Представники вітчизняного керівництва останнім часом немов поставили собі за мету довести, що «Європа – це щось одне, а Україна – зовсім інше». Зневажливе коментування подій у ЄС: Янукович на засіданні уряду закликає шукати ринки там, «де зберігаються високі темпи зростання економіки». Адже «ми бачимо, як уповільнились темпи в Європі» – не те, що в Азії чи Тихоокеанському регіоні. Або на Кубі, де нещодавно побував гарант. Речники менших чинів намагаються кепкувати з європейської кризи, з різноголосся єврочиновників, із протестів та сутичок на соціальному чи етнічному ґрунті. Паралельно відбуваються кроки до інтеграції в російський простір: на рублі переводять розрахунки за газ, звучать тези про наближення до Митного союзу. Мас-медіа реплікують російські програми й фільми, залучають другорядних представників тамтешнього шоу-бізнесу, насаджуючи атмосферу «нью-совка» (. Тож складається стійке враження, що саме в цьому полягає бачення «ідеальної країни» нинішніми можновладцями – у відтворенні зручних для Банкової виявів «розвинутого соціалізму».
Читайте також: Чорна скринька телебачення
ЗАХІДНЕ – ЗНАЧИТЬ ЧУЖЕ
Така система має забезпечити відтворення самої себе і збереження на посадах нинішніх урядовців нескінченно довго. Мета читається в численних висловлюваннях представників партії влади на різних рівнях. Регіонал Василь Кисельов, ще 2007-го коментуючи обшук на квартирі в екс-міністра внутрішніх справ Юрія Луценка, спростовував політичний характер цих дій оригінальним, проте щиросердим твердженням: це не може бути політикою, бо Луценко, коли втратив посаду, став «ніхто і прізвище його ніяк». Статус, отже, для представників ПР (а Кисельов тоді був заступником керівника фракції) визначався лише належністю до правлячого ешелону. За такою логікою, позбавлених влади можна переслідувати, і вони… самі винні в переслідуваннях. Той-таки Кисельов нині стверджує: «Якби опозиція поводилася толерантно стосовно до цієї влади, то на щось, напевно, закрили б очі». До думки депутата пристає і голова фракції ПР Олександр Єфремов: мовляв, «людям набридло протистояння», і всі мають підтримувати керівництво або мовчати. А як ні – хай начуваються?
У межах такої системи дуже важливо показати людям, що спротив не просто неможливий чи небезпечний, а й безглуздий, бо влада краще знає, як вести справи. Утім, ця теза вельми сумнівна. Влада ефективно захищає лише власні інтереси – наприклад, витрати на охорону здоров’я для всіх громадян співставні з сумами, які виділяються на утримання держапарату (включно з вертольотами та предметами розкоші). Увага суспільства до останнього викликає роздратування посадовців. Той-таки Єфремов не розуміє, чому взагалі йдеться про гелікоптери Януковича: вони нібито «коштують копійки». Таке твердження не в’яжеться з повсякчасними закликами уряду до економії, але для можновладців це не проблема. Те, що стосується їхніх потреб, має бути поза обговоренням.
Розуміння влади як чогось сакрального, що вивищує її представників із-поміж простих смертних, – коріння багатьох курйозів і цілком серйозних проблем для регіоналів. Але можновладці намагаються переконати громадян, що «так само робиться скрізь» (твердження Ганни Герман, нібито «в усьому світі» для проїзду глави держави перекривають півміста, вже є хрестоматійним).
На цьому тлі повноцінна інтеграція в Європу – тобто втілення на практиці цінностей відкритості, рівності перед законом, поваги до прав та власності інших – прямо суперечить інстинктам і звичкам нинішньої номенклатури. Отож культивований останнім часом скепсис щодо Європи, який проривається практично в усіх публічних виступах можновладців, схоже, має прагматичне внутрішнє завдання: відбити в населення бажання шукати інші моделі, більш чутливі до прав людей.
