Юрій Шухевич: «Я підійшов, вони зняли плащ-палатку. Батько лежав на соломі у вишиваній сорочці, а на правій скроні слід від кулі» (частина І)

Історія
28 Листопада 2022, 22:26

Син командарма Української Повстанської Армії, багатолітній в’язень радянських концтаборів та український політик пан Юрій Шухевич не був публічною особою. Йому дались взнаки 38 років за гратами: зламане здоров’я, втрачений зір, а ще – пан Юрій звик до того, що мав триматись у тіні, ховатись від режиму, який його переслідував більшість життя. І ще один фактор спричинив до того, що пан Юрій не став публічним політиком. Розповідаючи про стосунки в ув’язненні з «новою генерацією» дисидентів-шестидесятників, він обмовився: «Тертя мимоволі були, бо вони себе тримали трохи зверхньо… Як один з них сказав: «То вам не буде цікаво, бо ви не інтелігенція…» Але, як на мене, то ті хлопці, що стара генерація, стояли набагато вище шістдесятників. Особливо, як я тепер дивлюся на цих депутатів-шістедсятників. Значно вище».

Водночас, з першого погляду, з перших слів розмови було зрозуміло, що Юрій Шухевич дійсно дуже відрізняється від тих шістдесятників, з якими він уперше зустрівся у таборах. Вони були інтелігентами радянського зразка, а пан Юрій мав вроджену шляхетність, гідність та скромність, як типовий європейський аристократ. Його родина в Австро-Угорській імперії належала до галицької шляхти, причому не зріклась свого коріння, не стала польською або австрійською. Подібних родин до 1914 року в усіх Східній Галичині можна було нарахувати не більше кількох десятків. Родина Шухевичів відігравала значну соціальну та політичну роль з другої половини ХVIII століття, і при зустрічах з паном Юрієм одразу відчувалась ось ця шляхетська «порода», попри десятки років ув’язнення та поневірянь.

Записати спогади з паном Юрієм Шухевичем я мріяв з тих часів, як уперше почув про нього. Але така нагода випала лише у 1998-1999 роках. У той час він був ще дуже обережним та не одразу йшов на контакт: перша зустріч відбулась лише після певних «рекомендацій». Я належав до Української Республіканської партії, створеної засновниками Української Гельсінської Спілки (дисидентами Левком Лук’яненком, Михайлом Горинем, тощо). І крім того, працював у відомих періодичних виданнях Києва. А для зустрічей запропонував офіс однієї з проукраїнських політичних партій у центрі Львова.

Читайте також:   Юрій Шухевич. In memoriam  

Коли я зателефонував до пана Юрія, то пояснив, що мене цікавить не тільки і не стільки розповідь про батька, скільки його власний життєвий шлях. Я хотів зрозуміти: як могла жити і не зламатись людина, яка фактично з дитинства перебувала у полоні ворога, і при тому не мала особливих підстав сподіватись, що колись цей ворог згине? Звідки брались моральні та фізичні сили, аби впродовж десятків років чинити систематичний спротив радянській системі: потрапляти за грати, втрачати зір, зазнавати каліцтва, піддаватись постійному тиску, і все одне – не здаватись?

Ми зустрічались з паном Юрієм упродовж десяти вечорів, і кожного разу я записував по одній аудіо-касеті. Більше не виходило – він утомлювався. Це була зима, як і зараз, і йому допомагав підвестись сходами та дійти до кабінету водій. Попри те, що пан Юрій взагалі не бачив, він все одне намагався все робити сам. В останні рази він уже сам заходив до будівлі, піднімався сходами і приходив до кабінету, який нам надав для роботи мій товариш-історик по університету (нині – народний депутат Верховної Ради України кількох скликань Тарас Батенко).

Пан Юрій багато курив: він завжди запалював цигарку без фільтру, і починав розповідати… Треба сказати, що з перших слів мене вразило, як мій інтерв’юєр вдумливо формулював свої речення. Складалось враження, начебто він писав книгу «начисто» — без чернеток. І ще одразу було зрозуміло, що переді мною – надзвичайно розумна та досвідчена людина, яка могла б успішно реалізувати себе в політиці. І шкода, що до Верховної Ради пан Юрій Шухевич потрапив вже дуже запізно. Пан Юрій говорив рівним, спокійним голосом, зважуючи кожне слово, і це впливало особливо вражаюче, коли він розповідав про якісь трагічні події – сльози просто самі нагортались на очі.

Внаслідок наших зустрічей у 2000 році я опублікував у тижневику «Киевские Ведомости» шість частин інтерв’ю з паном Юрієм Шухевичем, які на пропозицію мого товариша та колеги по виданню Вахтанга Кіпіані були названі «Син за батька». Публікація мала великий розголос, і потому у пана Юрія ще багато разів брали інтерв’ю… Але це – перше інтерв’ю, містить багато такої інформації, яка більше ніде та ніколи не оприлюднювалась. Це інтерв’ю також стало наріжним каменем для сценарію художнього фільму «Нескорений» – про Романа Шухевича.

У 2016 році наш музей (Національний військово-історичний музей України, НВІМУ) робив у фойє Верховної Ради України виставку, присвячену російській військовій агресії 2014 року. Там було багато речей з Іловайська, Савур-Могили та Дебальцевого. Серед депутатського корпусу виставка не викликала зацікавлення, навіть – у «патентованих патріотів». І лише пан Юрій Шухевич, у той час – найстарший народний депутат, кілька разів підходив, і ретельно розпитував наших співробітників, які самі безпосередньо збирали тіла загиблих та вивозили їх з полів боїв.

Ця подія стала нагодою поновити знайомство, і тому ми, тепер уже в музею, наново розшифрували всі аудіо-касети, записані з паном Юрієм у 1990-і роки. Роботою з касетами займалась науковий співробітник НВІМУ Оксана Корнієнко – учасник бойових дій, яка безпосередньо розповідала пану Юрію про бачене та пережите на Донбасі. Стенограма записів була передана пану Юрію Шухевичу для можливих уточнень або доповнень, але він уже погано себе почував. Водночас, він не заперечував проти їх повторної публікації.

Спогади Юрія Шухевича – це приклад незламності та віри у перемогу. Це той шлях, який тепер проходить вся наша країна. І немає сумнівів, що ми цей шлях здолаємо, оскільки в нас є такі приклади, як життя пана Юрія Шухевича. У нього відібрали дитинство, молодість, здоров’я – але він усе одне пережив своїх ворогів і духовно їх переміг. Настала черга всієї нашої країни перемогти цих ворогів фізично.

Ярослав Тинченко

 

– Пане Юрію, чи писали Ви колись спогади або записки?

– Писав під час ув`язнення. Позабирали, так що з того нічого не залишилось. Можливо, десь в якихось архівах, але не тут, не в нас. Бо це було, знаєте, занедбано в Україні. Забрали в мене і в Володимирі, і в Чистополі, як я не старався то скрити. Але записав дещо, дещо навіть було опубліковано. Тільки уривками, тому що першу частину в мене забрали. Другу частину в Чистополі вдалося переправити на волю, і вона вийшла, десь та була опублікована…

Читайте також:   Померла Дарка Гусяк, остання зв’язкова Шухевича  

В Володимирі – це десь на кінці 70-х років. А в Чистополі – кінець 79-ого – 81-ий рік. Тоді в мене вилучили. Але я писав тайнописом, в Чистополі, і передав. Перша частина тих спогадів була вилучена КГБ в одного мого товариша, який вивіз уже в табір, там була вилучена. Друга частина дійшла на волю. А третя частина… А третю частину я відправив на волю і вона дійшла. І десь тут в Львові її замотали. Або у Львові, або по дорозі з Москви до Львова – то важко сказати. Але вона вийшла. Ну це виключно Чистополь, Чистопольська тюрма. Про тих в’язнів, які на той час там знаходилися, про адміністрацію Чистопольської тюрми, про тей прес, який нам там зробили. Бо Чиститополь, знаєте, була досить своєрідна тюрма. Досить тяжка тюрьма для нас. Але це про спогади… Але ви знаєте, я написав деякі фрагменти. Скажемо, мої зустрічі з батьком я описував. Вони були надруковані. І я писав про пізнання. Коли батько загинув 5 березня 50-го року, коли мене возили. Так що це я описав, описав і загибель батька, але зі слів Галини Дідик. Воно вийшло до 40-річчя загибелі мого батька в березні 50-го року.

– А за останні роки Ви нічого не писали?

– Ні, я не брався за спогади. Якщо я писав і друкувався, то все одно це була публіцистика, політична публіцистика, яка до спогадів не мала відношення.

– А ще таке питання: мені казали кілька разів різні люди, що Ви начебто пишете книжку про батька або книжку спогадів теж пов’язану з батьком. І що вона, начебто, має вийти англійською мовою. Наскільки це відповідає дійсності?

