▪   Іван Рябчій

Глухоніма література

Малюнок: Павло Ніц
Кого з українських письменників перекладають, знають і читають у Європі
Матеріал друкованого видання
№ 7 (120)
від 19 лютого, 2010

Д о таких  європейських дер­­жав, як Ісландія, Ірландія, Чехія і Португалія – тобто  невеликих за населенням і територією і без значних геополітично-економічних  переваг на теренах ЄС – цікавість  у міжнародної спільноти ніколи не слабне. Кожна з них має усталене «культурне обличчя» – результат послідовної праці зі здійснення довготермінових програм. Натомість обличчя України багато в чому  діаметрально протилежне Європі. У нас практично відсутні культурні фундації, котрі сприяють перекладам європейськими мовами, а про державні програми можна лише мріяти. Відтак вітчизняна літературна промоція нагадує спорадичний процес, де все тримається на особистих контактах, діаспорних й університетських зв’язках та ентузіазмі іноземних перекладачів.

«Української діас­­по­­ри у Франції майже немає. Тієї культурної роботи, яку веде посольство, для нормальної пропаганди теж недостатньо. З іншого боку, українською культурою тут ніхто особливо й не цікавиться. Україну середньостатистичний француз бачить як проблемну державу, що загубилася десь поміж Польщею й Росією. Культурною силою українців у Франції аж ніяк не вважають». Такі доволі неприємні слова довелося почути від моєї колишньої студентки, нині журналістки, що вже п’ять років мешкає в Парижі, Катерини Ло­­боденко-Се­­на­­ні. «На жаль, це саме той випадок, коли економіка дорівнює культурі. Україну розглядають як країну бідну, а «бід­­на» – значить «не­­культур­на», – каже далі Катерина. Чи можна їй щось заперечити? Справді, до бідних у Західній Європі ставляться звер­­хньо – причому під категорію злиднів підпадають не конкретні особи, а цілі держави, народи й нації.

Про культурну політику Української держави за кордоном мовлено багато. Але таке враження, ніби критику ніхто не чує. Говорять начебто до глухих. Досі експорт культурного іміджу України тримається на свого роду «балансі минулого» та на розкручених «зірках». Щодо останніх, то маються на увазі не лише естрадні виконавці, а й деякі пи­­сьменники. Ті нечисленні перекладачі, які доносять до закордонного читача твори Юрія Андруховича, Андрія Куркова, Сергія Жадана, Любка Дереша й Марії Матіос, діють на власний розсуд, без грантово-фінансової підтримки України. Тому звинувачувати їх у тому, що не перекладені Володимир Дрозд, Микола Вінграновський, Євген Паш­­­­­ковський та ще з десяток чудових авторів, що в затінку залишається література діаспори – не можна. Опікуватися тим, кого перекладають за кордоном, мусить передусім держава. Цікавий тут досвід тієї ж Франції. Хто входить до списку, рекомендованого амбасадою Франції до перекладу за програмою «Сковорода» творів фран­­цузьких літераторів українською? Аж ніяк не модні письменники. На мою пропозицію висунути на здобуття видавництвом субсидії роман Максима Шаттана культурний аташе Анна Дюрюфлє цілком слушно відповіла: «Це автор комерційний і успішний, ми таких не підтримуємо, бо вважаємо, що видавець і так може на ньому заробити» (справді, наклади лише одного роману «Аркани хаосу» 2007 року сягнули у Франції позначки в півмільйона примірників).

А кого з українських письменників перекладають і видають за кордоном? Найпопулярніших, звіс­­но. Зрозуміти видавців можна. Та коли з’явиться нарешті програма державної, бюджетної підтримки перекладів українських авторів іноземними мовами, до списку в першу чергу повинні потрапити класики (визначення, хто ж такі ті «класики», повинна дати серйозна наукова установа, аби не потрапили до цього шерегу графомани), по-друге – всі ті, кого забороняли за радянської доби, по-третє – діаспоряни (список мають укладати діаспорні об’єд­­нання за кордоном, а не наша ангажована професура), по-чет­­вер­­те – історична романістика, і вже потім – сучасні автори. Хоча, звісно, кожен перекладач матиме можливість обрати близький до себе текст і подати свій проект на конкурс (так функціонує чимало міжнародних програм сприяння видавничій справі).