Читайте також: Відчуження Європи
РОСІЯ – БРАТИ НАВІК. І ЗРАЗОК ДЛЯ НАСЛІДУВАННЯ
Натомість «зближення» з Москвою цілком уписується в модель України від Януковича і К°. Як показують соціологічні дослідження (R&B Group), у серпні цього року 26% опитаних в Україні загалом (36% на південному сході) вважали РФ «братньою», 25% загалом (34% на південному сході) – «дружньою» державою. Приязне ставлення до Кремля, таким чином, бачиться природною частиною політичної програми ПР. Але в «новій країні», яку будує керівництво, проголошення близькості, дружби й «нормалізації» відносин має інше важливе значення. В Росії існує владна модель, яку українська номенклатура, вочевидь, хотіла б узяти за взірець. Дружба з Москвою є частиною «радянського» архетипу. Там – «свої» для української влади. Цінності «Русского міра» із сакралізацією вождів та ідеєю державної величі як компенсатора за невдачі в соціальній політиці – цілком комфортні для керівництва у Києві. Зрештою, російська модель вельми приваблива як зразок «мобілізації ресурсів».
Простіше кажучи, взяття під контроль великого бізнесу і зведення на маргінес, підпорядкування чиновникові чи «олігарху» – середнього й малого. За цією логікою, не буде сюрпризом, якщо найближчого року структура власності великого бізнесу в Україні, яка за останні два роки суттєво трансформувалася, зміниться ще дужче: серед його тримачів можуть з’явитися офшорні (або й українські) підприємства, походження яких можна буде простежити від цілком конкретних осіб із найближчого оточення гаранта. Ділові ЗМІ вже констатують перші вияви значних переділів у паливній галузі (монополізація газопостачальних компаній), на земельному ринку (в контексті дозволу на продаж землі, а також вимушений перегляд довготермінових орендних відносин); у бізнес-середовищі згадують пропозиції – «від яких важко відмовитись» – продати активи, насамперед високорентабельні (див. стор. 20) тощо. «Основні бізнесмени» нинішньої влади муситимуть диверсифікувати свої імперії, враховуючи зміну кон’юнктури на традиційних для себе ринках (металургія, хімія) чи перспективних (агропродукція, ритейл).
Щоправда, починаючи переділ бізнесу, керманичі України можуть постати перед необхідністю ділитися – з російською стороною. Інтереси останньої, сформульовані півтора року тому в «листі Сєчіна», сягають практично всіх стратегічних галузей вітчизняної економіки й можуть бути забезпечені як із використанням наявних в Україні російських підприємств та банків, так і створенням нових схем. Одними з перших перерозподілених на користь бізнесу РФ сфер уже невдовзі можуть бути виробництво міндобрив, аграрної продукції, титану, газопостачання, авіабудування та інші. А що ширша прірва розділятиме в Україні громадян і владу, то більше остання шукатиме зовнішньої підтримки – і Кремлю легше буде домагатися від неї виконання своїх побажань.
Читайте також: «Русскій мір» як технологія
«МОВЧАТИ, ЧЕКАТИ, ТЕРПІТИ»
У цій тріаді, виголошеній президентом Януковичем у запалі гніву проти протестувальників-пільговиків – квінтесенція бачення владою належної поведінки громадян. Мовляв, виступають із протестами лише ті, які чогось домагалися для себе (у випадку з пільговиками – через суд). Натомість справді чесні громадяни мають чекати, поки до їхніх проблем дійдуть руки можновладців.
Водночас найвище керівництво не збирається примушувати чиновників займатися проблемами людей. роль природного примусу могли би виконувати вибори, на яких влада звітує перед громадянами. Але слабкість опозиції, контроль над мас-медіа та зручний для маніпуляцій виборчий закон зменшують ефективність цього механізму. Якщо суспільство не зможе нічого протиставити названим чинникам, перегони-2012 стануть торжеством монополізації всіх гілок влади.