– Ні, це не відповідає дійсності. Зовсім не відповідає дійсності. Бо спогади про батька в мене фрагментарні. Я не можу написати книжку. Ну, книжку можна би було написати, але це треба дуже багато попрацювати в архівах. А для мене багато чого тепер недоступно в цьому відношенні, тому я вважаю себе просто неспроможним написати таку книгу.

– І Ви не плануєте цього зробити?

– Ні, нічого не планую. А щодо спогадів, то мене підштовхує багато людей, щоб я засів і написав спогади систематично – від тих днів, коли я себе пам’ятаю, і по сьогоднішній день.

– Зрозуміло. Тепер, мабуть, почнемо спочатку, з того як Ви народилися, де Ви народилися, чи зустрічалися Ви зі своїм дідом, і, взагалі, що це були за дитячі роки.

– Народився я в селі Оглядові Радехівського району на Львівщині. Мій дідо по матері, отець Роман Березинський, був греко-католицьким священиком в Оглядові з 16-го року. І там пройшли перші мої роки, моє дитинство, і я навіть трохи пам’ятаю те дитинство. Я завжди до Оглядова був прив’язаний, час від часу там буваю. І там я був до 39-го року.

Читайте також:   Кому заважають Бандера і Шухевич  

Тоді кордони охороняли дуже слабо, і в районі Любачева ми перейшли через Зелену річку на німецькій бік. І поселились з мамою в Кракові. Туди приїхав мій батько, який перебував в Данцигу, тепер Гданськ. Тоді це було вільне місто. Він приїхав після розпаду Польщі і був у Кракові, був спочатку провідником, відповідав за зв’язки з Галичиною. Потім був провідником на Генеральне губернаторство, тобто на Західну Україну, на окраїні землі. І на всю Польщу, окуповану німцями, там, де жили українці. А потім став членом Центрального проводу революційного, і перебував у Кракові до квітня 41-го року, коли був організований український Легіон і він пішов до нього. І той Краківський період був періодом, коли я з батьком жив постійно хоч якийсь час. Хоч півтора року такого, знаєте, постійного спілкування і нашого родинного співжиття. Бо інакше я батька дуже рідко бачив. За Польщі він у в’язниці сидів тут, на Бригідках, у Львові. Коли він був засуджений, вже сидів після вбивства Перацького, то був десь 37-ий рік. Чи то коли він ще десь приїжджав, власне, після звільнення з в’язниці він приїжджав до Оглядова. Так що це були дуже надзвичайно короткочасні зустрічі. А після того, коли почалася совєтско-німецька війна, родина переїхала у серпні 41-го до Львова. І з того часу і до 44-го року я був у Львові, разом з мамою і сестричкою Марійкою, яка народилась у Кракові.

– А де Ви жили, за якою адресою?

– У Львові? Вулиця Івасюка, тоді Михальська, тоді Полтавська. Тепер це номер 13, тоді – 11А. Батько в той час знову вдягнув військову форму і став командиром батальйону «Нахтігаль», що діяв в вкладі німецької армії. Коли в серпні 1941-го року на чолі цього батальйону він вступив до Львова, ми приїхали до нього. На жаль, ніяких подробиць із служби батька в німецькій армії я не знаю.

– Скажіть, будь ласка, служба Вашого батька у 201-му батальйоні, вона якось відобразилася у Ваших спогадах? І, взагалі, обставини цієї служби у Білорусії? Досі існують різні версії щодо участі цього батальйону у проти-партизанських діях на Поліссі.

– Я нічого, знову ж таки, не можу писати про це, тому що дуже слабо знаю цей період. Є ще кілька людей живих, здається сім, учасників цього Українського легіону. Якщо не помиляюся, Кальба, Мирослав Кальба, пише про цей легіон, і, в тому числі, і про легіон в Білорусії дещо писав7. Боротьба з червоними партизанами дійсно була, і ніхто цього заперечувати не буде. Але, щоб там було щось такого надзвичайного, як-то люблять писати, що це був якийсь каральний загін, маючи на увазі населення. Я можу сказати, що це виключається. Навіть коли батько приїжджав у відпустку, і якісь спогади згадував, – взаємини з місцевим населенням завжди були добрі.

– Коли приїздив батько, протягом війни, 41-44-ий роки, після Білорусії він перейшов до УПА, і Ви його бачили?

– Бачив. Власне, коли він уже був тут, за німців в підпіллі, мав пару зустрічей з ним. У Львові, нелегально, але мав зустрічі. Звичайно, ми зустрічалися на Личаківському цвинтарі. Декілька раз бачив.

– А чому на Личаківському?

– Знаєте, на Личаківському цвинтарі досить добре, бо хвіст якщо за тобою насідає, хтось ходить, слідкує, то легко загубити і мені, і йому було. То там добре зустрітися, щоб хтось близько не міг підслуховувати – то тоді виключалося.

– А де саме, яка алея?

– Ну вже різно було. Декілька разів я зустрічався – і різно.

– Це саме за німецької окупації?

– Ще за німецької окупації, так.

– Насувався радянський фронт, УПА відходило у підпілля. Що планувала родина, батько, і, взагалі, збиралися виїжджати, залишатися чи переходити у підпілля?

– Ні, родина залишилася. Правда зі Львова ми виїхали. Мама дістала інші документи, тобто старий совєцкий паспорт сорокового року, який потім при арешті МГБ їй довелося знищити.

– А на яке прізвище?

– Ви знаєте, перше їй підготовили на прізвище Мокрій Оксана. То виключалася, бо в мене була маленька сестричка, і як я питав її, як маму звати, вона зразу говорила, що Наталя. Я кажу: «Ні, Оксана». А вона починала плакати, що неправда, розумієте? Отже, це виключалась. І зробили на Березинську Наталію, але місце народження і багато дечого було змінено. Але той паспорт їй не пригодився, бо як тільки прийшли большевики, то ще та паспортна система тільки-тільки починала вводитися. Ще й у сільській місцевості. А ми були у колишньому Стрийківському районі, тепер Старосамбірський, в селі Бусовисько. Потім переїхали в Біличі того ж району. І там, 15 липня 45-го року, вся родина була заарештована. Хто сказав, що родина Романа Шухевича живе там, – це вже історія трошки інша. То тепер мені відомо, бо мені дали документи деякі зі справи батька. Вона багатотомна, восьми-томна, тільки вибрані документи, і з того можна зрозуміти. Мама моя цю людину підозрювала.

– Це був односелець?

– Ні. Людина, яка знала мого батька ще по Львову добре, і знала де ми жили, так що це він сказав – де. Тим може сам рятувався від арешту, бо йому також загрожував.

– А яка його доля зараз?

– Не знаю. Оскільки мені дали ці документи, видно, його вже й в живих немає. А мені б не хотілося прізвище називати – у нього діти є.

– А вони про це знають?

– Думаю, що ні. І не треба.

– Після того, як Вас видали 17 липня, де ви мешкали, як відбувалися слідкування за Вами?

– Ну, ви знаєте, коли 27 липня арештували, то арештували цілу родину. Арештували мою маму, мою бабуню Березинську. Бо дідо Березинський на той час вже помер, він в 41-му році перед самим початком війни помер. Бабуню Осипу Березинську арештували. Мене і мою сестру Марійку. Нас взагалі до Дрогобича спочатку повезли, бо то ж був обласний центр. А тоді до Києва. Там нас розділили. Маму перевезли. Була вона і в Києві, і у Львові – тут слідство проходило. Бабуня померла у Львові, в 46-му році, у внутрішній в’язниці МГБ. Маму судили, дали 10 років, вона була в Мордовії. Ну а мене з сестрою в дитячий будинок в Чорнобиль.

– А в якому це році було?

– В 45-му році, в серпні місяці. Нас привезли туди до Чорнобиля, в дитячий будинок. Але ми там були не так довго, бо річ в тому, що я зумів переправити листи. І вони довідалися, що тут вже в Галичині знають, де я знаходжуся. Нас поспішно перевезли спочатку до Василькова. Це їм видалося, знаєте, трошки заблизько: Васильків під Києвом, залізниця поруч. Трохи для них небезпечно. І мене перевезли з сестрою в місто Сталіно, тепер Донецьк. І я там був в дитячому будинку з сестрою. В 47-му році втік звідти, з дитячого будинку. Сестру мені довелося залишити. Я, коли був в Чорнобилі, планував як втекти разом з сестрою, бо тут було порівняно недалеко.

– Як здійснювалася Ваша охорона під час переїзду, у дитячому будинку? Ці функції поклалися на викладачів будинку, чи виставлялася спеціальна охорона?

– Коли мене ще з Києва везли до Чорнобиля, то працівниця МГБ нас відвезла. Одна із нами. Ми пароплавом плили. Ще, пам’ятаю, «Брусилов» був такий пароплав колісний, ходив по Дніпру і по Прип’яті. Потім, коли вже з Чорнобиля нас везли до Василькова, чи пізніше до Сталіно, нас супроводжували завжди двоє офіцерів МГБ.

