Продовження. Попередню частину матеріалу читайте за посиланням.
– Яким чином і звідки Ви надсилали матеріали?
– Я його не надсилав, але підготував до передачі. Коли в Нальчику сидів, то залишив хлопцям, які мали вийти на волю. Але я мав другий примірник, і той другий примірник у мене під час обшуку знайшли. І порушили кримінальну справу. І вони мене повертають, і судять вже за це. Ну й знову той самий суддя, і мені дають знову 10 років. Судили мене в липні 1973 року. Цей термін поглинув попередній. Знову той касаційний термін, а після цього мене вже відправляють у Воломирську в’язницю. А за цей час я вже і «Роздуми вголос» передав, і ту роботу, за що мене вдруге судили, і передав свої речі на волю. Жінка навіть не знала, що в тих речах було. Але я написав до Львова, звідти приїхали, і ті речі забрали. Як я вже їхав до Володимира, то написав і передав з поїзда перехожими. А потім вже до мене мама приїхала на побачення, і я їй зумів передати про те все. У Львові передали одній знайомій, а та передала своєму батькові у Кам’янку, і той десь заховав. А як він помер, то вона перешукала всю хату і не знайшла. І до цього часу.
Тим часом сталося таке. Коли Лук’яненко звільнявся з Володимира, я йому сказав, що є такі речі, зверніться до сестри, щоб забрали. Левко сам не їздив до Львова, через когось передав. Не знаю, як сталося так, що до сестри прийшли з обшуком. Це десь було в 1974-75 рр., коли Лук’яненко звільнявся. Може, й у 1976 році був обшук.
Не знаю, як то сталося, ким Лук’яненко передавав, але сталося так, що то дійшло до КГБ. Шукали речі, передані з тюрми. В лютому 1974-го року у Володимирі. Політичних вже там було небагато. Був там і особливий режим, їх тримали окремо, і суворий режим. Сидів там Олесь Сергієнко, син Оксани Мешко, також ще там були. На політичному режимі був там я і Мороз. На особливому режимі було чоловік понад 40. Люди мінялися.
Але в основному це були кримінальні злочинці, яким в таборах стало душно, і вони брали собі політичну статтю. То досить легко було.
Але в основному це були кримінальні злочинці, яким в таборах стало душно, і вони брали собі політичну статтю. То досить легко було. Писав собі там на папірцях якісь летючки і кидав. Його брали й давали 70-ту статтю. Був такий Власов. Взяв і зробив американський прапор. Сів по цій статті. Я ото з ними ладив, але з ними було досить-таки неприємно сидіти. Камери були великі, по вісім чоловік, в другому корпусі сиділо по два-три. Як на роботу виганяли, то камери були більші: по 12 чоловік. А з Морозом мені не довелося сидіти, він сидів окремо, сам. В одиночці. Але як він був у другому корпусі, то я з ним контактував. В основному увечері переговорювалися через вікно. Через книжки передавали. Всередину запихали листа, потім говорили номер книжки. Серед того, що було, було двоє цікавих. Був такий башкир Алік Ахметов. Кримінальний. Потім якась міжнародна організація добилася його звільнення і забрали його до Західної Німеччини. Писав він російською цікаві вірші. Хлопець інтелігентний, освічений. Сидів за кримінальною статтею, десь там у щось вплутався, але потім потрапив у політичну зону. Я задоволений, що його доля склалася так, що він таки виїхав. Був такий Трофанов Федір. Той вперше сів за політику – за антирадянську агітацію і пропаганду в Грузії – ще в 1940 році. Там, у Грузії хотів перейти на Захід. Але попався, судили, заслали на Північний Кавказ, десь там коло Ельбруса були молібденові рудники. А в 42-му році він втік. І то було його щастя, бо відходячи від німців, всіх ув’язнених розстріляли. Далі він кілька разів знову потрапляв до тюрми. Його спіймають, а він потім тікає. А як втік, то жити ж треба. То були крадіжки і таке інше. Врешті у Воронежі арештували, дали йому особливий режим і політичну статтю. Я над ним трошки підсміхався за то. Він дуже гарно вмів розповідати. Розказував про табори, тюрми, все, що знав і бачив, починаючи з 1940-го року. Він був така яскрава особистість. А то все інше – таке, що навіть і згадувати не хочеться.
Читайте також: Крижані поцілунки імперії
Вже пізніше, як я сидів, то з суворого режиму потрапляли люди цікаві. Був такий Володя Балахонов. Він працював у Женеві, у представництві ООН. Потім його арештували. Він цікаво писав про національне питання, давав знайомитися з своїми роботами. Я йому навіть деякі зауваження давав. Попадюк сидів там. Я його маму знав по волі через Оленку Антонів. Анатолій (забув його прізвище, українське), він потім був представником Президента у Харкові. Був такий Суперфін, він сам жид, з дисидентських московських кіл. До речі, я дещо передавав через нього потім на волю. Але він передав своїй матері, а вона померла. І також невідомо, де ті роботи ділися. Потім я з ним зустрічався у Мюнхені, він вже працював на «Свободі» в російській редакції. Ми перестукувалися. А ще як ми сиділи на третьому поверсі, в 4-му корпусі, а там було таке – колишня церква – і дерев’яні перегородки. А там, де труба проходить парового опалення, ми тудою й записочки просували, аж в ту камеру. Тудою можна було й зошита передати.
