У. Т.: За останніми соціологічними даними, 87% українців загалом не задоволені рівнем вітчизняної медицини. Де криється ключова проблема сфери охорони здоров’я?
– Не буду оригінальним, саме недофінансування залишається найбільшою проблемою, але головним його компонентом є відсутність нормального механізму відшкодування коштів на лікування громадян. Нас уже привчили до того, що ми приходимо до лікарні не лише зі своїми медикаментами, а й із витратними матеріалами, бинтами, крапельницями тощо, бо заздалегідь знаємо, що коли не принесемо самі, то більше їх узяти немає звідки. Так ось ті 87% – це передусім ті, хто не задоволений вартістю препаратів, їхньою недоступністю. Рахуємо: щороку українці віддають за ліки 32 млрд грн особистих грошей – це 90% витрат на них загалом по країні. Держава, своєю чергою, закуповує їх лише на 4 млрд грн. Таку політику можна охарактеризувати простим терміном «пасивна евтаназія» (метод «порожній шприц») на відміну від активної евтаназії («повний шприц»), коли застосовуються смертельні ін’єкції. Тобто переважна частина наших співвітчизників просто не можуть лікуватися. У більшості країн світу є схема компенсації коштів. Принцип простий: лікування громадянина не має призводити до його зубожіння. Пацієнт звертається до медика, той виписує рецепт, із яким хворий іде до аптеки, де або безплатно, або за 20–30% вартості – залежно від хвороби – отримує препарати. Аптека, своєю чергою, одержує від Державного казначейства відшкодування (Велика Британія, Швеція).
Читайте також: Хочеш жити – плати
У. Т.: Якщо ми говоримо про фінансування, скільки держава мала б виділяти на охорону здоров’я в ідеалі?
– Згідно з рекомендаціями ЄС не менше ніж 7% ВВП, а в середньому по Європі ця цифра сягає 10% і навіть більше. Усі ж 20 років незалежності медична галузь фінансується максимум на половину реальної потреби. З тієї суми, що виділяється, відсотків 90 спрямовується просто на утримання наявної системи, тобто на зарплати, комуналку, оренди тощо. Це 3,2% ВВП, близько 42 млрд грн, тоді як має бути мінімум 80 млрд. Іще раз нагадую про 32 млрд наших особистих коштів, які йдуть на ліки і якими ми фактично дотуємо державу. Понад те, щонайменше половина з них витрачається на так звані нерецептурні препарати, які ніде у світі не відшкодовуються, бо дуже часто це просто плацебо. Отже, із тих 32 млрд як мінімум 50% повинні компенсуватися з бюджету. Питання має лежати ось у такій площині: купівлю яких ліків треба компенсувати, тобто якими хворобами держава має опікуватися. В Україні ж закуповуються медикаменти для лікування дуже обмеженої кількості хвороб, зокрема для гіпертоніків, діабетиків (лише інсулін), онкологічні препарати (до 50% потреби) і частково для деяких спеціалізованих проектів (ВІЛ/СНІД, туберкульоз тощо). Це фактично дрібнооптові придбання, тому виробники не роблять жодних знижок. Тож механізм відшкодування, крім іншого, дає державам змогу істотно знижувати ціни на ліки у зв’язку з гарантованими значними закупівлями. Взагалі наша влада ніяк не зрозуміє, що кожна гривня, вкладена в охорону здоров’я, приносить 4–5 грн до ВВП. Адже саме людина, зрештою, є головним рушієм економіки. І якщо вона здорова, то йде працювати, витрачає свою зарплату на їжу, побутову техніку, одяг тощо, таким чином рухаючи економіку вперед.
У. Т.: Однак такий механізм закупівлі відкриває просто циклопічні можливості для корупційних зловживань, особливо зважаючи на порядки, які в нас панують у сфері держзакупівель. Чи немає ризику, що все перетвориться на «дай відкат чиновнику, щоб саме твої ліки внесли до списку для відшкодування»?
– Безумовно, існують серйозні ризики. Майже всі корупційні скандали в різних країнах світу пов’язані саме з цим питанням. Проте є так звані протоколи доказової медицини, які дають змогу звести ризик корупції до притомного, бо в них чітко зазначено, як і чим лікувати різні хвороби. Вони в 95% випадків запобігають корупції. Потрібно просто мати політичну волю займатися цим питанням, як, наприклад, свого часу польський уряд після перемовин із виробниками медикаментів домовився про зниження їх вартості на 2 млрд злотих. Закупівлю ліків дуже легко порахувати: стільки виділили, стільки придбали, ось ці препарати. Є недостача – посадили відповідального. Тобто гроші треба скеровувати туди, де їх легко проконтролювати, а це якраз і є компенсація по ліках. Варто розпочати процес із цільових програм щодо конкретних хвороб, особливо тих, на які в громадян точно забракне грошей. Приміром, в Україні, тільки-но держава задекларувала наміри виділити не таку вже й велику суму 30 млн грн на закупівлю ліків від гепатиту С, ціни впали в 2,5 разу.
