Світ

  ▪   Віталій Рибак

Утома від красномовства

Як змінився образ Порошенка в очах Заходу за роки його політичної кар’єри
Матеріал друкованого видання
№ 20 (444)
від 19 травня, 2016

«Перемога Петра Порошенка буде чудовою новиною для України», — так німецька канцлерка Анґела Меркель 26 травня 2014-го коментувала поперед­­ні результати президентських виборів у нашій державі. Коли він виграв, західні політики зітхнули з полегшенням: важкий період ніби закінчився, народне волевиявлення відбулося без проблем, а на чолі країни стала людина, яку вони добре знали.

Порошенко справді був відомий сильним західного світу. Бізнесовим колам — із численних економічних форумів як один з успішних бізнесменів Східної Європи. Політики, своєю чергою, не раз бачили Петра Олексійовича на міжнародних конференціях і безпосередньо працювали з ним як із міністром закордонних справ у 2009–2010 роках та позафракційним членом Комітету з питань європейської інтеграції від 2012-го. Отже, його знали, йому довіряли. У межах норми в міжнародній політиці, звісно.

Західна преса до виборів 2014-го писала про Порошенка мало. Навіть у часи Євромайдану вона виділяла насамперед трьох лідерів опозиції: Яценюка, Тягнибока та Кличка. А німецькі ЗМІ взагалі дуже часто називали свого улюбленого й добре відомого їм Віталія Володимировича «єдиним лідером опозиції». Тим часом Порошенко потрапляв у статті західних журналістів лише тоді, коли брав участь у якихось заходах разом зі згаданою трійкою.

Це було до Мюнхенської безпекової конференції, проведеної на початку лютого 2014 року. Саме тоді багато видань помітили, що українська опозиційна трійка завітала в дещо новому складі: замість Тягнибока був Порошенко, який брав активну участь у події, зустрічався з багатьма лідерами країн Заходу, зокрема і з державним секретарем США Джоном Керрі. А коли 25 лютого 2014-го в Україні оголосили про президентські вибори, виявилося, що в Петра Олексійовича чи не найвищий рейтинг — саме тоді й почався період, коли його зігрівали сонцем своєї уваги іноземні медіа.
Однак не можна сказати, що відгуки були всуціль позитивні, радше змішані. «Коли ми взялись уважно досліджувати кар’єру Порошенка, то відразу зазначили два факти. Це ще один український олігарх, який іде у велику політику; крім того, що важливіше, він обіймав посади в уряді як Тимошенко, так і Азарова, а отже, навряд чи мав якісь глибокі політичні переконання», — розповідає Ґеорґ Ешер, оглядач німецького видання Nürnberger Nachrichten.

Справді, людина з великими статками в політиці — не така вже й дивина на Заході, хоча, звісно, і не настільки звичний випадок, як у нас. Одначе кого там не дуже люблять, то це не надто принципових політиків, які легко мігрують між владою та опозицією, посідаючи вигідні крісла в зручний час. Але і про статки не забували. Авторитетні видання на кшталт The Washington Post і The Guardian раз по раз називали Порошенка «шоколадним магнатом», аналізуючи його високі шанси на перемогу. Водночас на руку Петрові Олексійовичу грали його освіченість і вільне володіння англійською: конт­раст із Януковичем був помітний неозброєним оком. Окрім того, кредит довіри видавав і український народ: після відмови Кличка брати участь у виборчих перегонах рейтинг Порошенка обіцяв йому перемогу в першому турі. Західні оглядачі просто не могли це не враховувати.

Петро порошенко дійшов до того стану, коли західні політики й медіа значно більше довіряють громадянському суспільству, ніж йому

Під час його електоральної кампанії Росія розв’язала війну з Україною, різко погіршивши свої відносини із Заходом. Саме тому європейські політики сподівалися, що Порошенко, який запевняв, що закінчить збройний конфлікт і поверне Крим, швидко виконає свою обіцянку. Передумови для цього ніби й були: уже 6 червня відбулася перша зустріч лідерів України, Німеччини, Франції та Росії (майбутній «нормандський формат»), а за кілька місяців після інавгурації Порошенка, у вересні 2014-го, спільна група прийняла мінську тристоронню угоду, яка потім буде відома як Мінськ-1. Тоді як в Україні цю домовленість критикували, на Заході її вітали й політики, й журналісти, щиро сподіваючись на вирішення кризи політичним, а не воєнним способом.

Зрив Мінська-1, безумовно, був російським планом: надто вже невигідні умови для агресора містив договір. Однак імідж Порошенка теж істотно постраждав, адже Захід чув критику на адресу президента з вуст громадянського суспільства й деяких політиків: Тимошенко, Яроша, Авакова та ін. Брак єдності в Україні щодо цього питання став першим дзвіночком, який віщував політичну кризу.

