26 листопада поблизу нафтового терміналу «Південний» на чорноморському узбережжі України було дано старт реалізації проекту LNG-термінала, а 7 грудня Росія розпочала будівництво «Південного потоку». Перший покликаний забезпечити, починаючи з 2015 року, поставки до України 5 млрд м3 скрапленого газу із потенційним збільшенням обсягів. Другий передбачає пуск 2016-го року першої гілки пропускною спроможністю 15,5 млрд м3 з російського чорноморського узбережжя до країн Південно-Східної Європи та Італії. В Росії ніколи не приховували, що коли не весь, то принаймні основна частина обсягу газу для транспортування «Південним потоком» буде отримана внаслідок зменшення транзиту українською ГТС. Так само кожна тисяча кубометрів газу, імпортованого до України через LNG-термінал, витіснятиме аналогічний обсяг російського блакитного палива.
Диверсифікація як психологічна війна
Обидві країни презентували початок втілення кожна свого проекту як стратегічний прорив: в Україні – до енергетичної незалежності, в Росії – до незалежності від шантажу «нестабільних монополістів-транзитерів» (під якими відверто малася на увазі Україна). Принципова відмінність між 26 листопада і 7 грудня полягала лише в тому, що українська сторона з незрозумілих причин підставилася зімітувавши підписання угоди про будівництво стаціонарного термінала з іспанською компанією Gas Natural Fenosa (див. Тиждень № 48/2012). Цим фактом російська сторона скористалася для дискредитації самої спроможності України диверсифікувати постачання газу, зокрема за допомогою LNG-термінала. Хоча насправді, як уже зауважував Тиждень, процес пішов: угода про оренду плавучої платформи, яка може приймати до 5 млрд м3 газу, з американською компанією Excelerete Energy LP таки укладена, а будівництво підвідного газогону від ГТС розпочато. Тепер важливо довести його до логічного завершення. У старту «Південного потоку», на перший погляд, все було більш досконало.
Читайте також: LNG-термінал від Владислава Каськіва: диверсифікація чи профанація?
Попри це, здається, «Південний потік» може виявитися більше імітацією «бурхливої діяльності», такою собі страшилкою для України, ніж реальною альтернативою українській ГТС. Надто висока оціночна вартість його реалізації для виходу на повну потужність (від €20 млрд до €30 млрд) змусила наразі зосередитися на прокладанні тільки однієї (з чотирьох) гілок потужністю 15,5 млрд м3, що становить лише 15–17% обсягу транзиту російського газу українською ГТС. У «Південного потоку» немає потенційних значних газосховищ (і їх важко буде створити). Собівартість транзиту ним буде об’єктивно вищою для Росії, ніж українською ГТС. Проблеми створюватимуть і Третій енергетичний пакет ЄС та висока активність Єврокомісії, яка останнім часом є особливо прискіпливою не лише до Газ-прому (проти якого з вересня 2012-го триває її антимонопольне розслідування), а й до його партнерів у Євросоюзі.
У самій Росії, схоже, також не надто серйозно ставляться до нового газогону і не тримають у таємниці, що його старт – це насамперед інструмент тиску в протистоянні з українською стороною (як і озвучені нещодавно наміри збільшити транзит газу територією Білорусі на 30%). Уже за день після офіційного початку будівництва «Південного потоку» представники газового лобі, зокрема президент Російського газового товариства Валєрій Язєв, заговорили про те, що РФ може відмовитися від його реалізації – для цього лише потрібно, щоб Україна таки погодилася на контроль Газпрому над її ГТС.
Не зупинятися на півкроках
Попри те що наразі сторони вдаються більше до демонстрації своєї здатності до диверсифікації з метою чинити тиск одна на одну в переговорах із зовсім інших питань (як, приміром, ціни на російський газ для України та умов користування українською ГТС – для Росії), йдеться про цілком закономірний процес, кінцевою метою якого є позбутися атавізмів спільного радянського минулого, спадщини «єдиного народногосподарського комплексу». А це необхідний крок на шляху до реальної економічної, а відтак і політичної незалежності України від Росії. І в такому контексті початок будівництва «Південного потоку» – корисна для України подія. Адже, можливо, самі того не бажаючи, обидві сторони газового протистояння своїми діями наближають точку неповернення, підштовхуючи один одного до більш активних дій.