– А в якому транспорті Вас везли?

– Поїздом їхали. Правда, з Чорнобиля там же залізниці немає, нас до Василькова автомобілем. А коли до Сталіно – то поїздом.

– Це був арештантський вагон?

– Звичайний пасажирський, звичайний, де купе. Коли ми були в дитячому будинку, то, по-перше, директор будинку знав. Не знаю, наскільки був поінформований, але розумів, що це родина когось із підпілля. Не знаю, чи говорили правду. Може говорили, що когось із колаборантів, «ізмєнніков Родіни», які служили німцям. Не знаю, що говорили, як інструктувати. Але я знав, що вони, тільки вони знають. Вихователі – ні. Місцеві органи, місцевий районний відділок МГБ, також знали. І не тільки знали, час від часу хтось приходив, розмовляв зі мною, цікавився, як я живу.

– А хто ніс безпосередню відповідальність за те, щоб Ви не втекли, у дитячих будинках?

– В дитячих будинках, очевидно, директор безпосередньо. Вихователі не знали хто-що, але догадувалися. І, все ж таки, в якійсь степені спостерігали і тримали мене на оці. Я відчував то.

– Ви під яким прізвищем з сестрою були там?

– Я з сестрою був там спочатку як Березинський. Нам сказали, щоб ми не говорили, що Шухевичі. Березинські, а ім’я й по батькові так і оставалося. Потім, коли перевезли в Донецьк, там закралася помилка, – записали Березанський. Я, між іншим, не протестував, бо розумів: як мене запишуть – то не має значення. Але я думав, я ще не знав тої системи в дитячі роки, що так якось затреться, і я зумію загубитися. Але, безумовно, в тій установі не загубишся. Моя сестра, та от тільки недавно змінила документи. Вона була Березанською, і так і диплом дістала. Хоч всі знали, що вона – Шухевич.

– У дитячих будинках, у Чорнобилі, у Василькові і у Сталіно, Вам ще траплялися діти репресованих?

– Ні.

– А Ви б могли розповісти про побут, про харчування в ті роки? Все ж таки, це були тяжкі повоєнні роки. І про становище в тих будинках?

– Ну, по-перше, про Чорнобиль. Взагалі Чорнобиль тоді був чисто український. Там російського слова не було. Харчування було скромним, але не скажу, що погане. Особливо враховуючи те, що люди тоді голодували, то діти в дитячому будинку були нагодовані, і, хоч і скромно, але одягнені. Ми в Чорнобилі ходили до загальної школи. Та і у всіх тих будинках, де я був, ми ходили до загальної школи. Виховання, звичайно, в дитячому будинку совєтске: ми мали дякувати і товаришу Сталіну, і радянській владі, що от ми, діти-сироти, нагодовані, одягнені, про нас дбають і піклуються.

– Тобто Ви ходили до звичайної міської школи?

– Так. Там такі було дві школи. Одна семирічна, одна десятирічна. Я ходив до тої десятирічної школи – вона була просто ближче, і всі наші туди ходили.

– А у Вас залишилися які-небудь спогади про своїх однолітків, однокласників?

– Ви знаєте, я був дуже агресивно настроєний. Я пригадував сльози матері, плач бабуні, коли нас розлучали. І я своїй сестрі маленькій завжди нагадував, щоб вона пам’ятала, що ми маємо щодня молитися. Завжди перепитував, чи вона пам’ятає молитву. І друге, що я їй казав. Знаєте, час від часу, хтось з викладачів, з вихователів мене кликав, і казав: «Іди, там твоя сестричка плаче. Іди заспокій її». Я брав її за руку, вів в сад, бо там було заспокоєння скоріше: «Ти, Маруся, перестань плакати. Але пам’ятай – то вони забрали у нас маму, тата, бабусю. Ми маємо вирости і відплатити за то». Я їй весь час нагадував. Але, з іншого боку, там була директором Ніна Василівна Гудима. Дуже добра жінка, і як педагог добра. І така молода, певно їй десь років було 36-38. Строга в міру, де треба було бути. Але одночасно добра. І один раз я з нею мав такий конфлікт. Я не пригадую із-за чого це вийшло. Я собі щось позволив, їй поскаржились, і вона мене викликала. Каже: «Ну що ти робиш? Ти ж знаходишся в будинку. В дитячому будинку ти повинен слухати, виконувати, що тобі кажуть». А я їй кажу: «Знаєте що, я не просився до вас в будинок. Ви мене самі забрали, то що ви від мене можете вимагати?» А вона каже: «Як тобі не стидно, не я ж тебе забирала». І, знаєте, мені дійсно перед нею стало стидно. І не тільки стидно – я вже трошки якось розчулився, мало що не розплакався. Але таки втримався. Перепросив її, і сказав, що добре, буду слухати. І друге – як я довідався, що вона член партії, уявіть собі, мене це неприємно вразило. Та, все ж таки, у мене добре до неї і по сьогоднішній день почуття. Тому, що справді вона того заслуговувала, і не тільки щодо мене, а як директор дитячого будинку. Такі в мене враження.

Я брав її за руку, вів в сад, бо там було заспокоєння скоріше: «Ти, Маруся, перестань плакати. Але пам’ятай – то вони забрали у нас маму, тата, бабусю. Ми маємо вирости і відплатити за то».

Я не можу нічого сказати поганого про вихователів в Василькові. Я був там надто коротко, щоб що-небудь сказати. Тільки я також знав, що директор знала щось про нас, а не все. Бо коли нас звідти відправляли, вже збирали, вона сказала: «Що ж ваші батьки наробили, що вас так возять сюди-туди».

Читайте також:   Державник за переконанням  

Коли я вже попав у Сталіно, а там я попав в так званий спец будинок. Це був він спец тому, що був для сиріт тих, що загинули на війні. Тоді були такі спец будинки. Там ніби трошки краще було матеріально, не так щоб дуже, але трохи. Ну і щодо вихователів не можу, і щодо директорів скаржитися. Але я знав, що я завжди під наглядом, що за мною дивляться. Тому я відповідно тримався.

– Якою мовою Ви спілкувалися із директоркою у Чорнобилі, і з дітьми?

– В Чорнобилі всі діти говорили по-українськи, українська школа була. Ще тоді Україна не була настільки зрусифікована в 45-му році, особливо на тому Київському Поліссі. Я не чув, крім школи, де ми вивчали російську мову, я не чув російської мови на вулицях Чорнобиля.

– А у школі яке було навчання?

– По-українському. Тільки як предмет російська мова. Було в нас там пару дітей таких, з тих що приїхали, видно вдома говорили по-російськи. Але це ж десь на 25-30 учнів двоє таких було. А вже інакше справа була в Сталіно. Але я, між іншим, не шкодую. Коли я приїхав до Чорнобиля, і, пригадую собі, що я вже трохи читав по-російськи, але я написав перший диктант – він був увесь червоний від помилок. А коли я приїхав на Донбас, то я дуже скоро виправив ті помилки, і добре став володіти російською мовою: писати, читати. Мені то пішло на користь. Вже в ті часи, коли я скривався, і був тут у Львові, і взагалі в Галичині, то мене російський спасав. Я видавав себе за росіянина, який приїхав з Донбасу. І не раз, не одну провірку документів я обійшов. Я відразу до перевіряючих починав по-російськи говорити, а тут з населення ніхто не вмів добре без акценту говорити.

– Скажіть, будь ласка, яким чином Вам вдалося з Чорнобиля передати вістку про те, де Ви знаходитеся?

– Бачите, вони не врахували. Щось та вони не врахували. І, в даному випадку, вони не врахували попередити почту. Я написав пару листів в кілька місць. І до Львова, і поза межі Львова. Написав, де я знаходжуся. І, може, якби не один лист, на який прийшла відповідь, то вони би так і не довідалися, що мій батько довідався де я. Тільки трошки з запізненням. Такий був Польовий, який поїхав студентом медичного інституту, приїздив за мною. Він мені написав свої спогади, де згадує про поїздку.

– Він пізніше приїхав?

– Так, він трохи запізнився. Нас вже повезли від Чорнобиля.

– А на які адреси, що це були за люди? Це були підпільники?

– Ні, це приватні особи. Але так сталося, що, коли один з листів прийшов до Львова, тут у бабуні сестра старенька мешкала. До неї приходила така пані Бабій. То дружина того Бабія, якого наші, члени ОУН… Викладач гімназії, якого вони застрелили. До речі, вона сиділа пізніше за вступ в підпілля. Син її був німцями розстріляний – працював в якійсь установі і робив карточки для підпілля. Картки на продукти. І німці довідалися і розстріляли його. Так що тут трагічна доля цілої родини. Вона була пов’язана з підпіллям, і через неї довідалися, де я є. Цю адресу батько довідався.