Теоретично, чиновництво міг би спрямувати до належної роботи «просвітлений правитель». Янукович раніше полюбляв погрожувати «розпеченим залізом» корупціонерам. Однак тепер проголошено нову концепцію: хто відчуває себе не здатним «витримати темп», має… піти сам. А уряд залишиться недоторканним. Принаймні до грудня. А там, не виключено, й надалі. Відтак безвідповідальність і безкарність влади стають усеосяжними. А збирання всіх важелів – адміністративних, правоохоронних, судових – до одних рук перетворює її на механізм, спроможний підпорядкувати собі будь-які альтернативні рухи чи суспільні групи.
Понад те, правоохоронці, позбавлені контролю, почуваючись необхідним інструментом режиму та його опірною колоною, починають диктувати свій порядок денний. Рік тому вже точилися розмови про «силовий сценарій»: коли влада імітує чи провокує насильство («тероризм» тощо), використовує його як привід для остаточного й формального «надзвичайного» врядування.
Однак тоді запуск такого сценарію був визнаний передчасним: апарат, вочевидь, почувався слабшим, ніж зараз, – після ще одного року «бетонування» поля навколо себе.
Нинішні тези президента про «підготовку збройних нападів на владу» примушують задуматись над тим, чи не реанімуються тепер «надзвичайні» сценарії. Адже для спецслужб та силовиків не так і складно сформувати відповідну думку керівництва держави, певним чином подаючи факти, згущуючи барви й граючи на певних фобіях.
А в умовах «надзвичайних дій» порівняно легко зачистити всі можливі «точки зростання» опору, не даючи суспільству змоги протидіяти.
Читайте також: В заколот проти влади ніхто не повірив
ЗАХИСТИТИ ВЛАСНИЙ ПРОСТІР
Щоб почуватися в безпеці, влада може зважитися на останній крок, який відділяє її від статусу повноцінної диктатури: спробувати зруйнувати можливості для будь-якої людини самостійно заробляти гроші, розвивати справу, зростати професійно, робити кар’єру тощо – все тільки за посередництва правлячої групи. Найбільш беззахисне проти влади суспільство – атомізоване: коли є громадянин, якому ні на кого чи ні на що спертись, окрім неї, і який від неї ж таки залежний в усіх життєвих питаннях. Це також елемент «совка», і він є чи не найбільш небезпечним. Адже стосується перспектив кожної особи.
І саме в тому, чи вдасться владі здобути цей останній елемент неподільного панування в країні, полягатиме відповідь на питання, яким курсом і в якому напрямку рухатиметься країна.
За великим рахунком, українське суспільство зараз повинне ділом довести свою європейську сутність. Вона полягає не в географічній належності чи історичному корінні, а в здатності виступити на захист прав – як власних, так і іншого. Відтак завданням усіх, хто не бажає за кілька місяців опинитись у «нью-совку», є вибудувати спроможність до захисту від зазіхань на законні інтереси – як свої, так і тих, кому загрожують. Захист має бути цілком конкретним, так само як цілком конкретними є порушення прав (від ув’язнення активістів і незаконної забудови парків до спроб знищити чиюсь справу).
Хроніка останніх місяців показує, що громадяни здатні стихійно підніматися на захист своїх прав та інтересів. Але якщо такі виступи будуть поодинокими, вони приречені на провал: кількасот протестувальників не зупинять механізмів свавільної влади. Відтак залишається робота для опозиційних політиків: надавати підтримку тим, хто законно боронить себе, координувати дії між собою та з громадськими активістами. Лідери думок, інтелектуали окрім повчань могли б роз’яснювати громадянам їхні права, можливість і доцільність їх захисту, апелювати до української та міжнародної громадськості, щоб дістати підтримку. Журналісти – поширювати історії успіху. Бізнес (різного рівня) цілком спроможний сприяти ресурсами (для юридичного захисту тощо), аби не бути примушеним здавати свої справи поодинці.
Ці речі бачаться елементарними. Та лише з використанням усіх названих елементів захист су
Читайте також: Що врятує владу від міжнародної ізоляції?