Закінчення. Попередні частини матеріалу читайте за посиланнями: частина І, частина ІІ, частина ІІІ, частина IV
– А коли Вас відвезли до Чистополя?
– Це було десь в кінці лютого – початок березня 82-го року. Мені не так багато оставалося до кінця, до березня 83-го року, коли мені 10 років виходило. Власне тоді я знов з’їхавсь з Сокульським, з Приходьком. То з одним, то з другим. І, знаючи, що я буду звільнятися, ми з Приходьком підготували таку «Хартію боротьби українського народу». Це документ. Якраз тоді став Андропов, помер Брежнєв. Було якось так несподівано. Ранком «Останні вісті» передали, а потім тільки така жалобна музика. Ми думаємо, що ж таке? І тут біля 11-ої повідомлення Президії Політбюро, що помер Брежнєв. І в якійсь камері було чути: «Уррра!» І відразу прибіг наглядач, і попередив, щоб було тихо. Вони думали, що буде якийсь бунт, чи що. І, знаєте, ми усвідомили в цей момент, що кінчилася ціла епоха. Ми розуміли, що так вже не буде, як раніш, що мусить щось змінитися. Ну, Андропов, то він нас трошки насторожував, адже ж Голова комітету державної безпеки. І ця людина стала на чолі держави, і партії. Але мене особисто насторожувало більше, що Головою комітету державної безпеки став Федорчук, колишній голова комітету державної безпеки України. Я його знав особисто, і він мене знав. Симпатії в нас не було. Я відчував, що в мене була антипатія до нього, і в нього було те саме. Ви повинні зрозуміти, що коли перед тобою справа № такий-то – то одна річ, а коли перед тобою справа людини, яку ти знаєш особисто, і коли до нього нехіть, то, в цій ситуації…
– А звідки Ви знали Федорчука?
– Я вже оповідав, що я 59-му році приїжджав до Києва. Коли мене привозили, я з ним зустрічався. Ну, але нічого. До мене тоді, коли я втратив зір, ставилися зносно досить, обережно.
– А Ви продовжували на загальних умовах утримуватися?
– Я продовжував утримуватися на загальних умовах, був разом зі всіма. Приїхав такий Гончар, він вже помер, Максим Максимович, якщо не помиляюсь. І він (а в мене в Чистополі дещо вилучили, «анти»), мені: «Ви знову продовжуєте, ви втратили зір, то ми вирішили нову справу не порушувати. Якщо ви не хочете знову 10 років…». Ну я це всьо вислухав, але то вже було байдуже. І тут справа наближається до завершення. І мені співробітники місцеві натякають, що можливо вас на заслання до жінки відправлять, бо ви як інвалід. Моя дружина мешкала в Волгограді, за межами України, так що фактично це могло бути. Настав той час, що треба на заслання. Я тоді просив, щоб мої книжки переслали до рідних, а вони мені – а ми не зобов’язані, ми не маємо права. То всі вилучили, там вони й лишилися. Я хоч тоді не читав, але…
– А скільки на той час Ви мов знали і яких?