– А хто надіслав відповідь?

– Ви знаєте, там, де ми мешкали в Бусовиськах Стрільківського району, та родина, в хаті яких ми мешкали, то господар відповів. Ну і того було досить. Після того вони поправилися. З Донбасу ні один лист не прийшов. Потім, коли я вже був під слідством, всі листи поклали мені на стіл. Там вже пошту попередили. Але я ще був не настільки хитрий, щоб не ставити свою, а написати якусь зворотну адресу іншу і прізвище. Я ще всіх тих хитрощів не знав.

– Тобто Ви з Чорнобиля надіслали лист за прізвищем Березинський?

– Так. Вказавши, що зворотня адреса – дитячий будинок, і все так, як має бути: і назву вулиці, і місто Чорнобиль.

– До речі, у Сталіно, яка була школа? Українська, російська? Це була школа дитячого будинку?

– Ні, я всюди ходив до загальних шкіл. В Сталіно школа була російська. І навіть стояло питання: я ж, по-перше, з Західної України, я не вивчав російську мову… І в яку ж школу мене післати? Вони подумали, і таки були змушені в російську. Бо була, є там таке селище приміське Мандриківка, це як їхати на Маріуполь, це єдина українська школа в селі ще збереглася. Але мене туди посилати – то далеко ходити. Тим більше, ми тоді ще вчилися в три зміни, то я мусив би взагалі ходити поки північ прийшла.

– У Сталіно був інтернат для дітей фронтовиків. Діти знали, здогадувалися, вимова Вас же видавала?

– Моя мова видавала то, що я українець. А деякі діалектні особливості… То хіба діти були поінформовані?

– В той час про бандерівців ще не було ніяких звісток?

– До широких кіл ще не доходило, хоча в Чорнобилі я чув. В нас був завгосп, він десь поїхав на село робити якісь заготівки, картоплю чи що. Восени це було. Осінь, він пізно приїхав. І там була одна, кухарем працювала, каже: «Ви так довго, я вже думала, знаєте, там же бандерівці ходять. То ще через ліс їхати, а по селам бандерівці ходять. Мало що може статися». І я відразу собі це, як кажуть, на вус намотав, що десь близько не так спокійно. А це ж на північ від Києва, Чорнобиль це якраз устя Прип’яті, де вона в Дніпро вливається.

– Перед тим, як ми перейдемо до Вашої втечі і до наступного етапу Вашого життя, ще таке питання: Ви в дитинстві щось чули про свого діда Шухевича?

– Степана? Та не тільки чув, а й по Кракову знав його. Він також був в Кракові в той період 39-41-го років. І потім всі часи, що німці були у Львові, він тут жив, я його чув і знав. Це мій не прямий дід, Йосип Шухевич був суддею, а той, адвокат відомий, Степан Шухевич, йому брат. Але ж я підтримував контакти, добре знав і знаю його родину.

– А Йосип Шухевич, яка його доля?

– Перед самим приходом більшовиків він впав і зламав собі ногу. І він лежав в ліжку. Тому в 44-45-му році, тоді ж як і мою маму арештували, арештували бабуню Євгенію Шухевич, його дружину. Її просто на заслання в Казахстан послали. А його тоді не рушили, а в 47-му році, в жовтні, був великий вивіз і його забрали разом зі всіма. Він там і помер, в Анжеровську. Анжеро-Судженск Кемерівської області.

– А за яким звинуваченням засудили Вашу маму? Скільки тривало слідство?

– Слідство тривало дуже довго. Пару років вона сиділа тут під слідством. Але коли я вже був тут, то її відправили в табори. Зв’язок з підпіллям.

– А коли її відправили в табори? Коли її засудили?

– Ви знаєте, є так зване «ОСО» – Особое совещание при МГБ судило. Її відправили в 47-му або десь на початку 48-го року. Але я коли потрапив сюди, її вже тут не було.

– Яка її доля далі?

– Моя мама жива по сей день. Вона відсиділа тих 10 років, вислали її на заслання в Новосибірську область. Але, знаєте, то згідно з рішеннями суду, а за рішенням МГБ в неї заслання як такого не було. Було 10 років ув’язнення. За Хрущова був такий наказ: ті, які не мали заслання за вироком суду – звільнялися. Так що вона там побула один рік і в 56-му році звільнилась і приїхала до Львова. Її не прописували. За непрописку заарештували, засудили. Засудили до року. Всі були підстави по тій статті… А коли вже вирок набув чинності, то прокурор області протестував – за м’якість. І ще раз судили, дали три роки. А три роки давали тільки при кількаразових порушеннях паспортної прописки. Чи треба було мати три судимості. Але, на її щастя, вона в кінці 56-го року була арештована, і вийшла амністія в 57-му році. І вона по амністії звільнилась, відсидівши ще тільки рік за ту непрописку. Але, ви знаєте, довго її тут не прописували. Вона прописалася в Миколаєві, там вона доглядала дитину в нашої родини.

– А ким вона працювала, де мешкала?

– Вона тоді тільки прописалася там – і її відразу виписали, не дали їй в Миколаєві жити. У Львові не прописували. Вона роки була і без прописки, і без нічого. Вони і так знали, що вона у Львові. Арештувати її не арештували, але і не прописувати ніде. Були дуже тяжкі для неї роки, важче, чим в ув’язнені. А потім вже дали їй спокій, приписали. Тим більше, що моя сестра вже переїхали сюди. Вона тут і по сьогоднішній день.

– А де? У Львові?

– Так. Їй має бути 90 років 13 березня.

– Ваша сестра відбувала ув’язнення?

– Ні, вона не відбувала. Вона в дитячому будинку була спочатку в Сталіно. Її навіть віддали в якусь родину, знаєте, щоб удочерили. Але потім забрали з тої родини. Я не знаю, може тому, що вважали, що нагляд слабий. Не знаю, чим вони керувалися. То, взагалі, я думаю, добре для неї і для нас. Бо якби прив’язалася – то могло бути, що ми її втратили. Вона була все таки мала – їй сім-вісім років було, коли це сталося. Знову повернули її в дитячий будинок, але перевели в Слов’янськ. В Слов’янську вона закінчила семирічку, після того поступила в технікум Дніпропетровський. В Дніпропетровську закінчила будівельний технікум, відпрацювала там три роки креслярем в якійсь установі, в якомусь проектному інституті (мусила відробити ті три роки після навчального закладу). А тоді поступила в Львівський інститут. Я знаю, що як вона приїхала сюди в паспорті була Березанська, а хтось таки доніс, що вона донька Романа Шухевича.

– В якому це було році?

– Вона поступила десь в 62-му році або 63-му. І, ви знаєте, мені в Києві сказали, що донесли на неї. Але сказали, що вона буде вчитися. І, дійсно, їй дали можливість вчитися. Але, коли вона вже працювала в проектному інституті, тут, у Львові, то одного разу викликали з цього першого відділу і кажуть: «Чого ви скрили свою біографію, що у вас батько один з керівників ОУН?» А вона сказала: «Ви знаєте, мені заборонено говорити про це». То він сказав тільки їй пояснення написати, чому вона це зробила. Але допуску вона не мала до якоїсь певної документації. Хоч інститутське керівництво ніколи не рахувалося з тим. Вона вийшла тут заміж і живе також у Львові.

– А де вона зараз працює?

– Вона працює при «Водоканал-тресті». Є там фірма якась, українсько-американська, яка допомагає великим містам проектну документацію робить щодо покращення водопостачання.

– Після вашої втечі, якось підтримували стосунки з сестрою?

– Ні. Але після втечі з дитячого будинку я попробував її забрати. Що мені коштувало того, що мене арештували. А потім до 50-го року, до смерті Сталіна, взагалі ні. А після смерті Сталіна мені помаленьку вдалося зконтактуватись спочатку з моєю мамою. Я випадково, від одного з в’язнів, довідався, де вона, в яких таборах. Я написав до батькової сестри, яка була на засланні, та написала туди, і через неї я встановив контакт. А тоді я написав в КГБ, в Сталіно, щоби дали адресу сестри. Вони дали відповідь, що таких дітей немає і ніколи не числилося в дитбудинках області. На що вже я написав, кажу: «Слухайте, киньте ви так нахабно брехати, – я так різко писав. – То що ж ви скажете, що і мене на світі нема? Я ж був в таких і таких будинках, і вона там була. Куди ви її дівали після того?» І вони прислали адресу Слов’янського будинку дитячого. Це було в 55-му році. З мамою я в 54-му встановив контакт. Тоді між таборами була заборонена переписки, але я через своїх переписувався.

– А сестра як відреагувала на те, що раптом повернулася родина: Ви, мама?