А той Володя Балахонов десь після звільнення помер. Мені його дуже шкода.
Один час водили нас на роботу, шили рукавиці, потім – брезентові котики для тракторів. За мого часу у Володимирі вже було деяке послаблення режиму, бо, казали, що як тільки-но ввели той режим, десь у 62-му році, то режим був невимовно тяжкий: і голодно було, і покарання тяжкі. За будь-яку дрібницю саджали в камеру суворого режиму. Я також там два місяці сидів. Голодно було, купити не можна було нічого.
А при мені вже було якесь пом’якшення. Може тому, що інший трохи контингент з’явився, а може тому, що писали, писали багато, скаржилися в усі інстанції: і за кордон про те свавілля, про той терор, про те знущання. А ще закордонне радіо передавало, і наглядачі, й конвоїри також його слухали. То про того, то про іншого. І то також впливало. Вони слухали «Свободу», «Голос Америки», їм також цікаво було послухати про своїх підопічних. Ми не відчували себе відрізаними. Москва під боком. Інформація все-таки йшла.
Читайте також: Діти-солдати Йосипа Сталіна
Зі старих була начальниця санчастини Бутова Олена Миколаївна. І коли вже ми їхали, вона казала, що йде на пенсію. А я її пам’ятаю з 1956 року. Постаріла. А так більше нікого не було з моїх старих знайомих. Стосунки з наглядачами були нормальні. До політичних звикли.
А кримінальні до нас також непогано ставилися. Чи в карцері сидиш, то курити чи що – завжди передавали. Навіть на волю через них було легше щось передати. З ними навіть було краще, ніж з нашими, які були на особливому режимі, потрапивши вже в політичні з того режиму з кримінальних. То була публіка ненадійна, і стукачів було багато.
От був такий Бурков, що горло за щось там комусь перерізав. По-перше, він свідком ставав, а то вже в очах всіх є ганьба. Буває, що ненароком там проговорився, а він свідомо став свідком, щоб швидше перевели з тюремного на табірний режим. Вивезли його на Урал, то там його вбили.
Лук’яненко сидів на суворому режимі, але не з побутовими. Там сиділи тільки ті, що з волі дістали політичну статтю. Нас не мішали з чистими кримінальниками. А з нами сиділи кримінальники, що дістали в тюрмі вже політичну статтю. А на суворому того немає.
З Лук’яненком ми спілкувалися перед тим, як він звільнився. Я ще в Мордовії з ним сидів. Ще в 1962 році. Там я просидів до 1978 року, а в 1978 році почали кагебісти мене терзати, щоб я розкаявся. Мовляв, то все оті «Роздуми вголос» – безперспективно, і то вже патологія. А я вже на той час був хворий. Власне, ще на волі я щось почав відчувати. А потім, в тюрмі вже, розвинулась виразка 12-палої кишки. Почали погрожувати психіатричкою. А ми вже довідалися, що Зенона Красівського на психіатричку послали. Один приїхав і розказав нам, що зустрічали його в Сичовці, коло Смоленська. Я кажу, що безперспективно, то може й так, бо з такою публікою, то нічого не зробиш. Приїхав з Києва капітан Микола Стеценко, а він, виявляється і в Мордовію їздив ще колись. І забрав мене до Києва. Приїхали ми в Київ. Думаю, хоч вирвуся в Київ. Як поляки кажуть: «Купиш не купиш, а торгуватися мусиш». Я дійсно трохи відпочив у Києві, і харчування було краще. Викликав мене Яременко, з оперативного відділу, там я побачився з тим Висоцьким, за підписом якого була стаття про «Бумеранг». І почали мене оброблять, щоб я таки покаявся. Почали обливати брудом тих, кого я знав: Чорновола, Горинів… Типу, що вони всі з претензіями на геніальність, а їх не визнають, бо вони нічого не варті і т.д. і т.п. А Горинь вже на той час сів удруге. Хотіли, щоб я на них щось також написав.
Я кажу, що я ж не знаю їх, бо бачився з ними двічі в житті.
Викликає мене Федорчук. Голова Комітету держбезпеки. Генерал армії. Ми одразу відчули один до одного антипатію. Як поглянути на нього, то відчуваєш, що пощади від нього очікувати не варто. Він середнього росту, кремезний, стрункий. У цивільному був. А ота його нижня щелепа доброго не віщувала. І він мені сказав: «Ви хочете бути добрими і перед нами, і перед ними. Ми от хочемо зробити так, щоб ви написали, і щоб вам вже в те коло ходу не було». Коротко і ясно сказав. І я згадав, що ще в Мордовії Круть мені подібне говорив. Щось типу того, щоб мені ніхто руки не подав з тих кіл.
Тут приснився мені сон. Сидить мій батько у білій сорочці, а я став на коліна, поклав йому голову на коліна і плачу. А він і каже: «Юрко, тримайся. То вже не довго. Тобі вже не довго».
