Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
11 березня, 2013   ▪   Януш Бугайські   ▪   Версія для друку

Осяяна орбіта Кремля. Росія та її війни «м’якої сили»

Під час третього президентського терміну Владіміра Путіна контраст між західним і російським розумінням «м’якої сили» стає дедалі очевиднішим.
Матеріал друкованого видання
№ 9 (277)
від 28 лютого, 2013
Осяяна орбіта Кремля. Росія та її війни «м’якої сили»

Для Кремля в даному випадку мова про частину арсеналу зовнішньополітичних інструментів, що слугують реінтеграції сусідів Росії на московській орбіті. На Заході методи «м’якої сили» вважають формою геостратегічного змагання, яке необхідно обмежувати й від якого зрештою треба відмовитися. Як наслідок – в останні кілька місяців Москва проводить кампанію, спрямовану на розірвання зв’язків між російськими неурядовими організаціями й західними інституціями, а також заохочує до цього своїх сусідів.

Одночасно зі своєю антизахідною ескападою Кремль застосовує інструменти «м’якої сили», щоб задовольнити власні специфічні амбіції в царині регіональної інтеграції. Ідеться, зокрема, про дипломатичний тиск, інформаційну війну, енергетичний шантаж та гру на міжетнічних суперечностях. Крім того, президент Путін вдається до нової форми тиску «м’якої сили», стверджуючи, що на пострадянському просторі повинні домінувати російська культура, мова, історія та цінності.

Зона бойових операцій «м’якої сили»

На переконання Москви, Росія і Захід приречені на довгострокове змагання за сфери впливу в Європі та Центральній Азії попри те, що США разом зі своїми європейськими союзниками відмовились визнати чи легітимізувати таку «велику гру». Боротьба РФ за власну зону домінування в «багатополярному» світі гальмує формування стабільних демократичних держав на її кордонах. Можновладці в цих країнах запроваджують авторитаризм заради цілісності й стабільності держави або просто узурпації влади. Процес незмінно підтримує Москва, сприяючи таким чином відходу країн від інтеграції із Заходом.

Білокам’яна протестує проти будь-якого «втручання» зовнішніх сил у її самопроголошену «зону пріоритетних інте­ресів» або дальшого розширення впливу НАТО, ЄС і США. РФ вбачає в собі регіонального інтегратора, до котрого, як вона очікує, сусіди тягнутимуться як до свого лідера. Очевидно, вона не сприймає себе як країну, котрій слід інтегруватись у міжнародні інституції, що можуть обмежити її повновладдя. У цьому контексті російську «м’яку силу» в усіх її проявах вважають засобом реалізації зовнішньополітичних амбіцій Кремля та просування регіонального зближення під зверхністю Москви.

Для Заходу все інакше: метою «м’якої сили» є проведення реформ, внутрішня стабільність, зовнішня безпека, демократичний розвиток, а також відкриття ринків, що має допомогти відповідним країнам дотягнутися до західних систем та інституцій. У випадку ЄС перспектива членства – головний інструмент «м’якої сили», що стимулює владу країн розвивати правові, економічні й адміністративні стандарти, необхідні для вступу до Євросоюзу. Однак участь у ЄС і НАТО – добровільна опція, котра не передбачає тиску у вигляді заманювань і погроз, як у випадку організацій під керівництвом Москви. Тоді як Захід стимулює єднання суверенних незалежних держав, Росія домагається відмови від самостійності в межах різноманітних євразійських організацій.

Для реалізації своїх стратегічних цілей Кремль повинен продемонструвати, що веде змагання із Заходом, а Вашингтон і Брюссель намагаються нав’язати свої політичні структури й систему цінностей наївним євразійським країнам. Це класична форма психополітичної проекції: російські лідери вдають, ніби цілі Заходу подібні до їхніх власних: обмеження національної незалежності та викорінення суперечливого іноземного впливу.

Торік у лютому Путін почав гнівно атакувати західну «м’яку силу» у своїй статті для «Московских новостей» під назвою «Росія і світ, що змінюється». Він заявив, що цю зброю дедалі більше використовують для реалізації зовнішньополітичних цілей без силового впливу – за допомогою інформаційних засобів та інших важелів. На думку ВВП, західна «м’яка сила» служить для «розвитку й розпалювання екстремістських, сепаратистських і націоналістичних настроїв, маніпуляції громадськістю, а також безпосереднього втручання у внутрішню політику суверенних держав». Очевидно, для Кремля демократичний плюралізм – це різновид екстремізму, національна незалежність – варіант сепаратизму, а державний суверенітет – націоналізму.