– Вона мене пам’ятала. Щодо мами вона не знала, можливо, навіть вважала, що померла. Вона собі слабо маму пригадувала. Ну, а коли мама написала до неї, то вона була втішена. Але з іншого боку, їм, коли вони вже зустрілись, то досить довго і тяжко притиратися було. Ви розумієте, інше виховання, інше розуміння. І вона потім сказала, що то я допоміг їй якось інакше сприйняти, переглянути свої переконання і виховання. Вона була вихована радянською владою в радянському дусі. Але мої листи допомогли їй дуже, бо я їй ніколи не накидав думки – я їй тільки рекомендував подивитися на то, на то. Глянути, що може бути і інша думка. Вона з повагою і з любов’ю до мене відносилася. Завжди у нас, з самого дитинства і до сьогоднішнього дня, були такі дуже теплі, дуже гарні взаємини. Вона з довір’ям відносилася, і сама каже, що багато дечого допомогли мої листи зрозуміти. Навіть з Мордовії я їй писав, хоча казали: «По що то ти їй пишеш все?».

– Чи сподівалися Ви на те, що все ж таки хтось з’явиться з Руху? Як Ви дійшли до того, що треба втекти?

– Знаєте, що хтось з’явиться, – я не дуже сподівався. Не сподівався тому, що хоч я і писав листи, але писав до людей, які не пов’язані з підпіллям. І я не знав, чи це дійде до кого треба – чи до батька, чи ще до кого. Я не сподівався, я розраховував на власні сили. І відразу завжди себе готовив до втечі.

– А що Вас тримало втекти раніше?

– Я вам казав, що планував і в Чорнобилі – мене перекинули в Донецьк. Там я приїхав в лютому місяці 47-го року до Сталіно. Ну поки зима. Я розумів – далеко, я розумів, що то буде складно. Я без грошей був. Я розумів, що треба буде зайцем виїжджати до Галичини. Тим більше, я не знав, як бути мені з сестрою. Взяти її з собою – то буде складно, від цього я відмовився. Вирішив, що я сам втечу, а потім приїду за нею. Я був там, де Петрівка. Сталіно – місто найбільш розкидане в Україні по території. Петрівка вважається одним з районів, це група шахт місцевих, досить далеко від центру міста. Я там був в дитячому будинку, і я попробував в літі втекти. Але мене піймали дуже швидко. Може тому, що бачили. Я був трохи необережний за тої втечі – і мене затримали тут же ж.

– Які обставини цієї першої втечі?

– Я пішов з дитячого будинку. Вийшов – та й пішов. Ну, мене так і піймали на станції. Мене затримали, і вже не повернули в цей будинок, а повезли в Маріуполь. Я в Маріуполі всього 10 днів пробув. І – відразу на поїзд.

– А який це місяць був?

– Вже собі докладно місяця не пригадую, приблизно кінець літа. Я поїхав в кінці серпня, і мене от що згубило. Я поїхав з Маріуполя до Сталіно, в Сталіно пересів на Київський поїзд, Київ–Сталіно. Але мене тут згубила погода. Я був легко одягнений. Я виліз на дах і доїхав до Дебальцево, а в Дебальцево зліз, щоб погрітися. Вони знали, якими шляхами я можу добиратися. Вони обставини всі шляхи. Я зліз, щоби пробігтися ззаду поїзда, поки стоїть, трошки пробігтися й погрітися. І мене зловили, зловили вдруге. Знову в дитячий будинок, знову в інший, але в тому-таки Сталіно. На Рудчиках. Хімзавод там великий. Ну і я там був, бо вже зима підійшла. Закінчив 7 клас, і в літі собі спокійно… Тільки я вже на Дніпропетровськ не поїхав. Поїхав через Волноваху, через Мелітополь.

– А Ви атестат отримали на руки?

– Про закінчення школи? Семирічки? Ні, не отримав. Ми отримували на руки, але потім дитячий будинок збирав у всіх вихованців, так що воно десь там осталося. А після цього я втік. І тут правда мені пощастило. Пощастило, так сказати, через їхній МГБ-івський бюрократизм чи що. Вони мені сідали кілька раз, як-то кажуть, на хвіст. Особливо в Запоріжжі. Вони мене в Мелітополі чекали, але в Мелітополі я вислизнув з рук. А от в Запоріжжі я міг не вислизнути. Але їм чомусь здавалося, що за мною хтось приїхав. І вони, видно, хотіли відслідкувати ту особу. І то згубило їх і спасло мене, я таки вирвався. Мені в Запоріжжі головне було на правий берег виїхати. Я через електростанцію по тій дамбі боявся перейти, бо знав, що там мене можуть затримати. І Залізничний міст не пройдеш – охороняється. Як мені переправитися, я не знав. Але, в кінці кінців, я ризикнув і на поїзд пригородній сів, що на П’ятихатки.

– А Ви до Запоріжжя теж на даху?

– На даху.

– Тобто усюди Ви їздили на даху, так? І Ви проскочили на приміському поїзді теж на даху?

– Так, я мусив лежати, бо поїзд підходить до перону – і я ліг, мене ніхто не помітив. Лежав, навіть голови не піднімав доверху. А потім вже як рушив на правий берег – я відчув свободу. Як я на Правобережжя вже вирвався – я відчув себе вільним. Ну, і через П’ятихатки знов до Фастова, а з Фастова – сюди.

– Електричками?

– Ні, я сідав на пасажирський, щоб знаєте не пересідати. Я на дах, літо, тепло. Я тоді навчився зайцем їздити.

– А як Ви харчувалися?

– Знаєте, я як приїхав, то в мене ноги спухли. Я за той час тільки два рази поїв. А туди ж 10 днів їхав.

– А де їли?

– Один раз – то я мав кусень хліба, а другий раз… Я мав таку курточку, я продав її у Фастові за пару рублів і купив кусень хліба.

– Зрозуміло. А чому так довго Ви мандрували, 10 днів?

– На ці всі пригородні електрички я не сідав. Зразу на пасажирські треба було. Я ж на П’ятихатки спочатку, з П’ятихаток – на Київській поїзд. Доїхав до Фастова, в Фастові пересів, йшов Москва–Львів, він ішов через Новоград-Волинський. Я доїхав до Дубно, там пересів, бо там почався дощ. Приїхав до Красне, бо проспав Броди, а там вже на товарному, на платформі поспав. Бо вночі не спав в Дубно, трохи промок. А тут сонечко. Тоді я в Красно, а з Красного вже пішки, через Топорів, дістався до Оглядова, де я народився.

– А в дорозі, де Ви ночували? Ви уникали станцій?

– Уникав. Я як приїжджав, з поїзда зіскакував – від залізничних вузлів подальше. Я знав: там міліція, там МГБ. Єдине що, я десь підскакував, одним оком глипав на розклад поїздів, і зникав. І вже чекав тої хвилини, коли він відходив. Буквально в останні хвилини я заскакував на поїзд.

– Тобто, все одно, Ваш шлях пролягав через станцію, але там Ви не затримувалися?

– Ніколи не затримувався.

– А де Ви перебували між поїздами?

– Старався десь піти, в якусь посадку. От в Мелітополі прийшлося ночувати, і я пішов далеко за місто, в посадку, і там переночував.

– А як Ви дізналися, що за вами стежать?

– Ну, знаєте, коли тікаєш, то є таке відчуття – відчуваєш, коли за тобою стежать. Відчуваєш на спині погляд. І, вперше доїжджаючи вже до Мелітополя, я помітив, що йде людина і – кітель без пагонів. Йде попри поїзд по перону. А я був на підніжці, тільки з другого боку. А воно ж тоді повно їздило «зайцем» людей, Боже мій! Повним повно. А я ще й побачив кобуру пістолета в нього під кітелем. Тоді кітель поверху носився. І він так уважно дивиться. А хтось з них (там хлопчиська, знаєте, тоді їздили, і залізничні злодії, і ті, що за хлібом), каже: «О, мєнт!» А я сам про то подумав. Але я зрозумів, що він не може проскочити під вагоном і мусив обійти. І тому я довго не думав (а я був тільки на східцях вагону), я відразу заскочив на дах і ліг. І не на цей вагон, а десь через два вагони перескочив – і там ліг. І він, видно, перейшов і мене загубив. Але то мене стривожило. Повинен сказати, що коли я їхав зі Сталіно в Мелітополь, через Волноваху, я також там зіскочив, бо знав, що там міліція перевіряє. І заховався за якісь ларьки. І впізнав зі Сталіно одного знайомого МГБ-іста. Був такий Карнаушенко. І він іде понад поїзд і дивиться. А то був один із тих, що мене колись затримували. Я вже і не появлявся. Вже коли поїзд рушив, в той момент я заскочив на ходу. Та я вже знав – за мною. Але це ще Сталінська область, а там, на території Запорізької, я відчув, що вони десь тут. Вони знали, що я міг двома шляхами: або на Дніпропетровськ, або на Запоріжжя. Коли я приїхав вже в саме Запоріжжя, там Запоріжжя-1, Запоріжжя-2, я був ще не зорієнтованим. Я побачив, що нараз за мною двоє хлопців, в таких білих сорочках, у штанах, ув’язалися і йдуть.