Читайте також: Ліки для жадібності. Корупційні схеми ведуть до монополізації фармацевтичного ринку
У. Т.: В Україні високий рівень смертності. Наскільки він пов’язаний зі сферою охорони здоров’я?
– Безпосередньо. Смертність із медичних причин, тобто з таких, які цілком піддаються лікуванню, в Україні одна з найвищих у світі. Візьмімо, наприклад, смертність унаслідок ДТП – у Німеччині від травм помирає уп’ятеро менше людей, ніж у нас. Лікарі встигають вчасно приїхати на місце пригоди, у поліції є протишокова аптечка тощо. Смертність від дорожньо-транспортного травматизму поміж українців віком від 18 до 38 років переважає серед інших причин – до 30 летальних випадків на 100 ДТП. А ті, хто вижили? Каліки…
У. Т.: Очевидно, що потрібні радикальні зміни, однак нинішня медична реформа викликає безліч запитань.
– Є аксіома: не можна ламати старе, якщо в тебе немає грошей на нове, особливо якщо є загроза погіршення ситуації. Тільки паралельно, як робилося в тій-таки Польщі, де на два роки було створено Міністерство реформ, яке, зокрема, займалося сферою охорони здоров’я, і де нова система медицини вибудовувалася паралельно з функціонуючою старою. Так, у нашій медичній галузі безліч проблем, але всі вони другорядні порівняно з катастрофічним браком грошей, який постійно закладається навіть на рівні бюджету. Давайте спочатку чітко скажемо: хай там скільки у нас буде в бюджеті коштів, 7% залізно має спрямовуватися на охорону здоров’я. А вже потім щось реформуватимемо, інакше це просто переливання з пустого в порожнє. Понад те, реформи в такій ситуації множитимуть хаос, а хаос у медицині – це додаткові смерті.
У. Т.: Внаслідок медреформи в пілотних регіонах почастішали випадки звернень до приватних клінік. Чи здатні вони стати альтернативою державній медицині?
– Приватні клініки й справді наразі більш ефективні й придатні, адже мають персоніфіковану відповідальність за свої послуги. Щонайменше там є чітка фіксація оплати та взагалі відвідування людиною закладу, адже в державних реєстратурах показником відвідуваності маніпулюють так, як зручно. Утім, лікарі не рвуться йти працювати туди, адже це не вигідно – немає корупційної складової, на якій у держустановах заробляють набагато більше, ніж фахівці з чіткими зарплатами. За статистикою, приватні клініки надають лише 3% загальної кількості медичних послуг, тож поки що це не альтернатива.
Читайте також: Піддослідна країна. Яким коштом вже обійшлися українцям владні ігри в медреформу
У. Т.: Наскільки якісною є система підготовки лікарів?
– За даними досліджень МОЗ, лише 20% вітчизняних медиків намагаються працювати над собою, підвищують свою кваліфікацію, орієнтуються в інформаційно-довідковому потоці, який весь час зростає. Останні п’ять – сім років в Україні поширюється явище під назвою «бродячі інтерни», які ходять від одного лікаря до іншого й просять: а можна ми вам заплатимо, щоб повчитися у вас? І це після вищої освіти, під час здобування якої студентів вельми неохоче беруть на практику, мовляв, я тут рубаю «бабло», а мене відволікають на якусь маячню.
У. Т.: Чимало експертів вказують, що українців могла б урятувати страхова медицина. Чи справді це панацея, чи в наших умовах її введення наразі недоречне?
– Фінансування з бюджету – то вже і є страхування. Власне, англійська модель охорони здоров’я, яку нині намагаються відтворити в Україні, це й передбачає. Система загального страхування, про яку говорять, у нас просто не може бути запроваджена. Річ у тім, що відсоток адміністрування для страхової компанії не має перевищувати 4%. Наші ж СК забирають 20% і більше. Коли страхові лобісти зрозуміли, що при введені загального страхування частка не перевищуватиме кількох відсотків, вони одразу охололи до цієї ідеї. Наприклад, у сусідній Молдові частка адміністрування платежів за страховими медичними внесками не перевищує 1,5%, у Польщі – 3,5–4%. І не так важливо, хто саме страхує – особисто людина, держава чи 50 на 50.