– Французьку, російську, польську. Іспанську вивчав, але слабо. Ну ось післали, значить, на заслання. Я взяв з собою тільки необхідне. І був тоді закон такий, що всіх в’язнів, яких відправляли на заслання, перевдягали в чорне. Такий був чорний тюремний одяг, а смугастий було заборонено. Але мене так в смугастому і відправили. Мене привезли в Казань, на пересилку. З розмов я зрозумів, що я їду в Томськ. Ну в Томськ – то й в Томськ. Відправили мне вже за кілька днів, 17-18 березня. По етапу їхав то Томська. І там мене тримають. Я питаю: «Ну чого ж ви мене не відправляєте?» Кажуть: «Розумієте, не можемо відправити, бо тепер якраз лід пішов через берега. Не можемо». І я на пересилці сидів. Потім виявилося, що вони просто не знали, що робити. А було таке ШПІ – Шигарський поліневрологічний інтернат. Практично, туди поміщали таких як я. І вони хотіли мене туди. Але щось передумали, і рішили мене відправити в інший інтернат для інвалідів, 60 км від Томська. Одного дня мене викликали, взяли зі мною жінку з Управління внутрішніх справ. Вона мене й відвезла, з директором переговорила, і мене поселили туди. В моєму смугастому одязі. Там мене вже переодягнули, так як одягали тих підопічних. Я там відбув 2 тижні, тоді мене перевели в загальну кімнату. Попав я до одного колишнього картографа, старшої людини. За той час зір вже в мене упав, але дещо я бачив. Тоді вже весна, і я на вулиці як йду – трава зеленіє, і я то бачу. Людей – то постаті я бачив, а обличчя – ні. Але постаті бачив. Навіть свою руку напроти вікна я бачив, пальці, край рукава білої сорочки. Я помаленьку ходив, швидко засвоївся з будинком, і без допомоги посторонніх. Написав зразу до рідних. Але в першу чергу до мене мала приїхати дружина. А в нас з нею на той час такі склалися відносини. Весь час її страшило КДБ, що буде часто зі мною контактувати, то й дітей чекає така сама доля. Це на неї вплинуло. А сину тоді якраз 13 років виповнилося. Ми так з ним добре тоді поспілкувалися, приїхали вони на кілька днів. А потім поїхали. Через якийсь час це привело до повного розриву. Ну а що стосується мами і сестри, приїхали вони до мене, передав я їм дещо. Ну, і головне, що вони зробили – вони мене сфотографували. Я так в смугастому і сфотографувався. На жаль, тут десь сестра давала ці всі негативи, і загубила оригінал. Але я той знімок відправив нагору, і в Чистополі мали великі неприємності, бо не мали права в смугастому відправлять.
За той час зір вже в мене упав, але дещо я бачив. Тоді вже весна, і я на вулиці як йду – трава зеленіє, і я то бачу. Людей – то постаті я бачив, а обличчя – ні.
Так я там поселився, а інтернат був великий, місць на сімсот, два корпуси. Були люди різні: і інваліди, і старші люди, в яких нікого не було. І що мені дав цей інтернат, то це якраз спілкування з тими старшими людьми. Вони багато розповідали про то, які страшні були сталінські часи, як вони працювали в колгоспах день і ніч – і не мали й копійки. І, мало того, проходив рік – а вони ще й оставались винні колгоспу, ще й податки мали платить. Яку хто корову мав, а хто що інше, все що могли – возили на базар. Яка ж то каторжна праця була… Мабуть, римські раби в кращій ситуації були. І про совєтске господарство розказували. Там були ті, хто був на Алтаї, коли там почалася колективізація. Там навіть насіння себе не оправдувало, але вони мали щось сіяти незрозуміло для чого… А в той час, в 60-70-ті роки, були ж цілі родючі села, де все заросло бур’яном. Але Хрущов посилав туди, піднімати цілину, комсомольців з України, з Росії. Ось і приклад того господарювання варварського і без причини жорстокого.
І, ви знаєте, і головний лікар, і директор, вони знали, хто я. З КГБ їх попередили. Я був під своєрідним наглядом, мене обмежили до того, що я не мав права вийти за територію тої дачі. Я пару раз як їздив в райцентр, то мав просити дозволу у міліції. Але тут, все одно, чи просочилося, чи спеціально КГБ зробило, почали серед інвалідів про мене поширюватися всякі чутки, була така атмосфера несприйняття. Я контактував з багатьма, навіть сам і помагав не одному. Тому, з одного боку, відношення було дуже добре, але вистачало й таких, які намагалися нацьковувати на мене інших. Це ж був замкнутий колектив.
Читайте також: Чому Російська імперія не змогла асимілювати українців у ХІХ столітті
Там я зустрів одну родину. Вони були розкуркулені, вислані в Курську область. Дві сестри, одна була неодружена, а в другої чоловік загинув – нещасливий випадок стався. Були діти, але всі померли в дитячому садочку. Осталася одна дівчинка, 10-ти річна. І та була страшно хвора, лежача. Ця старша жінка, вона поки могла – трималася, працювала. А потім вік, хвороби, поліартрит, і вона пішла разом з донькою в цей інтернат, працювала як няня. І я з тою Лізою запізнався, бо вона мала магнітофон, і там були касети для сліпих. Ми не раз туди приходили, вона включала ті касети. І говорив з нею не раз. Вона все переживала, що буде з донькою, коли вона геть зістариться. Бо, дійсно, для ходячих там непогані умови були, і харчування. А лежачим… І в неї до мене гарне ставлення було, вона знала, що я на засланні. І вона просила: «Слухай, якщо зі мною щось буде, ти хоч ходи провідуй її». Кажу: «Добре, я зроблю все». А вона тоді каже: «Може, як ти тоді повернешся до себе, може там теж є лікарні, щоб ти її туди забрав. Все ж таки, щоб хоч хтось ходив її провідувати». І я пообіцяв: «Добре». Але для того, щоб її потім кудись забрати (вона тільки з мамою жила, лежала в одній кімнаті), а забрати було б не так легко. І я знайшов такий спосіб. Я вирішив з нею розписатися. І я цю людину, маму, я її поховав. Вона на мене звалилася, я її й доглядав.