Тут приснився мені сон. Сидить мій батько у білій сорочці, а я став на коліна, поклав йому голову на коліна і плачу. А він і каже: «Юрко, тримайся. То вже не довго. Тобі вже не довго». Я це зрозумів так, що мені вже недовго на цьому світі. Думаю, то оце я ще буду в них щось вимолювати? Вмирати то вмирати. І я пишу заяву, що нічого не писатиму.
Вони зрозуміли, що нічого від мене не доб’ються. А тут вже почалися приготування до Олімпіади 1980 року у Москві. Була така установка, що тримати подалі від іноземців. І вони нас заперли в Чистопіль. По дорозі я зустрів Івана Геля, в Казані ми зустрілися. В листопаді 1978 р. я приїхав в Чистополь. В Казані заводять мене в камеру. І мені хтось говорить: «Кого я бачу!» Підводжу очі – Іван Гель. День ми з ним побули і його забрали, повезли. Я ще там посидів трохи. А в Чистополі тюрма невелика. Посадили. Це 130 км від Казані. Там зв’язок поганий. Возили нас тільки авто. Тюрма невеличка, тримали посилений режим. Кримінальних злочинців залякали, що ми – щось страшне-престрашне. Ми навіть мали свій окремий карцер, тільки для політичних. Побутових не саджали. Наглядачі такі, що в контакт з нами не вступали, також були попереджені. Наглядачів також одбирали – особливий контингент. Щось передати неможливо. Ізоляція була дуже сувора. На побаченні сидиш – через стіл розмовляєш. Потім ще поставили й скло. Ніяких передач, з листуванням тяжко, конфісковували. Ми називали то поштовим терором. Спочатку було таке правило: якщо приміром листа твого за щось там конфіскували, то ти маєш право написати другого листа. А потім ні: написав – конфіскували і все. На кожному кроці вишукували якісь покарання. Так само безбожно конфісковували листи ті, що надходили. Якщо ще від жінки, матері, то ще якось пропускали, а як від знайомих, друзів – то забирали. Ніяких передач не дозволяли, тільки бандеролі. Якесь там печиво, цукерки. Ліків ніяких не пропускали.
Читайте також: Небезпечна російська мрія про “возз’єднання народів”
Був там і суворий режим. Також за якісь порушення судив місцевий табірний суд і на три роки мав право засуджувати. З суворого режиму був Балахонов. Щеранський з Володимира прибув. Це теперішній міністр з Ізраїлю. З Щеранським ми розмовляли. Розмовляли через туалет – витискали воду і розмовляли. А з Щеранським ми чому розмовляли – виявляється він родом з Донбасу, розмовляв по-українськи. До 18 років він жив у Донецьку. А потім з батьками переїхав в Ізраїль. Мені тяжко сказати, який він як людина. Особистих стосунків у нас не було. Розмовляли ми з ним на загальні теми. З ним ще сидів П’яткус, я потім з ним сидів. То той казав йому: «Ти подивися на себе. Ти звичайний паршивий жидок». А він відповідає: «А я на 5 см вищий за Леніна». А Щеранський мав 1 м 55 см. Батько його був редактором районної газети. А мама –торгівельний працівник. Потім батьки його переїхали під Москву.
– А на які теми Ви з ним розмовляли?
– Та там загальний обмін інформацією, на національні теми ми не говорили. З того режиму були там ті самі, що й у Володимирі. Були кримінальники, яких перевели на політичний режим. Труханов там був. З чистих політичних там був П’яткус, а згодом Сокульський і Приходько. Вони одразу приїхали в Чистополь після суду з Дніпропетровська. Балахонов там був. Сергій Адамович Ковальов там був. З ним я познайомився тоді якраз, коли в мене вже почалася сліпота. У мене про нього дуже хороше враження. І він мені порекомендував жінку-лікаря у Москві. Я потім до неї писав, вже будучи на засланні. Він був на суворому режимі. Він сидів разом зі Щеранським. То вже було порушення, але посадили їх разом. П’яткус був з нами на особливому режимі. Спілкувалися перестукуваннями. Він давав найновішу інформацію. Це якраз був той час, коли обміняли Буковського на Корвалана. До речі, Буковський сидів у Володимирі. Звідти його міняли. Але це ми вже дізналися від тих, хто прибув з волі. Тут ще приїхало двоє вірмен. Може ви чули про того Айрекяна? Вони приїхали по його справі. Приїхали Новосердян і Аршикян. З чистих політичних осталися я, Сокульський, П’яткус, двоє вірмен, Приходько на особливому режимі, ще Труханов і Федоренко. Федоренко був битовик. Потім він звільнився і намагався перейти кордон. Навіть перейшов коло Чопу. Але там чехи його спіймали і повернули. Дали йому «зраду батьківщини». І він до нас потрапив.
На суворому також вже було небагато. Казачков був такий. Це був останній в’язень на суворому, з чисто політичних. Він досидів до перебудови і його тоді звільнили. Він мав зв’язки з закордоном. З Ленінграда. Як я вже лежав у Ленінграді в лікарні, то моя мама і сестра на побачення до мене приїжджали, то жили у його мами. Я з ним був у дуже добрих взаєминах.
