежать, та боявся піти проти влади. З іншого боку, дуче прагнув домогтися народної любові, і це йому значною мірою вдалося. Створені ним спецслужби мали на меті передусім стежити і залякувати, здійснювати на потенційно опозиційні верстви суспільства психологічний тиск, а вже потім карати. До відповідальності за політичні переконання тут притягували дуже вибірково. І завжди це робилося у рамках закону – правда, фашистського.
Класичний приклад «точкових репресій» Муссоліні – те, як вилучили із суспільного життя філософа-марксиста Антоніо Ґрамші. Його не знищували фізично. Вирок трибуналу передбачав 20 років ув’язнення на острові Устіка, та потім його пом’якшили, і загалом Ґрамші провів у в’язниці 10 років. За ґратами мислителю дозволяли читати, писати, він вів щоденники, де записував свої філософські ідеї. Його позбавили єдиного – можливості їх поширювати та безпосередньо спілкуватися з інтелектуалами. І людина за якийсь виявилася психологічно зламаною, а невдовзі після звільнення пішла з життя… А «Тюремні зошити» Ґрамші, опубліковані вже після війни, стали філософським підґрунтям неортодоксального європейського марксизму, який у політиці вилився в «єврокомунізм» і рух «нових лівих».
Ось так, позбавивши волі декількох знакових лідерів опозиції, а інших змусивши іммігрувати, взявши під свій контроль газети і радіо, дуче успішно боровся з інакодумцями упродовж багатьох років. Взагалі, коли режим не може дозволити собі масових репресій, бо це несе загрозу зв’язкам його лідерів із зовнішнім світом, вигідним економічним угодам, то тактика «точкових» атак на чинних чи потенційних та поступового придушення ЗМІ дуже вдала для узурпації влади. Це дозволяє диктаторові дотримуватися позірної респектабельності (якої, до речі, зажди прагнув Беніто Муссоліні – й йому це успішно вдавалося!), а водночас знесилює опонентів.
Тому – принаймні, до парламентських виборів – чинний в Україні владний режим навряд чи вдасться до біль-менш масштабних репресій, коли число арештованих сягне сотень опозиціонерів. А от якщо ці вибори виявляється вщент фальсифіковані, фальсифікаторів викриють, але у політичної опозиції та народних мас забракне рішучості відстояти свободу… Саме тоді влада зможе істотно розширити масштаб нинішніх «точкових» репресій та відверто «уніфікувати» всі основні мас-медіа, а не тільки державні й олігархічні. Але, як бачимо з досвіду історії, навіть за такого перебігу подій офіційний Київ матиме шанс зберегти бодай частку «респектабельності», не будуючи концтаборів і не розстрілюючи своїх опонентів. Ба більше – навіть позірна багатопартійність, поза сумнівом, збережеться. Але від того легше не стане…
Й от питання: на якому етапі, якщо приміряти до України шкалу історичного досвіду Італії, ми зараз перебуваємо, і коли саме в Італії 1920-х років таки ж установився диктаторський режим?