– В якому році вона померла?
– В 87-му році. Вона довго лежала, в 87-му році померла. Потім, коли вже я закінчив, я помістив двчину в один інтернат. Вона 46-го року, то їй 54 роки. Вона там в інтернаті, але вона мені вдячна, що я її забрав. Каже, що я їй допоміг познати Бога. Там, в інтернаті, вона тепер постриглася. Але я її відвідую, час від часу їй потрібні ліки. Ну от так склалося.
– А вона цілком паралізована?
– Ну як, вона з допомогою іншого може трохи переступати. Руку покладе на плече, і так трохи може із сторони в сторону йти. Ну і сліпа. До речі, в неї те саме відшарування було, що і в мене. Правда, привіз я її сюди, коли мама померла, і тітку її я також забрав, вона також була в інтернаті. От два роки як вона померла. Але це старша жінка, 8-го року народження.
Але тепер вертаюся до «Лісної дачі». Я там коли був, то стало ще раз питання, щоб зробити операцію. Хоч вийшов уже час, оперувати можна десь 7-8 місяців після відшарування, але я поїхав до Томська у лікарню. У лікарні мене оглянули й кажуть: «Ми вам можемо зробити операцію, можемо так звану пломбу поставити. Для того, щоб вам волога не попала всередину, бо почнеться катаракта. Але краще вам не буде, лише збережете то, що маєте – світло, якісь загальні образи. Подумайте. Ми вас можемо відправити в Мокву, до Фьодорова, але сумніваюся, що вам це щось дасть». Але на мене вплинуло те, що там лежав ще один з Фьодоровського інститута, йому це нічого не дало, і він вернувся, тут в Томську лежав. І я погодився. Мені в кінці року, в листопаді 83-го року, зробили операцію. Пройшла операція нормально, але це не тільки не дало результату – настав той стан, який зараз. Я нічого не бачу, почалася катаракта. Я потім був в Німеччині, сказали, що вже нічого лічити. Ну і так я там відбув свої п’ять років.
Читайте також: 1917-1922: Український націоналізм між соціалізмом та консерватизмом
Тут, я скажу вам, приїхав з Москви до мене такий дисидент, Алєксєєв. Він приїхав в Томськ, і захотів зі мною зустрітися. Ми з ним просиділи над рікою цілий день. Він сказав, що його цікавить наш підпільний рух, і що він в цьому зовсім не розбирався. Але якось він випадково наткнувся, коли їхав із Західної України, на один пасквіль, яких видавали багато тоді націоналісти. І коло нього сидів якийсь старший чоловік і каже: «Що, цікавитеся?» Він каже: «Так». «То всьо далеко не так, як там пишеться. Я там був, служив». І він тоді зацікавився, його заінтригувало. Він багато дечого оповів, я багато дечого йому пояснив. В короткому часі до мене приїхав такий Вільгельм Фаст, викладач Томського університету, математик, астроном. Мама в нього росіянка, він з тих німців висланих. Цікава та родина ще тим, що глибоко релігійна. Він приїхав, він довідався що я тут, і приїхав мене відвідати. Бо він контактував з московським дисидентом. І тут, в Томську, в Університеті також були певні кола. Тим більше він був колись на засланні. Потім поступив в університет, вчився. І тут він приїхав до мене. Хтось доніс, і приїхав дільничний інспектор. Його брали просто з «Лісної дачі». Я зрозумів уже тоді, що до мене нікому не можна приїжджати. Ну мама й сестра – це справа інша. Мама й сестра відвідували мене, і в цьому році, коли я приїхав, тітка (батькова сестра) приїжджала.