Поки у фокусі була війна на Донбасі, західні політики й медіа дещо менше уваги приділяли швидкості здійснення реформ. Та й основна відповідальність у цій царині лежала на прем’єр-міністрові Арсенії Яценюку. Але коли Мінськ-2 був прийнятий, хитке перемир’я встановлене, західні донори стали дедалі частіше цікавитися, що ж там із реформами, на які вони дають чимало коштів. Не збільшував кредиту довіри й той факт, що рейтинг президента в Україні повільно, але невпинно знижувався.

Читайте також: Україні – безвізовий режим, Росії послаблення санкцій?

Початком стрімкого падіння авторитету Порошенка на Заході стало призначення Віктора Шокіна генпрокурором. Звісно, спершу там не знали, хто він такий, і не очікували чогось конкретного від нового очільника ГПУ, сподіваючись на загальну реформу прокуратури та судової системи в межах боротьби з корупцією. Але вкрай неефективна діяльність Шокіна на посаді кинула тінь і на самого Порошенка. Адже якщо президент довірив таку відповідальну посаду не надто доброму фахівцеві, то, очевидно, він і сам зовсім не ідеальний.

Порошенко не втрачав ораторських здібностей. Під час своїх публічних виступів та зустрічей «нормандської четвірки» він майстерно розповідав про російську агресію та всю глибину прірви, у яку вона заганяє Україну. Чудовою ілюстрацією цього був виступ президента на ювілейній 70-й сесії Генеральної Асамблеї ООН, де він дуже вдало розставив акценти, показавши зв’язок між російськими кампаніями на Донбасі та в Сирії. Та жодного разу, коли президент повертався додому з робочих поїздок, ситуація в країні не змінювалася: Шокін усе ще був на посаді, а з усіх обіцяних змін бодай якось ішла вперед лише реформа поліції.

Саме тоді й почалася різка критика Порошенка в західних ЗМІ. Журналісти один за одним запитували: «А на що йде фінансова допомога?». Політики теж за кожної нагоди нагадували про реформи: сенсаційний візит віце-президента США Джо Байдена відбувся саме з метою хоч якось вплинути на ситуацію, але зараз уже можна констатувати, що сигнал від нього не був почутий.

Через політичні скандали та брак реальних реформ Україна відійшла на другий план на цьогорічній Мюнхенській безпековій конференції. Від західних партнерів та експертів прозвучало дуже багато складних, важливих запитань — і вже не так про війну, як про стан реалізації Мінська-2 та реальних змін у країні. Ганна Гопко, голова Комітету Верховної Ради у закордонних справах, яка відвідала конференцію в складі нашої делегації, розповідала Тижню в лютому, що акценти в українському питанні ставилися передусім на внутрішніх проблемах, політичній ситуації. Західні політики сумнівалися, чи зможуть українці нарешті проявити здатність керувати державою та показати результати, яких від них очікують.

Читайте також: У ширшому контексті. Війна в Україні змінила все — навіть у далекій Північній Європі

Весняна політична криза явно не розвіяла тих сумнівів. Епопея з відставкою Яценюка показала слабкість Порошенка в парламенті, а призначення прем’єром Гройсмана відкрило нову главу — закидів щодо кумівства, які лише посилилися після нещодавнього резонансного затвердження Юрія Луценка генпрокурором. «Підозри стосовно кумівства в українській політиці дедалі дужче зростають, адже лідер парламентської фракції президента стає генеральним прокурором», — писало минулого тижня авторитетне видання Politico.
Іще одним камінцем, пожбуреним у залишки Порошенкового авторитету, стало розголошення змісту «панамських паперів». У німецькій Süddeutsche Zeitung, яка й почала закладати фундамент головного журналістського розслідування сучасності, він удостоївся окремої великої статті із промовистою назвою: «Польова пошта Порошенка. Як український президент під час війни дозволив собі маріонеткову фірму». Не допомогло й розслідування вітчизняних журналістів, які провели паралель у часі між офшорними фірмами Порошенка та одним із найгарячіших періодів у війні на Донбасі — Іловайськом.
Наразі Петро Олексійович дійшов до того стану, коли західні політики й медіа значно більше довіряють громадянському суспільству, ніж йому. А воно в нас дуже активне на міжнародній арені. І, що найголовніше, не так багато хорошого може сказати про теперішні дії п’ятого президента. Саме тому він і скасував свій офіційний візит до Лондона на антикорупційний форум: у лідера держави, схоже, закінчуються слова для виправдання своїх дій перед закордонними партнерами.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.