Проблема полягає в тому, чи зможе чинний український режим довести розпочаті проекти диверсифікації джерел енергопостачання до логічного завершення. В тому, що вони насправді є аж ніяк не свідченням піклування влади про енергетичну незалежність від РФ, а лише вимушеною реакцією на російську безкомпромісність, переконує той факт, що паралельно зі «зміцненням енергетичної незалежності» в газовій сфері він сприяє встановленню монопольних позицій РФ у атомній енергетиці, де частка палива «ТВЭЛ» у 2012 році зросла із 70% до 90%. Отже, в цілком штучну залежність від не менш підконтрольного Кремлю монополіста Росатома було загнано галузь, яка забезпечує близько 50% усієї української електроенергії і при цьому потенційно могла б бути найбільш диверсифікованою щодо постачання палива.
Попри заяви міністра енергетики Юрія Бойка про намір уже за кілька років імпортувати за будь-яким із контрактів не більше ніж 5–7 млрд м3 газу, ризик того, що в обмін на тимчасові поступки Газпрому Україна може відмовитися від подальших зусиль у напрямку диверсифікації джерел постачання газу, надто високий. Тож, якщо Газпром таки диверсифікує свої поставки до європейських країн за рахунок «Південного потоку», до наступного загострення газових відносин Україна підійде значно вразливішою.
Наразі російський газовий монополіст активно блокує можливі альтернативні маршрути постачання блакитного палива до України. Показовою є історія із реагуванням Газпрому на анонсовану українською стороною можливість приєднання України до азербайджано-турецького проекту TANAP і постачання газу шляхом реверсного використання газогону потужністю 14 млрд м3, яким раніше російський газ постачався через Україну, Румунію та Болгарію до Туреччини. Аби заблокувати такий маршрут, Газпром нещодавно уклав угоди про постачання ним 6 млрд м3 газу в аверсному режимі турецьким приватним компаніям Akfel, Bosphorus і Kibar на 30 років та Bati Hatti – на 23 роки. Відповідно технологічно використання газогону в реверсі стає неможливим.
Читайте також: Труби кличуть. Росія використовує швидку дипломатію та інформаційні операції
Врешті-решт, незрозумілими є ігри (які починають скидатися на відмивання грошей через піар-акції) довкола складного пошуку інвесторів для стаціонарного LNG-термінала, вартість якого менше ніж $1 млрд. це – місячний платіж України за російський газ, або значно менше, аніж дві нещодавно закуплені Нафтогазом бурові платформи для видобутку газу на шельфі. При цьому термінал має не менш важливе значення для диверсифікації джерел енергопостачання. Тож такі кошти можна знайти за 49 місяців, що потрібні для його будівництва. Причому держава у такій ситуації може і має допомагати Нафтогазу фінансувати цю стратегічну інфраструктуру за рахунок бюджетних коштів або принаймні держгарантій. Такий підхід усуне ті ризики, які нині очікують на приватних інвесторів і стримують їх від вкладень у проект – завантаження та окупність термінала. Зрозуміло, що Газпром може спробувати влаштувати демпінг, аби довести до банкрутства термінал. Це усвідомлюють приватні інвестори. Але якщо його реалізує Нафтогаз, то компанія зможе завантажити його роботою незалежно від того, пропонуватиме Росія нижчі чи вищі ціни на своє паливо. Для України загалом і Нафтогазу зокрема реалізація термінала не є питанням комерційної вигоди, а принципової наявності альтернативного джерела імпорту газу. У цьому випадку важливим кроком також могло б стати ухвалення змін до законодавства, які б унеможливлювали надходження із будь-якої країни або транзитної території більше ніж 35% імпорту будь-якого виду палива.
Природно, за нинішньої влади з’являтимуться питання про те, хто насправді стоїть за компаніями, які реалізовуватимуть проект LNG-термінала, а відтак контролюватиме його. Яким насправді буде процес ціноутворення і чи не спробують приховані власники термінала скористатися своїм впливом на уряд і нинішньою завищеною базовою ціною імпортного газу для отримання надприбутків. Але факт у тому, що, маючи інфраструктуру прийому блакитного палива з альтернативних джерел, Україна зможе здобути реальну незалежність від РФ у енергетичній, а отже, й економічній та політичній сферах. В умовах реальної диверсифікації джерел постачання можна буде вести мову про припинення розгляду торгівлі газом у політичному контексті та його перетворення на звичайний бізнес між різними суб’єктами господарювання в Україні й за кордоном.