А тоді, за якийсь час, до мене приїхала московська дисидентка, Лєна Саннікова. Коли над нею було слідство, до нього було додане якесь видання, в якому було вказано, що Юрій Шухевич знаходиться на засланні в Томській області, в інтернаті. Вона то помітила, прочитала, запам’ятала. І то ж треба було, що вона в цю ж область попала на заслання. Вона мала час від часу право їздити в Томськ. І, їдучи до Томська, заїхала кілька раз до мене. І так якось траплялося, що вона не попадалася. Та і я вже після Фаста був обережний. Старалися, як тільки вона приїде, зразу десь піти поза територію інтернату. Я з нею контактував і продовжую контактувати по сьогоднішній день. Вона живе в Москві. Вірніше в Підмосков’ї. І вона мене почала вводити в курс всіх подій, бо я трохи був відірваний. А тут, самі знаєте, якраз помер Андропов, і Черненко. Тоді почалася перебудова. І з 85-го року вже стало трохи м’якше, навіть у 87-му році мені дозволили до Томська поїхати. Лєна Саннікова сама пішла в Управління, і сказала, щоб мені дозволили на службу до церкви поїхати. І вони їй дали дозвіл, але під її відповідальність. І дійсно я, в суботу вечором, поїхав, відбув службу в Томську, і вечором ми назад приїхали.
І так я відбув своє заслання. В 88-му році, в січні місяці. Мені ще зарахували, що я їхав етапом, а там один до трьох рахується. Я прийшов, і мені оголосили, що я вільний і маю право їхати. І тепер постало нове питання. Як їхати? Куди їхати – то ясно: до Львова. Я там народився. Але питання прописки стояло. А ще повинен сказати, що на той час і Австралія, і Канада надавали можливість виїхати. Там українські громади готували навіть офіційно документи. Перші – навіть ще коли я в Чистополі був. Але мене попередили з Управління, що поки я в ув’язненні, про це не може навіть і ставитися питання. Але мене то й не дуже приваблювало.
І я написав, що не можу собі дозволити просити помилування. Коли говорять про якісь пом’якшення і потепління клімату, а в той же час дозволяють собі таке, як оцей арешт Новодворської.
Ще перед самим виходом до мене приїхали, й почали умовляти, щоб написав помилування. Бо перебудова, і їм треба було, щоб побачили, що такі люди, як я, писали. Але, якщо говорити чисто раціонально, то було нерозумно, коли остаються тобі місяці. Їм то дуже легко було простити ті кілька місяців заслання. Але тут сталося ще й таке. Арештували Новодворську. І я написав, що не можу собі дозволити просити помилування. Коли говорять про якісь пом’якшення і потепління клімату, а в той же час дозволяють собі таке, як оцей арешт Новодворської. І на цьому ця справа була призупинена. Але в 88-му році я звільняюся і маю право їхати. Я в кінці квітня поїхав в Томськ, там мене посадили на літак. В Москві мене зустрів такий Попов, допоміг щоб я сів на другий літак. Прилетів до Львова.
– А Вас спокійно відпустили туди?
– Спокійно. Вони вже не мали права не пустити. Я закінчив заслання. Мені видали паспорт. Я прилетів до Львова. Це був кінець квітня, перші дні травня. Побув я тут десь тиждень, зустрівся з Михайлом Горинем, Іваном Гелем. Знаєте, в той 88-ий рік вже в Москві відчувалися якісь зміни, а у Львові ще був тиск. Все по старому. Томашівський, мій родич, теж мене зустрічав, ми багато про що з ним говорили, він мені літературу передавав – «захалявну літературу». Але то вже інша історія. З переїздом були проблеми, бо той інтернат – то ж інша республіка, було багато цієї бюрократичної тяганини. Хоча мене дружина професора Дашкевича агітувала: «А ти напиши, а там буде видно!»
