Нещодавно Юрій Винничук відсвяткував 60-річчя. Однак це не означає, що львівський письменник, здавна відомий своїми літературно-політичними провокаціями, збирається йти на пенсію. Він пише гостро-в’їдливу публіцистику, а його скандальний вірш «Убий пі…са» став хітом в інтернеті й приводом для звинувачень митця в порнографії і закликах до усунення нинішньої влади неправовим способом. На початку квітня Головне управління МВС у Львівській області направило поезії Юрія Винничука до Донецького науково-дослідного інституту судових експертиз «на психолінгвістично-мистецтвознавче дослідження».
Читайте також: Гламурні свинопаси
У. Т.: Пане Юрію, ваш вірш «Убий пі…са» зчинив багато галасу і, можна навіть сказати, розділив інтелектуалів на два табори: тих, хто підтримує, та тих, хто вважає такі форми протесту недолугими. Що ви думаєте з цього приводу?
– Це поведінка гнилої інтелігенції. Вважаю, що говорити з наперсточниками делікатно, дискутувати – крок до поразки, адже треба речі називати своїми іменами і не соромитися цього. А вірш, зрозуміло, що його не можна вважати високим польотом поетичного мистецтва, але він нічим не гірший, приміром, від тексту нашого гімну, Франкового «Не пора, не пора нам ляху, москалеві служить» чи навіть «Марсельєзи». Тобто це «естрадний» вірш, до того ж, коли я його вперше оприлюднив у Facebook, був підписаний Юзьом Обсерватором, тобто персонажем, таким собі Швейком. Отже, це начебто не мій погляд, а погляд мого персонажа. Але, скажімо, Оксана Пахльовська написала, що вірш брутальний, і висміяла флешмоб зі сценами з «Камасутри», що відбувся на мою підтримку у Львові. Але я це розумію так: вона собі живе в Італії, тому інакше на все дивиться. Проте нинішня молодь бачить це саме так – це ж вона все організувала й запропонувала мені взяти участь у тому флеш-мобі. Усе відбулося абсолютно стихійно.
Читайте також: Мішель Фуко ридав би
У. Т.: Схоже, за вами остаточно закріплюється роль «подразника» для суспільства.
– Я й раніше писав багато текстів «на злобу дня» – ще в 1990-х, коли працював у театрі «Не журись». Ті тексти повмирали разом із проблемами, яких вони торкалися. І нині часом пишу якісь політичні вірші для Віктора Морозова, які він співає на концертах зі своїм батяр-бендом «Галичина».
Коли в мене брали інтерв’ю для німецької газети, то журналіст казав, що в Конституції ФРН записано: кожен громадянин має право протестувати проти влади. У нас такого права немає, але я вважаю, що таки маю право вимагати, щоб ця влада пішла, боротися проти неї.
У. Т.: Останнім часом багато письменників пишуть есеї на суспільно-політичну тематику: окрім вас іще Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Андрій Бондар, Олександр Бойченко, Лесь Подерв’янський. Наскільки доцільно авторам поєднувати літературу та політику?
– Народ нині потребує таких ось текстів, тобто якихось політичних гасел і пісень. Якби я написав високоінтелектуальний твір, його мало хто прочитав би і він не був би популярним, за нього не бралися б люди по селах або ті, хто нічого не читав. А так ось Добкін прочитав і відгукнувся, тобто зрозуміло, що вони потрібні. Я не розумію тих, хто мені дорікає. Вони що, збираються сидіти і чекати, доки народ знову приїде і влаштує Майдан, і лише тоді повилазять з нір на сцену піаритися й почнуть щось промовляти? Я не чекаю на його повторення, а пишу вже. Якби такий вірш прочитав на Майдані, усі сказали б, що це нормально. Але коли написав його тепер, то комусь здається, що це брутально, що це невчасно, що це якийсь заклик до чогось, ще щось. Як казав Довженко, коли двоє дивляться вниз, то один бачить калюжу, а другий – зорі в ній, так і тут.
У. Т.: Звинувачення вас у порнографії – це справді репресії чи просто дурість окремих людей?
– Мені важко сказати, але хтось їх точно підтримує, бо коли, скажімо, Володимир Бондаренко (директор Інституту політичних, соціологічних і маркетингових досліджень, ініціював перевірку творів Винничука, написавши скаргу на ім’я нардепа Леоніда Грача, а той – уже на адресу Генеральної прокуратури. – Ред.) отримав відмову від Комісії з нацморалі, то одразу організував прес-конференцію в УНІАН. Знаю, що там є свої черги, треба попередньо записуватися. Крім того, потрібно заплатити – хто за це все платить? І тоді, власне, пролунали слова, що необхідно ввести цензуру. А Леонід Грач узагалі сказав, що «нада запрєтіть такіх пісатєлєй». Тому не знаю, може, це якась увертюра до того, щоб навести в країні «порядок». Але більше все схоже на якийсь маразм, бо навіщо робити так, щоб вірш, який я прочитав перед сотнею людей на ночі еротичної поезії в Києві, настільки поширився, що тепер його прочитали вже, може, й мільйони… Вочевидь, комусь це потрібно, комусь це вигідно. Якщо Грач це роздуває, отже, йому це треба.