Кобзар-промоутер

У літературних колах Європи наші класики більш-менш відомі.  Перекладачка з Хорватії Босилька Брлечич добре знає Тараса Шевченка й Івана Франка. Але вона перекладає з французької, а ось українську літературу до хорватів доносять колишній посол в Україні Джуро Відмарович та поет Фікрет Цацан. Зрозуміло, непогано знають нашу літературу в сусідній Білорусі. Перекладач Міхась Кєнька назвав імена Тараса Шевченка, Лесі Українки (яка мешкала в Мінську), Івана Франка, Олеся Гончара, Михайла Стельмаха, Андрія Малишка, Івана Котляревського, Остапа Вишні – «до того ж у перекладах не лише білоруською, а й російською мовами». На філфаці Білоруського держуніверситету діє кабінет української мови та літератури, створений за допомогою українського посольства. І знову ж таки, за твердженням пана Міхася, в останні 10–15 років перекладають мало.

Нещодавно з’явилися переклади «нововідкритого» Антонича. В музеї білоруського класика Максима Богдановича відбувся присвячений Антоничеві вечір. «Почитати з української є що, було б бажання, – каже пан Кєнька. – Багато хто й українську знає, тож можуть і в оригіналі читати, і в інтернеті».

Добре обізнані з українською літературою й болгари. Як свідчить письменниця Анна Багряна, яка певний час жила в Болгарії та перекладала тамтешніх поетів, старше покоління знає Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, Павла Загребельного, Івана Драча, Дмитра Павличка. Три останні імені, без сумніву, пов’язані з так званою міцною болгарсько-радянською дружбою. Зараз Анна мешкає в Македонії. Хоча в центрі Скоп’є стоїть пам’ятник Кобзареві, македонці менш обізнані з українською класикою, ніж болгари. Проте 2008 року вийшов переклад «Жовтого князя» Василя Барки. Зробила його перекладачка Віра Чорний-Мєшкова. «Якби не ця людина, – зазначає Анна Багряна, – можливо, в сучасній Македонії ніхто б узагалі не знав про українську літературу. Вона перекладає дуже багато творів наших авторів – і поетів, і прозаїків, до того ж не «попсові», а серйозні тексти».

«Правду кажучи, Україна в нас досі terra incognita…», – зізнається перекладач-угорець Ґабор Кьорнер. Він чи не єдиний в Угорщині працює з українською літературою. Пан Кьорнер жодного українського кореня не має. Як полоніст досить багато подорожував Україною і з часом зацікавився нашою культурою. Мову вивчав на факультеті славістики Будапештського університету, потім півроку у Львові. З легкої руки Ґабора Кьорнера угорською мовою побачили світ чотири томи текстів Юрія Андруховича, твори Оксани Забужко, Любка Дереша, Сергія Жадана. Чи його хтось підтримує? Ні. «Сучасна українська література не розкручена, бо розкручувати нікому», – сумує Катерина Лободенко. Ба гірше – Україну й далі плутають із Росією. Чітку різницю між Києвом і Москвою усвідомлюють хіба колишні сусіди по соцтабору та ще німці. «Особливої різниці між російською й українською культурами французи не бачать. Вони цікавляться переважно Америкою, Канадою і, менше, сусідами по Західній Європі», – розповідає Катерина. Фран­­цузи люблять усе, що виходить із обох Америк, а також прискіпливо стежать за новинками азійського походження.

Гонорари без гонору

Хоча життя перекладачів у Європі різне, прогодуватися перекладами важко скрізь. Та й занепад перекладацтва спостерігається повсюдно. «Колись у Болгарії, – оповідає Анна Багряна, – була хороша перекладацька школа (Іван Давидков, Пенька Кинева, Марія Петкова, Янко Дімов), до того ж обидві держави (Україна і Болгарія. – Авт.) фінансували переклади й видання своєї літератури за кордоном». Тепер нічого такого немає. Видають хіба Любка Дереша, Сергія Жадана, Юрія Андруховича, Ірену Карпу (знову ж таки –  найрозкрученіших) коштом приватного Фонду Open Ukraine. «На початку минулого року, – розповідає директор Фон­­ду Іванна Климпуш-Цин­­цадзе, – ми видали альманах сучасної української літерату­­­ри англійською мовою. Поширювали його через посольства і видавництва. Фактично літератур­­на спільнота багатьох країн отримала інформацію в концентрованому вигляді про сучасну українську прозу. Саме прозу, – підкреслює Іван­­­на, – ми з початку визначились, що займатимемося прозовими творами, до того ж суто сучасними». Зараз Фонд приймає заявки від закордонних видавців. У заявці треба вказати всі вихідні дані майбутнього видання, кошторис, хто перекладатиме й скільки це коштуватиме. Давати «зелене світло» заявленому про­­екту чи ні – вирішує програмна рада, яку очолює письменник Андрій Курков. Система на сайті розписана не згірш од європейських грантодавців. Єди­­­­не обмеження, за словами Іванни Климпуш-Цин­­ца­дзе, – кошти. Коли стоїть вибір між кількома кандидатурами, перевагу віддають тому, кого ще не перекладали.