Читайте також: Витоки українського консерватизму
Але тут моя сестра дала гроші, і моя мама купила невеличкий будиночок у Львові. На мене ще не мали права купувати – було таке правило, що маєш бути прописаний в тій місцевості, де купуєш. І вирішилось так це питання. І я вже в 89-му році приїхав сюди. А до того ще рік доживав в тій «Лісній дачі». Але вже контактував, навчився друкувати, друкував листи. Нюх мала моя інспектор – заходила до мене в кімнату і казала: «У вас друкарським станком пахне». Я ж казав, що то я листи пишу, як же мені листа писати, когось просить? То вона натякала, що я можу щось «таке» писати. А в 89-му році приїхав я до Львова 21 жовтня. Була це неділя, я прилетів вночі з Москви вдосвіта. Літак затримався. І я мав щастя – бо той літак, яким я мав летіти, потерпів аварію. І мене урочисто Львів зустрічав. І тут же ж мені Приходько сказав, що день перед тим у них були збори і створили партію. Ага, і ще ж до мене в Томську область заїжджав Лук’яненко. Ми з ним довго ходили, говорили. Він мав плани заснування на основі Гельсінської спілки політичної партії.
Я приїхав до Львова. І тут, в жовтні, стоїть молодь, синьо-жовті прапори… Для мене то не була велика несподіванка, бо я розумів, що до того йде. Навіть по пресі, по радіо я слухав виступи, і розумів, що до того йде. Хоч поки вони і в меншості, але все ж таки… Я розумів, що Союз розпадеться. То наче ті весняні води, що налягають на греблю, а гребля стара. І вже ті окремі потічки починають пробиватися крізь. Греблю то можна підлатати, але зрозуміло, що вона не втримає…
Я розумів, що Союз розпадеться. То наче ті весняні води, що налягають на греблю, а гребля стара. І вже ті окремі потічки починають пробиватися крізь.
Відразу зайнявся активною політичною діяльністю. На другий день я уже в Приходька був, і хоч я не був членом УНП, але був радником з деяких питань. Постало питання виборів. Як пройшли вибори на тей з’їзд у Львові я знав. Були думки, що так же пройдуть вибори і до Верховної Ради України, але ми стояли на тій позиції, що хай вони себе скомпрометують. Бо ми, українці, як вліземо в це (а я ще тоді ніяк не розділяв тих політичних течій), то мимоволі візьмемо на себе якусь відповідальність, за то, що діється. Але тільки відбулися вибори, я дуже швидко все зрозумів: так просто влади вони не віддадуть. І мені не подобалося те, що казали, що ми перемогли. Бо перемогли ми в виборах до Верховної Ради. А що робилося в районах, що робилося в селах? Залишилося все те саме. Осталися ті самі директори на підприємствах, що їх потім і зруйнували. Наші демократи чомусь вважали, що військово-промислові комплекси треба руйнувати. Цей процес ішов, і вони сприяли тому… В Університеті, ой, що тоді робилося в Університеті, яка там була професура… Про органи не скажу, але ж навіть те, що могли – не зробили. Позмінювали пару персонажів, але органи лишилися такими, як і були – ворожими. А потім вони затаїлися, повивішували синьо-жовті прапори. А в середині лишилися ті самі. А ми цього бачити не хотіли. Людей тоді залякували кров’ю: аби тільки без крові, аби тільки без крові. І почали всіх цькувати у Верховній Раді. У Приходька в програмі УНП був такий пункт: дозволити зброю як гарант людських свобод і людських прав. Тут це сприймали як якийсь екстремізм, як якийсь заклик.
Позмінювали пару персонажів, але органи лишилися такими, як і були – ворожими. А потім вони затаїлися, повивішували синьо-жовті прапори.
– Скажіть, а от поява з діаспори публіки, коли була? І яка була реакція діаспори і тутешніх?
– Знаєте, я іноді злостився. Бо вони приїжджали сюди і не розуміли: «О, синьо-жовті прапори замаяли!» Тоді ж, десь за тиждень як я повернувся, взяли Преображенську церкву – то був вихід церкви з підпілля. І у людей оця от ейфорія, вона і на діаспору страшенно вплинула. От, ми вже йдемо до незалежної України, ми її тут вже майже маємо! Був один мудрагель, який ще тоді кричав: «Та ми вже тут маємо самостійну Україну з наших трьох областей!» А ще ж Союз, про яку самостійність може йти мова? А на діаспору то впливало, вони прожили там стільки років, понад 40 років, у мріях. І, нараз, вся Україна в синьо-жовтих прапорах, вся Україна піднімається на ноги! Як можна було не запалюватись? Я їх розумів, але мене то не тішило…