Вже коли поїзд рушив, в той момент я заскочив на ходу. Та я вже знав – за мною. Але це ще Сталінська область, а там, на території Запорізької, я відчув, що вони десь тут.

Знаєте, це не були такі прості хлопці: куди я – вони за мною. Сам вигляд їх був підозрілий. Я вже привик до тих МГБ-іських облич, до їхніх всіх манер, і відразу відчув недобре. І куди я – вони за мною. Я постарався відразу загубити слід, почав крутити вуличками, і таки загубився. Підійшов до станції – знову сіли мені на хвіст, в цивільному. І знову я відірвався. А коли я вже чекав на станції, щоб до поїзду, – там стояли порожні вагони товарні. А я так тримався з боку. Дивлюся – іде. Однострої вони тоді носили – куртки, кашкети. Синій верх і червоне навколо. Однострій і з невеликою валізочкою, я помітив, як відразу їхати у відрядження. Він мене помітив – і в моєму напрямові. Я скочив під цей товарний поїзд, під вагон, і дивлюсь – він метрів 50 – і так само під вагон. Я під другий ешелон – він за мною, я під третій – він за мною. Я тоді під четвертий, і не вискакую з того боку, а тільки заскочив – і назад. Під третій, під другий, під перший – і вискочив. Там був розбитий такий паровоз, і я туди заскочив в будку паровоза, і сховався. За пару хвилин він виходить. Подивився направо, наліво, ніде мене не побачив. І пішов до перонів пасажирських. Я зрозумів, що вони тут і за мною добре слідкують. Я переконався, що він власне за мною і тільки за мною. І я значить не помилявся в тих, що в цивільному ходили.

– Ви повернулися додому. Це десь кінець вересня?

– Я тоді в 47-му році як втік, то приїхав сюди в серпні місяці, і я відразу з Оглядова приїхав сюди. Побув кілька днів – і приїхав до Львова. Я вже переодягнувся. І мав, так сказати, нахабство піти до свого діда, який ще не був вивезений. Його вивезли тільки в жовтні. Ну і я дідові сказав, що я втік і так дальше. Ну що він мені, він був лежачий. Сусідська жінка доглядала його. Я переночував і ранком попрощався з ним. То вже був останній раз, що я його бачив. Правда, зайшов до тої своєї бабці – сестри маминої мами. Паславська, вона тут в Ринку мешкала. Вона була трохи перестрашена, бо розуміла, що то означає, що я появився. І за мене їй також не солодко прийшлося, але ж вона сказала цій пані Бабій, що я появився. До неї лист прийшов, вона сказала цій пані Бабій. І від того тато довідався і в Чорнобиль посилав людей. Любомира Польового. Як вона сказала, то та знала Галину Дідик, і сказала Галині Дідик, що я у Львові, що я вже втік. Але я звідси, зі Львова (я розумів – небезпечно), і поїхав туди, в Карпати, на Бусовисько. А звідти поїхав в Біличі, то там, де нас затримали. І зумів зв’язатися з місцевим підпіллям, і сказати, що я втік і знаходжуся отут. Тоді підрайонний був такий «Дім».

– А Ви його знали?

– Я його не знав, але досить було сказати. І мені сказали хлопці: «Ти будь десь тут і нікуди далеко не йди. Ми скажемо вище, своїм зверхникам, і вони щось вирішать». Але я там в Біличах не залишився, поїхав знов до Бусовиська. За пару тижнів знов появився і кажуть: «Тебе вже шукають, вже приходили, де ти є».

– А чому Ви поїхали до Біличів?

– До Біличів? Там нас арештували, там в мене були знайомі, я те село добре знав, я міг там переховатись і пробути якийсь час. Вже оскільки у Львові батько мій знав, що я появився, то знав, в яких пунктах я можу бути. Оглядів, Бусовисько, Біличі – десь тут. А коли звістка прийшла до місцевого надрайонного, що я появився в Біличах, то тим часом одна із батькових зв’язкових приїхала до Самбірського надрайонного «Зова». І сказала, що десь тут, в ваших районах має бути. І тут вже наші сказали, він там-то там-то, в районі Біличів. І мене привели до «Зова», сказали, щоб я приїхав. Група зв’язку, вони привели мене до надрайонного «Зова». Я там мусив почекати, бо Одарка Гусак приїхала і поїхала. А за пару тижнів приїхала, і забрала мене до Львова. Зі Львова спочатку пробували мене влаштувати в Підгайцях – то там трохи не вийшло. Там одна людина була, яка мене знала. То мені прийшлося поїхати звідти. І я пішов вчитися в Кам’янку, тепер Кам’янку Бузьку, коло Львова. Там вчився в восьмому класі. Звідти я поїхав весною, під час весняних канікул, поїхав до Донецька за сестрою. Я був тоді на прізвищі Богдан Левчук, переселенець з-за Сяну.

– А мали якісь документи про закінчення сьомого класу?

– Зробили той липовий документ.

– Коли Ви приїхали на Західну Україну, Ви особисто не хотіли піти до батька?

– Хотів. Я з ним бачився. Коли я вже був в Підгайцях, приїхала Галина Дідик. Вона мене там влаштовувала. І вона приїхала, і забрала мене біля Рогатина. Біля Підгороддя ми зустрілися з батьком. Вперше після стількох років зустрілися. Я хотів піти у підпілля, але я йому то не вспів сказати. Він то вичитав по моїх очах, і каже: «Юрко, ти хочеш піти в підпілля?» Кажу: «Так». Каже: «Добре. Тільки ти собі уяви: такі як ти підуть. Ти знаєш, що ми приречені на фізичне винищення? А за 15-20 років хто буде людей піднімати? Як підете ви і згинете? Ти зрозумів?» Я кажу: «Так, зрозумів».

– Це була єдина зустріч?

– Ні, ще була якраз напередодні свят, якраз після Нового року, Старого Нового року. В 48-му році. Перед поїздкою моєю, тоді коли ми говорили, що я поїду за сестрою. Бо він знав, що я поїду, навіть якщо би він і дозволу не дав.

– А друга зустріч за яких обставин відбувалася? І де?

– Тут. Є вулиця Сінна у Львові, і там на хаті… Я приїхав сюди до Львова. Галина Дідик знала, коли я появлявся у Львові. Я з Кам’янки приїхав, я з Кам’янки до Львова часто приїжджав в неділю, і туди заходив. І я не сподівався – батько прийшов. Знаєте, мене не повідомляли, конспірація. І він прийшов.

– Скажіть, перша зустріч скільки тривала і як Ваш батько виглядав?

– Мій батько виглядав нормально. Поголений, він завжди був поголений. Хіба що спеціально запускав щетину, якщо кудись треба було непомітно. Одягнений був у військовий однострій, в чоботах, з автоматом. Зустрічався я так. Галина мене привезла в крайню хату, там, зрозуміло, чоловік та молода господиня були вдвох в підпіллі. І попередила, що під вечір я піду собі. Я мав чекати до присмерків, а в присмерки я пішов по дорозі на Кам’янку з Рогатина. Я мав йти полем, там ще ліс на горі. Сказали, що мені помахають білою хусткою, куди дивитися, й бігти потім в напрямі до лісу. А якщо вже буде темно і непомітно, то свиснуть три рази. Я тоді, дійсно, вийшов і білої хусточки не помітив. Ви знаєте, трудно так вгадати, коли вийти так, щоб і не смерклося. Але тоді був такий час, що вечором рух завмирав. Я йшов тою дорогою і почув свист. І вже на краю ліса стояв батько і один його охоронець. Я обнявся з батьком. І ми пробули цілу ніч і цілий день разом. На другий день мене повели, мали відвести на станцію. Але сталося так, що ми прийшли в село вечірком. І прийшла якась зв’язкова терміново. І ці хлопці сказали, з його охорони, що я мушу переночувати (мене до одного господаря завели), а завтра піду сам собі на поїзд. Бо прийшла людина і треба доставити терміново.

Я йшов тою дорогою і почув свист. І вже на краю ліса стояв батько і один його охоронець. Я обнявся з батьком. І ми пробули цілу ніч і цілий день разом.

– А про що Ви ще говорили, коли пробули з батьком майже добу? Що Ви розповідали?

– І про своє перебування в дитячому будинку, і про сестру, а потім… А потім ми торкнулися загальних тем, про підпілля я вже вам говорив. Навіть говорили про таку тему: знищили цілу родину. Він мені каже: «Юрко, розумієш, ми не думаємо мстити їм. Просто ми хочемо до того, щоб повалити цей лад. Щоб більш ніколи не могло існувати такого ладу, такого нелюдського ладу».