Путін наполягає, що слід чітко розмежовувати «нормальну політичну активність» і «неправомірні інструменти м’якої сили». Саме тому він завзято накинувся на «псевдогромадські організації» в Росії та сусідніх країнах із радянською спадщиною, які користуються західними фінансовими ресурсами (для президента РФ це диверсія). Насправді Кремль заздрить, бо західні цінності нерідко приваблюють освічені та амбіційні прошарки населення помітніше, ніж традиційні російські.

Глобальну програму із захисту прав людини лідер Білокам’яної розкритикував як змову Заходу, бо США та інші його країни нібито політизують це питання й використовують його як засіб тиску на Росію та її сусідів. Правозахисні кампанії він називає дієвою формою дипломатії «м’якої сили», спрямованої на дискредитацію влади країн, піддатливіших щодо впливу Москви. РФ, мовляв, пропонує їм більш правомірну політичну альтернативу – квазіавторитарну «суверенну демократію» і державницько-капіталістичну форму економічного розвитку. Її трактовано як ефективніший варіант, порівняно із західним експортом демократичних цінностей. Кремль підтримує схильну до радикальних методів владу, щоб спонукати відповідні країни шукати політичного захисту й гарантій безпеки в Росії, а заодно і щоб знеохотити Захід критикувати автократичну політику.

Інструменти Кремля

У путінській версії «м’якої сили» може бути застосовано цілий набір інструментів для реалізації стратегічних амбіцій. Серед іншого – культура, освіта, ЗМІ, мова, захист нацменшин, православ’я, панславізм, русифікація. Всі ці складники можуть бути доповнені інституційними засобами, економічними стимулами, енергетичним узалежненням, войовничими погрозами та політичним тиском, до якого вдається Кремль.

У знаковій статті, опублікованій торік 23 січня в «Независимой газете», Путін розписав свій план згуртування поліетнічного суспільства РФ і наголосив на важливому значенні російської культури для всіх пострадянських держав. Для східних слов’ян Росія має бути зразковим «старшим братом», тоді як для всіх неслов’янських народів, очевидно, «батьком-світилом». Наголос зроблено на об’єднанні різноманітних етнічних спільнот у межах Російської Федерації та колишнього СРСР навколо російської культури й цінностей. Путін критикує мультикультуралізм як фактор дестабілізації, натомість підтримуючи інтеграцію через асиміляцію, читай: русифікацію.

На думку ВВП, росіяни з їхніми здобутками – каркас цієї «унікальної цивілізації». Він розхвалює «культурне домінування»: «багатоетнічна цивілізація», яку тримає російське «культурне ядро». Лідер Кремля тішиться, що чимало колишніх громадян СРСР, які «опинилися за кордоном, називають себе росіянами, незалежно від своєї національності». Російський народ, поза сумнівом, «націєтворчий», адже «великою місією росіян є об’єднання і скріплення цивілізації» за допомогою мови й культури. Коли виходити з такої етнорасистської теорії, то українці, білоруси, грузини та інші національності просто не дотягують до історичного значення «великої російської нації».

Для Путіна Російська держава має відігравати ключову роль у «формуванні світогляду, що об’єднує націю». Він закликав до поширення освіти, мови та національної історії для підтримки традиції культурного домінування, а також перелічив численні інструменти, що прислужаться цій справі (це, зокрема, телебачення, кіно, інтернет, соціальні мережі та поп-культура). Очевидно, всі вони повинні формувати громадську думку й визначати норми поведінки.

Додатковим важливим інструментом «м’якої сили» Кремля є кампанія із захисту прав людини та нацменшин у сусідніх країнах – хитрий спосіб збільшення там політичної ваги Москви. Російські лідери наголошують на своєму беззаперечному праві захищати «соотєчєствєніков» за кордоном, незалежно від їхнього статусу та громадянства. Саме в межах цієї кампанії відбувається просування російської як другої державної або регіональної мови у колишніх радянських республіках, зокрема в Україні та країнах Балтії.

Громадянам сусідніх країн РФ любить роздавати паспорти для поширення проросійських симпатій, впливу на місцеву політику, а також щоб мати потенційний привід вдатися до інтервенції у випадку внутрішнього конфлікту. Деякі оглядачі охрестили цю практику «реокупацією в спосіб паспортизації». У Грузії мешкає 179 тис. осіб із російськими паспортами, у самопроголошеній Придністровській Молдавській Республіці – близько 100 тис., в Азербайджані – 160 тис., у Вірменії – 114 тис., в українському Криму – 100 тис.