– Так що, він був досить активним, брав участь у всіх цих проектах? Федір Корягін, Ви з ним особисто сиділи?
– Ні, не сидів. Та знаєте, що то було цікаво з ним… Ми просто контактували. Але цікаво було, він нам багато розказав. Знаєте із-за чого він сидів? Він сів як медик, він протестував проти того, що наших саджали в психіатрички. За ту протестаційну акцію. І він нам багато оповідав по тому питанню. Що хто робить там, усіх тих Луців він називав, ці всі прізвища винних в тому. Знаєте, я то записочки ці всі читав, вже сьогодні прізвищ не пам’ятаю. А він називав всіх винних у тому, що запроторюють людей. Там є власне такі спеціалісти тої справи.
– Тобто він оповідав про всіх цих лікарів?
– Так-так, про лікарів, про той механізм. Каже, мусять людині постійно чогось добиватися, писати якісь недостатки, недоліки в житті чи там проти якоїсь несправедливості. І то називався «синдром правдолюбства». То я від нього почув той «синдром правдолюбства». Ну і таке інше. Я б про то, що він сидів в сусідній камері і не знав. Але там хлопці-вірмени мені сказали, вийшли і кажуть. То вже тоді, коли я втратив зір, а вони зі мною були весь час, то він каже: «Хлопці, то ви дивіться весь час, коли допомогти щось треба». Хоч вони і так файні були, завжди в чому треба було допомагали. Я з ними, між іншим, дуже добре був, особливо з Новоселян. І, знаєте що, протестаційні акції. Ми там часто, досить часто, а, може, я би сказав, і за часто. Ну, бо тож наше здоров’я. Було й так скрутно, й голодні були і все. І писали ми заяви, а на ці заяви не дуже реагували. В Володимирі була інша річ, там можна було натовпом якось більше. А наші дуже з запізненням… А офіційно, в Володимирі, що як ми писали заяви протестаційні в Генеральну прокуратуру чи куди, то ми могли копію завжди на волю. І то одночасно появлялися десь в пресі. Ну і якось та й діяло. А тут… І ще вони там таку скрізь «заімєлі» звичку, що, дивіться, десь якась, ну якийсь міжнародний симпозіум, от тих психіатрів був. Чи якісь такі інші правозахисні акції. І піднімають питання про нас, про політв’язнів в Союзі. Вони нам якби і мстили. Там протестують – а тут відразу ми відчуваємо, що там щось є. Нам відразу направо і наліво в карцер ні за що, позбавлення чогось – побачень чи чого. Як мама з сестрою приїхали «незаконно», взяли та й на побачення прийшли – поцілували замок і поїхали. А то треба було до Казані летіти літаком, а потім добиратися.
– А скільки Вам дозволяли побачень на рік?
– Раз на рік. Чого незаконно? Потім я добився, що несправедливо дали мені? Кажуть: «Нехай приїжджають». А що мені з того? Вони вже приїхали, потратилися і поїхали. А тепер, за два тижні, ви знаєте: «Ну, там помилка, там щось не то». Ост такі вони постійні були. То ті протестаційні акції були, бо, самі розумієте, з-за того, що когось, знову ж таки, незаконно починали пресувати. І ми піднімалися на захист. Так було. От Козачкова один час дуже почали пресувати, і ми піднялися. Ну, знаєте, він був такий активний. Він виступав, і почали йому мстити за то, і почали нізащо йому там і в карцері, і в ту камеру суворого режиму і так далі. А ви знаєте, я вам скажу, що я також сидів якось на тому суворому режимі. Там водичка і водичка. І виснажує кілька місяців посидіти, дійсно виснажує. Я вже, який звик до тих всіх карцерів і всього того, в карцері якось легше сиділося, як на тому режимі. І тут в мене знаєте шо? По-перше, в мене була ж виразка. То два рази на рік давали весною і осінню так зване «профілактичне харчування». Ну там трошки молока, кусок білого хліба. Трохи краще, але виразка є виразка.
Я вже, який звик до тих всіх карцерів і всього того, в карцері якось легше сиділося, як на тому режимі.
А остальну часть року все як звичайно, і на роботу ганяли дуже суворо. Спочатку ми збирали для якогось годинникового заводу чисто якісь деталі. Така трошки для очей виснажлива робота. А потім сітки плели, а там норма була вища. Але нас карали за то, хто не розплачується за харчування. Бо в нас же ж, як ми працювали, половину відразу враховували як в таборі, а в тюрмі 60 процентів забирали. А з тих сорока процентів ти мав оплатити харчування, одяг. Ну, а що оставалося – то вже твоє.
– А Вас щодня водили на роботу?
– Щодня, крім неділі.
– Тобто шість днів на тиждень Ви працювали?
– По 8 годин. Ми в камерах працювали – ті сітки в’язали, так що нас не водили.
– А для чого були ті сітки?
– А, знаєте, то були такі під картоплю, буряк, такі 40-ка кілограмові в’язані.
– А вони вручну зв’язалися? Я дуже добре їх пам’ятаю з дитинства.