«Спілка болгарських письменників, – розкриває «секрет Полішинеля» Анна Багряна, – яка за своєю діяльністю нічим не відрізняється від нашої Спілки, видає твори Анатолія Крима (секретар Національної спілки пи­сьменників України; російськомовний письменник. – Авт.), за це наша Спілка видає керівників їхньої спілки, яких більшість болгарських письменниками вважають графоманами. На жаль, зовсім нічого в Болгарії – ні мо­­лодші, ні старші читачі – не чули про наших діаспорних авторів: Івана Багряного, Уласа Самчука, Євгена Маланюка та інших, твори яких, на мою думку, могли б справді гідно представити українську літературу не лише в Балканських країнах, а й в усьому світі». В Сербії, за словами перекладача Анжи Петрович, протягом ХХ століття видавалося багато української літератури, писалося чимало статей, укладалися збірки поетичних перекладів. Можна згадати прекрасних перекладачів XVIII століття Гаврила Венцловича (переклав Лазара Барано­­вича), у ХІХ столітті – Стояна Новаковича (Юрій Федькович), у середині ХХ-го – Десанку Максимович (Леся Українка) та Радослава Пайковича (Дмитро Павличко). Нині чи не найбільшим популяризатором українського слова в Сербії є професор славістики Белградського університету Людмила Попович. Нещодавно вона видала ґрунтовну монографію про сербсько-українські літературні зв’язки. «Раптове зростання кількості та якості перекладів із української літератури відбулося в 1990-ті роки, – розповідає пані Людмила. – Це було зумовлено запровадженням україномовних студій у Белградському університеті 1991 року, які в 2002 році переросли в окрему кафедру україністики». На ній сьогодні працює 6 викладачів і навчається понад 60 студентів – майбутніх фахових перекладачів із української мови. Серед найбільш заповзятих перекладачів з української – Міодраг Сибінович, Мілена Іванович. Переклади з української літератури з’явля­­ються і в періодиці. Зокрема, в спеціалізованому часописі «Вікно». 2009 року вийшло вже третє число цього українського видання, в якому зібрано 40 перекладів творів українських письменників – від Марка Вовчка й Михайла Коцюбинського до Софії Андрухович. Зараз готується до друку наступне, четверте чис­­ло. За словами Людмили Попович, уже завершені, але ще не опубліковані переклади сербсь­кою «Солодкої Дарусі» Марії Матіос і Boa Constrictor Івана Фран­­ка. Ці переклади здійснив представник української етнічної гро­­мади Сербії Ярослав Комбіль, родина якого переїхала до Сербії в ХІХ столітті. Мову він вивчав самотужки. «Чекає свого часу Антологія творів українських репресованих поетів «Жиґозані» (себто «Тавровані») у моєму впорядкуванні та перекладах Міодрага Сибіновича», – каже пані Людмила. У Чехії українських авторів перекладають Томаш Вашут («Рекреації» Андруховича) та Ріта Кіндлерова. – У її перекладах вийшли дві книжки Оксани Забужко, «Легенди Льво­­ва» Юрія Винничука й антологія сучасного українського оповідання.

В Угорщині стан перекладацтва дуже нагадує Україну і Болгарію. «Після комунізму десять років нічого не видавали, – скаржиться Кьорнер, – старші перекладачі вже не працювали, а нових не було. Відтоді я один перекладаю з української (до того ж досить спорадично, бо більше з польської)». Перекладачам угорською жити важко, натомість держава підтримує переклади з угорської літератури іншими мовами.

Свої проблеми бувають і в перекладачів із Західної Європи. Найкраще живеться скандинавам – там і гонорари в середньому вищі, й держава активно підтримує, й попит читацький є. Бельгійські перекладачі скаржаться, що жодна інша зарубіжна література, крім англомовних авторів, попитом на ринку Бельгії не користується. Тому працювати доводиться на сусідній французький ринок. В Італії те саме, що в Бельгії – суцільне захоплення англомовною культурою. Німці ж і англосакси цілком самодостатні – тут перекла­­ди взагалі попитом не користуються. З українськими авторами у Німеччині працюють кілька видавництв – Droschl,  у якому вийшли «Польові дослідження...» Оксани Забужко, і Suhrcamp (тут і Андрухович, і Жадан, і Дереш). Але назвати ці видавництва одними з найбільших було б помилкою.