У. Т.: Чи потрібна взагалі якась комісія з моралі?
– Свого часу забороняли і твори Генрі Міллера, і «Лоліту» Набокова, але це залишилося в далекому минулому. В Росії видають твори з матюками, які написали Пушкін, Лєрмонтов, Нєкрасов, – майже всі їхні класики писали нецензурні твори. Але в Україні комісія працює трошки інакше. Думаю, вона мала би сенс, якби розглядала якісь телевізійні програми, бо телевізор можуть дивитися всі, зокрема й діти. А книжки не є такими доступними. Дитина не піде купувати ні книжку Жана Жене, який описує гомосексуальні акти, ні Олеся Ульяненка. Тому я не знаю, яку роль може відігравати ця комісія. Але принаймні до мене вона поставилася цілком нормально: сказали, що розглядають тільки друковані твори, а вірш «Убий пі…са» не був надрукований.
Читайте також Порнографічний скандал з політичним присмаком: у чому звинувачують Юрія Винничука
У. Т.: В Україні «революція» серед інтелігенції відбувається в інтернеті. Як вважаєте, чи мають і можуть самі інтелектуали щось зробити, щоб змінити формат, вивести її за межі внутрішніх обговорень?
– Я не знаю, чи інтелектуали взагалі щось можуть зробити. Хто їх слухає, тих інтелектуалів? Будь-яка революція, будь-який спалах народного гніву залежить від низів, а не від верхів. Останні можуть щось очолити, але цим не повинні займатися письменники, бо з них добрі пропагандисти, але погані керівники будь-яких революцій – ми це знаємо ще з часів Центральної Ради, коли всі тодішні керманичі щось писали. Петлюра – літературний критик і перекладач, Міхновський – поет і критик, не кажу вже про Грушевського чи Винниченка. Хоч кого візьми – всі писали. Частина отаманів також була «писуча». Думаю, що будь-які наші інтелігентні й інтелектуальні розмови, круглі столи тощо замикаються на нашому ж середовищі, не виходять за його межі. Ніхто про них не знає, пересічні українці можуть побачити по телебаченню тільки те, що їм показують, зазвичай якісь серіали, а в регіонах часто взагалі немає доступу до опозиційного телебачення, тому про всі ці ініціативи ніхто не дізнається. Вочевидь, треба просто йти в народ і розмовляти.
У. Т.: Але ж люди нині інертні, чи не так?
– Вони інертні, але скоро, думаю, не будуть такими, бо влада під час виборів вдаватиметься до значних фальсифікацій і це закінчиться великим мордобоєм. Навіть на нещодавніх довиборах в Обухові вона показала нам, як це відбуватиметься. А якщо таке почнеться по всій країні, то завершиться новим Майданом. Виграти чесно вони нам не дадуть, а інших шляхів, щоб переобрати владу, я не знаю. Але з цим треба щось робити, бо низький рівень життя, безробіття, відсутність хоч якихось перспектив, наше туманне майбутнє – все це призводить до невмотивованих вибухів люті, садизму. Якась частина людей не отримує впорядкованого життя й починає вироджуватися, як наслідок – падає мораль.
Читайте також: Обсервація містифікатора
У. Т.: А що думаєте з приводу таких узагальнень, що кожен має ту владу, на яку заслуговує, тобто що влада є віддзеркаленням самого народу?
– У нас часто немає вибору. Немає вождів, немає кому довіритися. Натомість є люди, які зрадили. Прийшли під одними прапорами, а потім перекинулися до інших. Жванія сказав, що «он тоже должен імєть право вибора». Він просто не розуміє, що такого права не має, це в нас воно є, це ми можемо його не вибрати, бо якщо він прийшов у парламент від однієї політсили, то не має права переходити в іншу. А коли в них є така перспектива, що вони можуть перейти в інший табір, то вибори взагалі стають просто рудиментом, для чого вони тоді потрібні? Люди розгублені, й дорікати їм, що вони підтримали цих, а не тих, не варто, бо з чого їм було вибирати? Багато хто голосував за Юлію Тимошенко, не надто їй симпатизуючи, але таким чином виступав проти Януковича. Проте я думаю, що все йде на краще і період влади регіоналів – це як період чистилища для України, щоб нарешті частина народу позбулася проросійських ілюзій. І протест може початися зі Сходу України, бо вони там уже догибають. Я взагалі дивуюся тій владі, яка вийшла зі Сходу й опустила цей край «нижче плінтуса», бо ж не секрет, що люди живуть там часто в зовсім інших умовах, ніж на Заході, там жахлива демографічна ситуація, мінусовий приріст населення, набагато більше хвороб, наркоманія тощо. Чоловіки взагалі рідко доживають до 50 років. І жодних перспектив! Натомість ми бачимо дитячу працю, як у творах Діккенса, і це нині, у ХХІ столітті! Тому мене дивує влада, яка могла б хоч для своїх влаштувати якесь краще життя, але вона нічого не робить. Куди пішли виділені для того регіону кошти, невідомо!