– Вручну. Ну і я там так працював. В кінці кінців, вони вже так почали нас з тою роботою, то я в’язав ті сітки, в’язав тільки так. Ту норму не виконував, але так давав їм тих кілька сіток вдень, щоби заплатити за то всьо. Ну і там ще щоби вистачило на ларьок. Три рублі щоби мені вийшло. Бо інакше ж ларька не давали. Якщо не зароблені гроші. А вже потім догадалися до того, що вже в цім місяці мають бути зароблені гроші.
– Тобто, якщо б Вам навіть гроші з дому надіслали…
– Ні. Ті гроші я міг тільки використовувати на книжки, газети передплачувати.
– А які Вам газети дозволяли?
– Та передплачувати я міг всі газети. Ті, які були в каталозі, в «Союздруку». Тепер з книжками. Знаєте, коли я сидів в Володимирі, то книжок ми виписували… «Книга поштою» такий журнал був, газета точніше. То виписували ми жахливо скільки – багато. А потім дозволяли відправляти додому. А тут нам заборонили відправляти додому. Якщо на етап, з собою не більше ж 50 кілограм. То возити не будеш. А ще в додатку, почали в Чистополі: «Е, ні, там в тебе багато книжок, ти більше 50 кілограм на книжки шлеш». Просто не то щоби не дозволяли. Записуєш – а вони не відправляли. І ми не отримували книжок. То вже кінчилось, то в Володимирі було, що ми могли діставати, що хочеш і скільки хочеш. А тут вже… До речі, якщо ще про Володимир, як я приїхав туди, то вже бібліотека стала далеко не та, що була колись.
– А куди поділися книжки?
– Одні порозкрадали. Там зрозуміли цінність тих книжок. Дальше, як прийшли кримінальні злочинці, – понищили багато книжок. І бібліотека вже була далеко не та. А тут було дуже складно в бібліотеку йти в Чистополі. Так що в цьому відношенні було складно. Єдине, що вже спасало, що передплачував журнали різні. І, знаєте, в мене ж була виразка шлунку. Я тоді сидів з П’яткусом. І відчувається, що починаються різкі болі. Це було десь в травні місяці. Нараз я пішов до лікаря. Там був такий начальник санчасті Нікітін, але я не знаю чи він багато розумівся на медицині. Прийшов такий другий лікар Сігнатулін, то він лікар був добрий, добрий хірург. От викликав мене Сігнатулін і каже: «Ага, ну болі, болі, болі… Добре». Дав мені – кололи мене по периметру, по тим містах заспокійливе. Ну та я прийшов, та болі й припинилися. Але на другий-третій день знову. Проходить десять днів, я знову йду до нього та кажу: «Слухайте, робіть що-небудь. Такі щоденно тяжкі болі». «Добре, – каже знову до медсестри (там була така татарка, Софі Олеєвна), – вколіть». Вколола вона тим самим, воно знову пройшло. А на третій раз – не пройшло. Я ранком збудився, чую – болі. Нас на годину раніше піднімали, ми ж по Московському часу жили, то нас о шостій, о п’ятій піднімали, зато в дев’ятій ми лягали спати.
– А там місцевий якийсь час?
– Ні, там був колись місцевий – то було інше поясне, а потім стало знову московське. Але вони дотримувалися того по-старому. А там московський взагалі час. І я тоді ранком ще як збудився, то нічого. А тоді десь під обід – страшні болі. Дали тоді в обід якусь таку пшоняну зубку, то я взяв дві ложки: «Я не можу». «З’їжте» – «Не можу». А в мене болі все гірше і гірше. Я кажу: «Слухайте, викликайте». А це субота. Приходить медсестра. Заходить просто в камеру. Та й каже: «Що з тобою?» А я кажу: «Не знаю, але в мене страшні болі». Вона каже: «То може бути печінка або шлунок. Я тобі зараз дам то-то то-то. Випий Новокаїн, випий Ношпу. Візьми грілку, зараз скажу, щоб нагріли гарячу. Ну і як на печінку, то добре». Але як тільки дали мені грілку, як я її притулив, став страшенний біль. Я тут же її і кинув. То мене почало трохи вертати, та зубка, вже слина і – кров. Я її покликав, вона вже пішла. Вона мені каже: «Я вже сказала. Тут лікар Нікітін недалеко живе. Я ходила до нього, він зараз прийде». Прийшов він, прийшов Сігнатулін. Обидва прийшли. Я лежу, корчуся. Він каже: «Встань». Я встав, але розігнутися не можу. Він каже: «Все зрозуміло, лягай». Пішли. Ну, головне, що нічого… І знову стука: «Ми займаємося, ми займаємося, ми займаємося вашою справою. Чекайте». А що дальше? В мене болить… Врешті-решт, приходять. А то вже десь по дев’ятій. То сталося в одинадцятій ранку, а то вже десь по дев’ятій вечора. Я кажу: «Я нікуди не піду». Прийшло два в’язні, не з наших, з тих, взяли вони мене на ноші, занесли. Занесли туди на прохідну, на вахту, і посадили мене в боксік. Я кажу: «Відкрий, бо я не можу тут сісти». «А лягти?» – «А лягти нема місця». Він каже: «А як ти будеш в боксіку їхати в