За знайомством

«Перекладів української літератури хорватською дуже мало, – стверджує перекладачка Боси­­ль­­ка Брлечич, – і здебільшого ці публікації не виходять із вузького «літературного кола», що обмежується особистими контактами. Та останнім часом у нас почали відкривати для себе мови й культури, що лишалися непомітними на ширшому тлі. Як, скажімо, українська культура на тлі СРСР, хорватська й сербська – на тлі Югославії». Білорус Міхась Кєнь­­ка за радянських часів часто бував у Києві, зібрав велику колекцію нашої літератури. Одним із найяскравіших вражень було знайомство з Володимиром Дроздом. Саме його новела «Сонце» стала першим перекладом Кєнькі з української. Зараз пан Міхась перекладає новели Лесі Українки. Кєнька переконаний – близькість мов не робить переклад простішим. «Запевняю, переклади з української на білоруську мову виходять ліпші, ніж на російську, – каже він. – Шевченко й Котляревський російською вийшли недолугі, бо мова книжна, надто пишна. Ми їх краще переклали».

Найчастіше з-поміж сучасних українських письменників за кордоном називають, без сумніву, Юрія Андруховича. «Андрухович – хоча б саме прізвище – знаний серед молодої інтелігенції, – стверджує Ґабор Кьорнер. – Він кілька разів читав лекції в Будапешті». Чому саме цей перелік авторів (Андрухович, Забужко, Жадан і Дереш) було перекладено в Угорщині? «Оскільки переважно я рекомендую книжки видавництвам, то фактично вся моя робота принесла мені задоволення», –  зізнається Кьорнер. Найприємнішою для себе він вважає працю над «Московіадою» Андруховича. Що ж, це ще раз доводить – у справі проникнення творів українських письменників за кордон найважливішу роль відіграють особисті контакти. Хтось знайомий із Анджеєм Стасюком, хтось добре знає німецьку або французьку й виходить прямо на відповідних видавців, у когось родичі у Великій Британії або Італії.

Ціна перекладу

Дослідження, проведене Європейським центром асоціацій художнього перекладу (Centre européen des associations des traducteurs littéraires) у 2008 році показало, що найвищі заробітки (за 1800 знаків із проміжками) мають перекладачі Бельгії (€26–36), Франції (€22–36), Ірландії (€29–35), Великої Британії (€27–35), Норвегії (€31), Швеції (€23–31), Швейцарії (€24–30). Ідеться про найнижчий і найвищий показники. Трохи гірше оцінюють роботу перекладачів у Німеччині (€14–28), Австрії (€17–26), Данії (€14–19). Ще нижчі заробітки в Хорватії і Словаччині (€5–12). А що в Україні? А в Україні навіть €5 за сторінку – великий успіх (це «стеля» для найбільших і найзаможніших вітчизняних видавництв); причому за програмою «Сковорода» французи дають лише $3,5 за сторінку). Тут ми нікого не випереджаємо – лише наздоганяємо найнижчі (за розвідкою CEATL) оплати в Європі – €3–9 у Чехії та €4–8 у Литві.

Поради письменників щодо збільшення перекладів *
 
* проект «Наші за кордоном» сайту«ЛітАкцент»

Юрій Іздрик:

«Потрібно, щоб держава (чи відповідні інституції) фінансували переклади української літератури. Також бажано, щоб на найважливіші книжкові форуми відряджалися не вишиванково-танцювальні десанти, а бодай же найцікавіші автори та літературо­­знавці»

 Тарас Прохасько:
 
«Більше особистих контактів, у доброму значенні»
 
Ірен Роздобудько:
 
«Зробити книговидання потужним бізнесом; реклама, наявність літературних агентів за кордоном, заці­­кавлення держави. А головне – писати цікаві, конкурентно­­спроможні книжки»
 
Юрій Винничук:

«За проривом української літератури на Захід мусить стояти держава. Я маю на увазі не тільки сучасну літературу, а й класику. Але що тут казати, коли ми досі не маємо повного зібрання творів Володимира Винниченка, Наталени Королевої, Юрія Косача, Ігоря Костецького, Віктора Петрова? А це письменники, які могли б зацікавити перекладачів»

 Галина Крук:

«Тут доводиться лише пожалкувати, що в нас немає інституції, яка б займалася промоцією і представленням української культури в світі, а водночас надавала би підтримку тим іноземцям, які хочуть і можуть якісно перекладати українську літературу іншими мовами»

 Іван Андрусяк:
 
«Коли в нас зможуть повноцінно запрацювати літературні аґенти; коли видавництва будуть зацікавлені в якомога ширшій промоції своїх авторів, – тоді, може, справа й зрушиться з особистих контактів у бік чогось більш системного»

 

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.