– А друга зустріч?

– А друга зустріч, вона була тільки кілька годин. Він прийшов, ще темно було. Десь так біля восьмої. Смерклося, і він прийшов.

– І це була остання Ваша зустріч?

– Це була остання зустріч при житті. Потім вже зустрівся я, коли він загинув.

– А що він казав щодо Вашого плану, щоб забрати сестру?

– Я мав їхати з Галиною Дідик, мав забрати сестру. Мали ми її постригти, переодягнути в хлопчика. І ми мали розійтися. Галина мала з нею їхати назад, а я мав також їхати назад, але іншим шляхом. Але цей план не вдався. Не вдалося її забрати. Я вже знав, де мене будуть чекати, я вирішив на Ростов їхати.

– А як виглядав батько?

– Ви знаєте, зміни не було.

– Як Ви їхали до Сталіно із Галиною Дідик?

– Ми їхали до Сталіно поїздом. З Києва сіли на донецькій поїзд, приїхали звідти, трохи пройшли пішки. Там було таке селище Трудівське, ще далі за Петрівку, де, як я довідався, Маруся мала бути. Точніше, я ще в дитячому будинку довідався про те, що вона є на Трудівському.

В перший же день я дізнався, що мою сестру віддали в чужу сім’ю, прізвище – Запорожці. Їй чомусь змінили дату народження – з 40-го на 1942-ий рік, і ще водили в дитячий садок. З Галиною Дідик ми домовилися, що вона піде в дитячий садок, скаже, що вона швачка, послана прийомною матір’ю. І забере Марійку ніби для примірки. А вже потім з’явлюся я і заберу сестру.

Читайте також:   Український феномен Нестора Махна  

Як потім виявилося, в Сталіно хтось мене побачив і впізнав. І коли ми на наступний ранок пішли в дитячий садок, нас вже чекали оперативники МГБ. Галина Дідик йшла позаду, і на неї просто не звернули уваги. А на мене наскочили два МГБ-істи з криками: «О! Юра, а ти звідки?» В цей момент я вперше в житті пожалів, що в мене нема з собою зброї… Була би – ті двоє б там і залишилися лежати. А так я попався. Попався на 31 рік.

Сестра побачила мене в вікно, почала плакати і просити, щоб мене пустили до неї. Потім її через нервовий припадок забрали в прийомної сім’ї і знову віддали до дитячого будинку.

– Ті, хто Вас затримали, знали – чий Ви син?

– Ну, безумовно, знали. Привезли мене до Сталіно, посадили у внутрішню в’язницю. Там мене допитували. Я побачив зразу, що вони не зорієнтовані, тому мені легко було, і я їм цілу папку наговорив. Мені потрібен був час, щоб зібратися з думками. І там я дістав санкцію прокурорську. Це було 25 березня 1948 року.

– У Сталіно які Вам питання ставили?

– Питали – з ким я приїхав, хто, про батька питали і т.ін. І коли мене привезли до Києва (а везли мене в пасажирському вагоні, в купе, був я і ще двоє заарештованих), в МГБ УРСР. Слідчим у мене був капітан Гузєєв, потім він став майором. Хлопець здоровий, на голову вищий від мене, широкоплечий, і коли сміявся – дрижали вікна. Дехто до нього мав претензії, а особисто я – ні. Потім я мав справу з багатьма слідчими МГБ. Він познайомився з матеріалами справи, розсміявся і сказав: «То все єрунда. Май на увазі, що ми тут, у Києві, багато чого знаємо, то давай будемо говорити». А потім, коли він вважав, що говорю неправду, то говорив: «Ой, Юрко, це зелена папка». Бо в зеленій папці знаходилась моя справа.

Ось так почалося слідство. Ті три дні багато мені дали, бо я міг уже якось зорієнтуватися і скласти собі легенду, бо я розумів, що доведеться відповідати: і де я зконтактувався з підпіллям і т.ін. Я розумів, що справа поважна, бо вони знають, хто мій батько.

Читайте також:   Для чого історія в часи, коли лунають гармати  

Слідство у Києві продовжувалось десь приблизно до кінця червня, а на початку липня мене перевезли до Львова. Летів я літаком. У Львові до літака під’їхало авто, відвезли у місцеву в’язницю. Мене спочатку не викликали. Я спочатку не знав, в чому річ. А вони підготовили таку собі провокацію. Вони знали, що то, що я говорив у Києві, то далеко не все, і за якийсь час мене почали умовляти, що передадуть батькові листа, обіцяли, що як він зголоситься, то мене випустять, далі маму з ув’язнення випустять. І, знаєте, я по своїй наївності погодився цього листа написати. Вони мені сказали, в якому напрямі. І, врешті-решт, вони мене посадили, поряд було пару гебістів, сказали, що відвезуть мене до Самбора, а там вже я піду кудись там… Я погодився, з тим і поїхав. Це було вже перед смерком, поїхали ми в районний центр і вони там чомусь зупинилися. Я лежав на землі, прикритий плащем і нічого не бачив. Мене протримали так з півгодини. Є таке село Конюшки, а не доїжджаючи – лісок чи-то чагарник. За якихось півкілометра від того чагарника авто наразі зіпсувалося. Офіцер почав матюкатися, мовляв, треба швидше їхати, а він там щось в моторі копався. А вчитель з Рудок запропонував підвезти мене в район. Я бачу, що той вчитель якийсь стривожений. Я з ним багато не розмовляв: я сказав, що вчуся у Львові в ремісничому училищі, тут у мене тітка в Самборі, їду до неї. Так ми доїхали до того чагарника. Мені би тут зіскочити й тікати відразу. Але я думав так: трошки далі доїду і там зійду. Але ви розумієте, в чому річ – ми проїхали метрів 100-150 від того чагарника, і тут виходять повстанці. «Вчителю, куди їдете?» – питають. «Та в райво, з Рудок», – «А що там чувати в Рудках?» – «Та нічого такого». «А хлопець, –питають, – з вами?» Він каже: «Ні. То підсів хлопчина, тут поблизу». Вони зав’язали мені очі, повели кудись і почали затим розпитувати: «Хто? Що?» Я їм почав оповідати ту байку, яку мав заготовлену: що я їду зі Львова, що у мене тут тітка і так дальше. «А на якій машині їхав?», – питають. Я спочатку думав щось збрехати, але ж, думаю, зараз вчитель розкаже правду, тому й кажу: «Там їхали якісь військові, я й попросився». А ранком починають мене детально обшукувати. А в мене ж отой лист до батька, на тоненькому папірці, зашитий. І мені довелося вже говорити правду. Отак, мовляв, і так… Правда, моє щастя в тому, що говорив тільки те, що знав, що батько…

Я не говорив нічого з того, що я знав, що мій батько не знав: де я крутився, серед яких людей, як я пов’язаний з ними, всякі подробиці і так далі.

Я не говорив нічого з того, що я знав, що мій батько не знав: де я крутився, серед яких людей, як я пов’язаний з ними, всякі подробиці і так далі. Мене допитали, продивились зошити. Потім мене перевели в місцевість біля Дублян, в сусідній район. Там ми розташувалися в лісі. І нараз почалися дощі, і вони сказали, що треба йти в криївку. По дорозі, при виході з лісу, там такі великі корчі, і там зразу почалися постріли, і всі починають метушитися. Хтось падає. Я теж побіг і зачепився за корчі, на мене наскочили два солдати, пов’язали і привели в райцентр. Привели до начальника в райвідділ та й починають питати. На допиті що мені було казати? Я й сказав: отак і отак. Вони зв’язалися зі Львовом. І дуже швидко, підозріло швидко, під’їхало авто із солдатами, і той же офіцер: «Що ж ти нас так підвів?» Я розказав, як попався. Але тут же я побачив друге, що в той час, коло того, нібито вбитого, була торба, а в ній мої протоколи. Привезли мене знову до Львова, знову у в’язницю. Продовжувалося слідство десь так до кінця 1948-го – до початку 1949-го року. Затим справу закрили і послали справу в ОСО. За якийсь час прийшов папірець, що я засуджений до десяти років ув’язнення.

– А на якій підставі?

– Звинувачення було по статті 54-20, чи 20-54, 1-а і 11 – антидержавна організація чи антирадянська організація, зв’язок з ОУН-УПА, так було написано в тій короткій цидулці, яка прийшла – «за связь с подпольем УПА», це зрада батьківщині. Але мене все не відправляють.

– Перепрошую, де Ви у Львові сиділи?

– Внутрішня тюрма Служби безпеки України. Але я запитав Гузєєва, бо вже мав вирок, чому мене не відправляють? Він сказав: «Знаєш що, Юрко. Ти будеш тут і зустрінешся зі своїм батьком».