воронку?» «Та ви здуріли, – я кажу, – не буду я тоді їхати нікуди, в воронку я їхати не можу». Кажу: «В великий той-во саджай». Бо там, знаєте, є в воронку велике таке купе і два маленьких боксика. То ж знаю, що мене одного будуть везти. Це не то, що в етапі, коли повні набиті. То вже відкрили, і я отак от лежу. Вони тоді спочатку обшукати мене кажуть. Каже: «Та не треба». Посадили мене. Спочатку отак ці ноші поставили поперек на цю лавочку і на цю. Лавочки – просто кусок брезенту і дві палки. Вони так вигнулися, і не то що я на рівному, а в такій ямі лежу, скорчився, мені ще гірше. Я виліз. Посадили по той бік наглядача, але з автоматом. І я так-от вчепився за ґрати. Ну бо як їде отак: «Гоп! Гоп!». Аж трохи амортизую я. Приїхав я до Ками, на переправі зупинився і думаю: «Слава Богу!» І я так приліг. Прийшов той лікар, Нікітін, він їхав десь в кабіні. І вколов мене, і поки паром на переправу, поки через Каму, я так вже трошки ніби й задрімав. Легше стало, болі відпустили як він мене уколов, не трясе. Як тільки через Каму, і поїхали, і знов… А то ж 130 кілометрів! Приїжджаємо до казарм, а там ще від головної траси трошки набік, там табір, і там обласна лікарня, в’язнична. Наглядач мені він каже: «Тут ще протримайся, ще кілометрів п’ять погана дорога». Господи! Та кажу до нього: «Ти знаєш, я б зараз на тебе кинувся, і ти би мене пристрелив!» То каже: «Ще протримайся трохи». Привезли туди в лікарню, і, знову, так мусив вийти і підійти до перил. І там вже чекали ноші мене. Виявляється лікар, Віктор Михайлович, прізвище я не знаю, він чекав мене з обіду. Бо то неділя.
– А в якій годині Ви доїхали туди? Приблизно?
– Ну так приїхав я вже під 12.
– Глибокої ночі?
– Глибокої ночі. Виїхали ми десь до дев’ятої, пів десятої, десь в такий час. А там десь 130 кілометрів.
– Дві години щонайменше.
А, виявляється, то ж одно з двох: вони десь там щось погоджували і чекали, що я кінчуся, але лікар теж чекав. Або що я приїду вже безнадійний.
– Не менше. То ж переправа, то десь дві з половиною години, а то й три. Як приїхали, там той лікар-хірург чекає. Він каже: «Я чекаю, – а то субота, його не було, – я з обіду чекаю. Викликали». А, виявляється, то ж одно з двох: вони десь там щось погоджували і чекали, що я кінчуся, але лікар теж чекав. Або що я приїду вже безнадійний. Ну я ще там трохи поки операційний стіл готовили, то полежав. Зимно мені, я весь дрожу. Кажу: «Вкрийте мене чим-небудь». І мене тут же ж правда вкололи обезболюючим. Але мені болить і болить. Тоді вже поклали на стіл, ще раз вкололи. Робили під місцевим, обкололи обезболюючим, вкололи загальний, а потім новокаїном обкололи. Медсестра сидить, капельниця, пульс мені щупає. А я з хірургом говорю. І говорили ми про американську прем’єру від Теодора Драйзера. Він розпоров мене, не вирізував, ушив 12-ти палу. І тут я відчув таку змученість. А він мені так каже, я якраз застогнав: «Ну що, болить?» Я кажу: «Та не болить, тяжко. Так як мішок мені якийсь з піском кинули». «Зараз стане легше», – зашив мене. Все. Каже тим санітарам: «Перекладайте на ноші, несіть в палату». Занесли мене в палату. До мене посадили санітара. Я з ним побув, то він тако сидить, і я коло нього. Але я зразу заснув. А вже принесли – то ж сонце, то вже ж червень місяць. Мені 4-го червня робили операцію.
– Якого року?
– 80-ого. І мене ото взяли, зашили, поклали в палаті, і я лежу. Поспав, збудився, і наче батько прийшов. «Ну як ти?» – каже. «Нічого, добре». «Ну зараз тебе ще вколють». То-сьо, пити нічого, тільки марлечкою всередині уста змочили. Ну той хлопчисько пішов, вже він мені не треба був. Ну до ранку вже я збудився – бачу, нормально, санітара вже нема. Я один лежав, закритий, всьо, нікого нема. Прийшли вечором мене колоти, а я кажу до того, до фельдшера. Був такий Олександр Іванович, колишній лікар. Любив випити – то його понизили до фельдшера. Прийшов колоти, то я кажу: «Не коліть нічого, в мене не болить». А він каже: «В твоєму стані, ти заснеш, поспиш. Поспати то є дуже добра річ, а завтра як хочеш. Як не захочеш ранком, то ні». І ранком дійсно відмовився від колотися. Ну приходить той мій хірург: «Слухай, ти що, відмовляєшся від того? Чого?» «Слухайте, – кажу, – та в мене нічого не болить, то чого ви мене будете наркотиками колоти?» Він каже: «Дивно, другі просять щоби вколоти ще, а ти найшовсь такий, що відмовляється». Кажу: «Не хочу». Він каже: «Знаєш що, тобі на три дні виписано, і так. Не хочеш, щоби кололи, не будемо».