Опозиція в нас нині також гнила. Я взагалі за те, щоб голосувати за людей, які ніколи не були в парламенті. Але треба їх знайти, звичайно. Бо в нас депутат – це вже професія, вони півжиття сидять у тих депутатах. Яворівський колись на зустрічі з виборцями висловив фантастичний аргумент, чому треба вибрати його, а не його опонента, він сказав: «Ну ви ж подумайте, він ніколи не був у Верховній Раді, а я вже там усі закутки знаю. Тому, коли прийде, навіть туалету не зможе знайти!» Це був аргумент! Він поговорив, усі посміялися і знову його вибрали. І що нам із того депутата Яворівського?
Читайте також: Літературні повстанці далекого Сходу
У. Т.: Зараз дедалі частіше доводиться чути, що українська література перебуває у, так би мовити, ескапізмі. Про реальність ніхто не пише, хоча нинішній абсурд – сприятливе тло для письменника. Чому?
– У нас немає літературних журналів, якісних літературних газет. А художні тексти мали б десь з’являтися. Книжка – це довший процес: поки надрукують, мине час. Також мусить бути літературна критика, щоб художні тексти могли перебувати в якомусь контексті. А нині література в жалюгідному становищі, відповідно в нас політичних речей немає – окрім роману Юрія Щербака «Час смертохристів», я більше нічого такого не бачив.
У. Т.: Українська літературна тусовка досить герметична. Через це часто фахова критика сприймається як особиста образа, а більшість рецензій нагадують оди авторам. Чи немає у вас відчуття, що живете в певному культурному гетто?
– Це насамперед знову ж через відсутність журналів. Якби літературну критику читала ширша публіка, то письменники, може, й соромилися б захвальних рецензій. А оскільки все крутиться в одному колі, вони звикли все між собою узгоджувати, вважають, що є якийсь такий кодекс поведінки, згідно з яким не варто писати негативних рецензій. У радянський час, у 1980-х роках, коли у всіх літературних журналах з’явилися рубрики з критичними матеріалами, багато було гострих статей про літературу. Микола Рябчук тоді розгромив книжку Івана Драча «Американський зошит», але у «Вітчизні» редактори «підстрахувалися»: дали одну позитивну рецензію Рябчукову, а одну негативну. Я тоді теж часто друкував зубасті фейлетони, які викликали скандали, автори писали скарги в ЦК. Але річ у тім, що схвальні відгуки мало хто читає, найчастіше сам герой, про якого пишуть, і його родина: тато, бабця, мовляв, о, як гарно написали про нашого синочка чи донечку. Широкому загалу нецікаво читати цю «жвачку», натомість гострі речі привертають увагу всіх. І знову ж таки ці матеріали часто бояться друкувати. Я колись надіслав у журнал «Кур’єр Кривбасу» статтю про видання Юрія Косача, яке готувала Віра Агеєва, – у книжці були просто жахливі коментарі, що не відповідали фактам. Матеріал відмовилися друкувати, щоб не сваритися з упорядницею.
У. Т.: Ще жалюгіднішою видається ситуація з українським кіно…
– У нас є молоді режисери, які роблять фільми для Росії, – вони могли б і тут робити. Останнім часом наче й гроші якісь на кіно виділили, але на які проекти? Знову ж таки на російськомовні. Я не вважаю російськомовні стрічки українськими. Для мене ні Муратова, ні Байрак, ні Балаян не є українськими режисерами, вони не мають жодного стосунку до вітчизняного кіно. Нещодавно Віктор Янукович-молодший на «Українській правді» надрукував статтю про якісь кінематографічні посиденьки з «мастєрами екрана» – нашими режисерами, які демонструватимуть майстер-класи. Тобто українські режисери є, а українського кіно немає. Що вони показуватимуть? Те, що знімали років 20 тому? Ці фільми про УПА, які робив Янчук, наприклад, дуже слабенькі. Я їх, звичайно, дивився з патріотичних почуттів, але такий цілковитий примітив неможливо показувати десь на Заході.
Читайте також: Глухоніма література