У Львові я сидів у камері один. У Києві в камері було кілька хлопців зо мною, а тут мене тримали виключно одного. Довгий час. І, знаєте, в 49-му році, десь посередині літа, зо мною зустрівся полковник Коваленко, він був начальником так званого спецвідділу УРСР по західних областях. Він координував роботу управління по боротьбі з ОУН-УПА. Спочатку він зі мною вів такі собі загальні розмови, а потім сказав про листа, який би я відправив. Він сказав: «Ну ти прийдеш в якесь там село, прийдуть хлопці з лісу, тебе пов’яжуть, ти скажеш їм – хто ти такий. То все, мовляв, просте». Хотів, щоб я того листа доставив. «Бо особисто ти, – каже, – не представляєш для нас цінності. Ти представляєш цінність тільки як син Романа Шухевича. Тому ми хотіли б, щоб ти доставив батькові листа. І якщо він здасться, ми йому гарантуємо життя. І родина буде звільнена і все таке». Я кажу: «Слухайте, ви ж маєте всі можливості доставити цього листа». «Маємо, – каже, – і доставляли, але він навіть наших листів не розпечатує, не те що читає». Я кажу: «А яка гарантія того, що, коли я доставлю цього листа, він його прочитає?» Він каже: «Бачиш, ти сам по собі гарантія така. Він побачить, що ми відпускаємо тебе, і якщо він погодиться на наші умови, то відпустимо і маму, і сестричку, і бабуню. Так що ти повинен розуміти, що це не пусте говоріння. Ти будеш підтвердженням цьому».

Читайте також:   Держава-терорист. Як радянська влада мстилася родинам повстанців у Західній Україні  

Я подумав. І говорю, бо тут не одна була розмова, і кажу: «Ви мені знову таку провокацію зробите». Адже то була провокація. Він усміхнувся, і я аж тоді зрозумів, що то була провокаційна витівка. В дійсності, то були перевдягнені гебісти. Ну були також там хлопці, які поздавалися. Один з них мене був навіть попередив: «Юрко, ти знаходишся в руках большевиків». І навіть сказав, що я можу попробувати втікати, але це мені тоді не вдалося. І ви знаєте, я почав йому говорити, що це знову буде провокація. Він не дуже заперечував. На цьому наша розмова припинилася. Ми так і розсталися. Мене знову не рухали, врешті-решт я оголосив голодівку, щоб мене або відправляли в табір, абощо… Кажу: «Що ж ви мене тут тримаєте?» До мене підсадили в камеру хлопчиська. Він працював у друкарні, друкував дещо нелегально. Чех Роман його прізвище. Кілька років тому я його зустрів у Товаристві політв’язнів. Ми попробували втекти. Спробували скрутити охорону. Але не вийшло в нас. Нас побили, посадили в карцер. І так я досидів до 5 березня.

– У мене до Вас два питання. Питання перше: до Вас застосовувалися якісь методи слідства, які зараз звуться незаконними?

– Знаєте, тоді це практично до всіх застосовували, але – не дуже. Звичайно, били. Десь двічі, пам’ятаю. Я тоді ще був молодий, мені було ще тільки 16 років. Були й спроби втечі, і спроби слідчого навіть скрутити. І навіть було таке, що й слідчому діставалося. Але, знаєте що, отоді нас добре побили, після тої спроби втечі. І наше щастя, що не покалічили.

– Били руками, ногами, чи як?

– Ногами! Але нечасто застосовували тортури, бо люди тоді про себе говорили і говорили відкрито. Затаювали тільки що: зв’язки, зв’язки, зв’язки. Отут вже ставлення було досить жорстоке. Причому, навіть було таке, що в надуманій справі, у спровокованій, і самі вони знали, що люди не винні і людей нізащо б’ють. Вибивали таким чином хоча й фальшиві, але нібито «докази». У мене було кілька слідчих. У Києві то основне слідство Гузєєв вів. А у Львові у мене вони мінялися часто. Попадалися люди, якимось чином пов’язані з батьком або його зв’язковими. І якщо такі люди попадали, або навіть підозра була, що наші дані можуть сходитися, то мене тоді допитували, і тут слідчі мінялися. Бо допитували ті слідчі, які вели справу тих людей.

– І вчора Ви згадали, що Ви знаєте про спроби замаху на Хрущова, Кагановича. Звідки ви це знаєте і наскільки це вірогідно?

– Коли я сидів ще у Києві, то зі мною сидів такий собі Бабиченко. Він сам з Закарпаття був. У них була група з чотирьох чоловік. І він мені сам признався, що, дійсно, таке завдання було, підготувати замах на Хрущова, коли він був у Закарпатті. Це було десь в 46-му році, а той сів десь на початку 48-го року. До цього справа розслідувалася на обласному рівні. А про замах на Кагановича я чув від батька. Каганович у 47-му році став першим секретарем КПУ. Десь взяли дані, що він має бути у Львові, але вони настільки пізно цю інформацію отримали, що бойовики не встигли нічого зробити. Надто пізно інформація поступила.

– А це під час другої зустрічі Вам батько про це сказав?

– Це під час першої зустрічі, в 47-му році.

– Хто з Вами ще сидів, окрім Бабиченка? Там ще якісь цікаві фігури були?

– Ні. Сидів один провокатор, який, я знаю, під чужим прізвищем як Рижий значився, і сидів якийсь хлопчик з Буковини, прізвище Василь Мосорочан.

– Тоді переходимо до 5 березня 1950 року.

– 5 березня, це була неділя. Я спав неспокійно в ту ніч, снилися мені тривожні сни. Нас у в’язниці піднімали о 6-й годині ранку, а тут десь перед шостою я збудився. А десь біля 11-ої години прийшли по мене, привели туди, де черговий офіцер сидить, там був слідчий Гузєєв. Він зразу до мене: «Закурити хочеш? Поїхали». Кажу: «Куди?» Каже: «Побачиш». Повезли в управління МГБ в обласне. Заїхали в подвір’я, там такі пороги. Підвезли під один з порогів. Вони кудись вийшли, а я сидів. Потім повели мене в гараж. Гараж був порожній. Нараз мене Гузєєв так легко за плече повертає. Я глянув і одразу впізнав: не дивлячись на те, що батько був накритий, він був без чобіт. Я підійшов, вони зняли плащ-палатку, він лежав на соломі у вишиваній сорочці, а на правій скроні слід від кулі. Те, що говорили, що вбитий з автомата чи ще щось, то все неправда, бо було видно, що обсмалене волосся, кіптява, і кров на правій скроні.

– А з лівої скроні був кулевий отвір?

– Ні. А, крім того, я побачив, що перед тим він був поранений, бо на сорочці у нього було три плями криваві, під грудьми. Він був важко поранений. Тобто втекти чи вирватись з оточення він вже не міг. Очевидно, дістав чергу з автомата. І він тоді застрелився сам, щоб не потрапити в полон. Я знаю, що батько не здався б ні за яких обставин. Він сам мені про це говорив ще при зустрічі у жовтні. І я ще тоді розумів, що то мусить фатально закінчитися для нього, але мені це тяжко було. Я підійшов, став на коліна і поцілував руку. Вони мене підняли з колін, повезли знову в камеру, а після обіду Гузєєв закликав мене і почав писати протокола, що це дійсно був мій батько. Я бачив, що Гузєєв дещо навіть співчував мені, йому було не дуже приємно допитувати мене зараз, дав мені закурити. Потім, як я повернувся в камеру, цілий день і цілу ніч біля моїх дверей стояв наглядач і що дві хвилини заглядав у камеру.

Читайте також:   Традиція політичної культури в Україні  

А за пару днів, а власне 9 березня, мене посадили на літак вже не в цивільний, як раніше, а на військовий (то їхній літак був), привезли до Києва, посадили у в’язницю. Я сидів довго, просив, щоб викликали мене, але мене не викликали. Сидів я весь час один. Київська в’язниця в порівнянні з львівською була важча. По-перше, там нагляд дуже сильний, тут же міністерська в’язниця, самі розумієте. Ні про яке перестукування чи щось подібне мови й не було. Ну й сидів я тому, що ще були якісь люди, так чи інакше пов’язані (Дідик, Дар’я Гусак) з батьком, чи то для очних ставок, чи то якісь протоколи дописати. Так мене дотримали до січня місяця. Потім до мене підсадили якогось київського студента. Прізвища не пам’ятаю, треба напружити пам’ять. Кілька місяців я посидів з ним, трошки він ділився зі мною, він був київський, діставав передачі. Посадили його за якісь розмови поміж студентами, які вони визнали за антисовєтські. Так посидів я кілька тижнів, тоді мене викликали і зачитали вирок МГБ, що замість 10 років таборів – 10 років в’язниці. Мотивації не було, я її не знайшов ніколи.

 

Продовження розмови з Юрієм Шухевичем читайте у наступному матеріалі Тижня

96