– На три дні перебування? Всього-на-всього?
– Колоти обезболюючі, наркотики. Але каже: «як буде треба – скажи, зроблять». Я кажу: «Добре». Але так я більше і не коловся. Ну та й полежав я там, шви зняли. Я себе добре почував. Я його викликав, кажу: «Виписуйте мене». А він: «А що, не хочеш полежати тут?» Я кажу: «Та чого мені тут лежати? Один вже помаленьку ходжу, хоч голова крутиться. Доктор, ну що я буду в вас лежати. А там до мене мають приїхати на побачення», – я то не правду говорив. «Ну добре, – каже, – я випишу».
– А чого?
– Ну там, думаю, свої хлопці. Ну що я буду тут один сидіти. Хоч би ще якось з людьми, а то один. Правда, мені сказали, коли я вже з операції вже, поклали мене в палату: «Куриш?» Я кажу: «Ні» – «Давно?» – «Три дні» «То, – каже, – погано, бо може кашель початися, а то ж шви… То як захочеш закурити, то скажеш, тобі хлопці-санітари дадуть. Я їм скажу». Але я не просив курити, й сім років не курив. Ну, отак у мене і відбулося ото. І, щиро кажучи, я вважаю, я знаю, що моя мама дуже за мене молилася і молиться. А є таке українське прислів’я, що мамина молитва з днів морів спасає. Як би не її молитва, то я би був не витримав. І П’яткус мені потім приводив приклади і каже: «Я не думав, що ти виживеш». І вони певне й тягнули час, поки я сконаю. Їм на зло.
Читайте також: 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців: українська традиція звитяги
Спочатку в Чисполопі, в лікарняній камері, я пробув там чи три тижні, чи чотири. Бо, коли я поїхав, в мене залишилось там всьо. Зошити, в які я записував. Знаєте, своєрідні щоденники. Я записував подробиці про то, як пресували, кого пресували, за що. І тоді, коли я повернувся, нараз принесли мою тумбочку, зі всіми речами, як вона була залишила. Цей, з яким я сидів, передав. І тоді я заспокоївся. Тим більше, що я все це помаленьку переписував тайнописом в зошит. Хотів зберігати. І вдалося передати ці записи. До речі, відразу скажу про долю цих записів. Перший зошит П’яткус повіз (чистий зошит був, він там позаписував щось для маскування своє). І так сталося, що цей зошит у нього вилучили.
І вже пізніше до мене приїхали з КГБ і говорили: «Що ви передали?» Кажу: «Ні, записувати – записував, а не передавав. Просто, можливо, як П’яткус їхав в табір, в нас в одній тумбочці лежали зошити. Зошит чистий – він помилково міг його взяти». З першим зошитом зійшло, а другий зошит мені вдалося передати. Він прийшов на волю, і його тут, у Львові, відчитали, і в 89-му чи 90-му його видали. А третю частину я писав у книзі. Мав на французькій мові книгу, Шодерло де Лакло «Небезпечні зв’язки». Я мав два примірники цієї книги, і в одну з них записав. П’яткус також зумів її передати. Вона була в Москві, з Москви везли її до Львова. Але передали іншу книгу. Не знаю де вона зникла. Було дуже шкода, тим більше, що навіть якби знайшлось – то її вже читати не можливо було б. Знаєте, час іде, і вже хімічні реакції. Так що, першу ще десь можна в архівах КГБ знайти. Мабуть перша частина найцікавіша, бо там є характеристика тих чи інших представників адміністрації і декого з в’язнів. Але, все-таки, шкода мені і третьої частини, бо я вже знаю, що це пропало безповоротно.
Врешті-решт прийшла окуліст, з Казані викликали. І визнала, що я не бачу. Але не сказала чого.
Але повертаюся до основної оповіді. Ви знаєте, сиділи ми з П’яткусом, так добре з ним контактували. Він сидів за видання «Католицької хроніки», був пов’язаний з католицькими колами. Був пару разів ув’язнений, знав багатьох, знав багато. І нам було цікаво. Навіть було трошки прикро, коли він поїхав в табір. І ще тоді, коли я знаходився з П’яткусом, нараз я побачив, що на очі найшла якась цятка темна, і читати нічого не можна було. За якийсь час це пройшло, я заспокоївся. Та якось я помітив, що одне око в мене не бачить. Я підняв тривогу, відмовився працювати: в мене щось із оком, ви щось робіть. За відмову працювати мене посадили в карцер, я оголосив голодівку в знак протесту. Просидів 9 днів. Це було в кінці 80-го року. Я подавався цілу зиму, 80-й і 81-ий. Врешті-решт прийшла окуліст, з Казані викликали. І визнала, що я не бачу. Але не сказала чого. Виявилося, що це шарування сітківки, і справа була тяжка. Але праве око в мене було краще.
Тоді вже П’яткус поїхав до табору, і привезли Приходька і Сокульського Івана. Одночасно привезли до Чистополя цих політв’язнів з України, і двох вірмен. Вони були у справі «Національної об’єднаної партії». Я спочатку сидів з першим – з Приходьком. Ми добре контактували, і досі з Приходьком добрі взаємини з тих часів. Приходько був колись офіцером, він закінчив інститут зв’язку, десь під Москвою служив. А потім був засуджений, там-таки в Росії. Відсидів, повернувся на Дніпропетровщину. А другий раз він попав в кінці 70-х років. Тоді посадили Михайла Гориня вдруге і ще декого. І посадили Сокульського, а Приходько написав протест проти його арешту. І за цей протест його арештували. Власне, проти Сокульського взагалі нічого не було. Йому весь час говорили: «Якби Приходько не написав того протесту, то ми б і тебе не судили». Приходькові ж говорили: «А ми проти тебе нічого не маємо, але, бачиш, ти втрутився в справу Сокульського, а той порушив закон». Одним словом – ніби обидва не винні, а обох засудили, здається 5 років в’язниці. І так я вперше познайомився з ними. Тут ми сиділи деякий час, а потім забрали Приходька, і до мене посадили Сокульського, і посадили Новосапяна. Я вам скажу, що з Новосапяном я також дуже добре контактував, ще навіть якийсь час підтримував зв’язки, як ми звільнилися. Ще був такий короткий період, що я сидів один. І я побачив, що зір почав погіршуватися, а та темна пляма починає розширюватися. І тут, в листопаді 81-го року, до мене мама і сестра приїхали. 12 листопада приїхали. І я відчув, що гірше бачу. Сестра спитала: «Що з тобою?» І я кажу: «Знаєш, я бачу погано». А за кілька днів наступила повна сліпота. Ну, почалося: що зі мною робити? Викликали спеціаліста. Наш спеціаліст тюремний просто була немічна щось зробити. Викликали спеціаліста з місцевої лікарні. Але, як я йому описав, він каже: «У вас відшарування сітківки». І мене повезли в Інститут професора Гааха, це для в’язнів, там з такими важкими випадками відправляли. Повезли мене по етапу. Приходив професор і сказав мені, що він береться за операцію на праве око. А ліве – ні.
І мене не так моя сліпота вразила, як мамин той розпач.
Зробили мені операцію 7-го січня 82-го року. Десять днів я пролежав на уколах. І все нормально, я бачу одним оком. Мені там окуляри прописали і таке інше, але операція пройшла вдало. Треба було лежати, і я там лежав до лютого місяця. Але, знаєте, вже 13 лютого, пригадую собі як зараз, до мене мали приїхати. Мені дали дозвіл на побачення позачергове після операції. Я мав ще тоді такий сон попередньо, що дивлюся у вікна в’язниці, і бачу будинок напроти сонця. І нараз я відчуваю, що темніє, темніє, темніє… Всьо пропало. І тут, власне, 13-го я помітив в оці темну частину. І лікар каже, моя окуліст: «Та це нічого, таке буває». Мене заспокоїли. А на другий день ця точка починає розширюватися і лікар сказав, що почалося в мене розшарування знов. Але не по шву, а вище. І нічого тут вони зробити не можуть. Відправили мене назад до Чистополя. Приїхали вже тоді мама з сестрою. І було дуже трагічно, бо мала спочатку зайти одна, а потім друга. На жаль, сталося так, що перша мама зайшла. І вона помітила, бо я зайшов і зачепився за одкіс. І мене не так моя сліпота вразила, як мамин той розпач. То мені прикро, що мама перша, я сподівався, що перша прийде сестра. І сестра її заспокоїть. А то ж було в зворотному напрямку.
– А Ви вже в той час нічого не бачили?
– Нічого не бачив. Я ще трошки відрізняв світло, якісь фігури. Як при сумерках буває: і добре не бачиш, але бачиш, що перед тобою хтось рухається. Бачив вікно, коли там світло. Але вже не бачив.. Мене відправили до Чистополя. До речі, зі мною там сидів Козачков. Моя мама з сестрою приїхали до його матері. Його мама дуже добре посприяла про все, що могла посприяти.
– Козачков це хто?
– Був такий Козачков Володя. Йому пришили, що він передавав на Захід якісь мистецькі цінності. Але, фактично, він на Захід передавав інформацію дисидентського характеру. Він був дуже активним, постійно протестував, і за це йому діставалось. До речі, він був останнім політв’язнем Чистопольської тюрми. Бо вже коли почалася перебудова, він ще там залишився. Всіх інших – кого вивезли, хто звільнився. Він писав, що відношення до нього змінилося там вже за ті часи, 85-ий рік. З ним там панькалися. Він сам казав, що він там в центрі уваги, «всі вони коло мене на пальчиках ходять». І він там був аж поки його звільнили. Яка його подальша доля – я не знаю. Ну а я приїхав до Чистополя.
Наступну частину розмови з Юрієм Шухевичем читайте незабаром на сайті Тижня