У вересні 2008 року запрацювало Федеральне агентство у справах СНД при МЗС РФ, підзвітне безпосередньо президентові, що мало поширювати російські інструменти «м’якої безпеки» на колишні країни-сателіти, а також допомагати своїм громадянам у сусідніх державах, а отже, забезпечувати систематичнішу інтервенцію Москви. Інші організації, на кшталт Інституту країн СНД, було створено для вливання грошей у прихильні до Білокам’яної політичні партії та громадські організації в регіоні. Прокремлівські російські ЗМІ також активно працюють в СНД або створюють спільні підприємства з місцевими медіа.

На думку Путіна, Москва повинна розширити свою освітню й культурну присутність у світі, особливо у тих країнах, де більшість населення розуміє російську. Підтримка «соотєчєствєніков» та російської культури за кордоном передбачає боротьбу за права представників свого етносу й носіїв мови в усіх найближчих державах, аби ті здобували більший політичний вплив. Звідси й численні атаки на латиську та естонську владу у зв’язку з так званими утисками російської меншини, адже обидві країни вимагають знання мови для набуття громадянства. Тим часом чимало росіян, що переселились у країни Балтії після Другої світової війни, вважають свою мову основною і не надто стараються вивчити естонську чи латиську.

Суперечливі стратегічні цілі

Розглядаючи засоби «м’якої сили», аналітики нерідко забувають про деякі суттєві розбіжності між американською та російською сферами впливу. Щоб осягнути цілі Росії і зрозуміти, як уписуються її інструменти «м’якої сили» у велику стратегію, важливо враховувати чотири важливі відмінності між підходами Москви й Вашингтона.

По-перше, американські адміністрації визнають право кожної держави на вибір альянсів, тоді як російські можновладці намагаються нав’язати сусідам власні системи безпеки. Країни вступають у «західну сферу впливу» або НАТО добровільно, адже це сприяє їхній захищеності й не сприймається як загроза суверенітетові. Тим часом у російській зоні вони завжди опиняються в результаті стимулів, погроз або відвертого тиску. Часто очолюваним РФ альянсам немає жодної реальної альтернативи – через енергетичну залежність, торговельні зв’язки та інші види пасток. Країни прагнуть уникнути потенційної дестабілізації з боку Москви, частково задовольняючи вимоги останньої. Попри те, суперечки виникають знову і знову, адже уряди країн, від Білорусі до Узбекистану, чинять опір, не бажаючи поступатись найважливішими елементами свого суверенітету.

По-друге, НАТО і ЄС створили не сфери впливу, зосереджені на одному центрі влади, а добровільні альянси на основі взаємної згоди, а у випадку Євросоюзу – на засадах об’єднання елементів суверенітету країн-членів. Натомість Росія розвинула пострадянську версію «доктрини Брєжнєва»: країни в складі фінансованих Кремлем інституцій серйозно обмежені у власному суверенітеті, зокрема в зовнішній політиці та сфері безпеки.

По-третє, тоді як США ратують за теплі відносини між американськими союзниками й Росією, Москва зациклилась на власній вищості й унікальності. Скажімо, Білий дім підтримує тісніші відносини між Польщею чи іншими країнами Центрально-Східної Європи й Росією, бо переконаний, що це забезпечує регіональну стабільність і дає Сполученим Штатам змогу менше дбати про гарантії безпеки. Кремль, навпаки, не заохочує до тісніших відносин між Україною чи країнами СНД і США, бо, на його думку, це позбавляє Москву політичного важеля впливу, шкодить її пріоритетним інтересам і може стати початком політичного чи військового блоку.

По-четверте, Кремль нині розпалює конфлікти між своїми союзниками та Вашингтоном для послаблення впливу Америки або прагне нажитися на суперечках між нею і третіми сторонами. Наприклад, він намагався перетворити Венесуелу Уґо Чавеса на сильнішого регіонального гравця в Латинській Америці, а отже, на потенційну загрозу безпеці США. Натомість Америка активно гасить супе­речки між Білокам’яною та її колишніми сателітами. Понад те, американці не стають одержимі ідеєю гаданої російської окупації, коли Москва шле військові кораблі до Куби чи тієї-таки Венесуели. Та щойно корабель Сполучених Штатів опиняється в Чорному морі або Вашингтон продає Грузії військове спорядження, як Кремль заявляє, мовляв, Білий дім починає нову холодну війну.

Для російської влади альянси й партнерства – це, власне, антагоністичні утворення, що ведуть постійну боротьбу з Вашингтоном за вплив і переваги. Тож «м’яка сила» в її розумінні – засіб впливу Москви й цінний тактичний інструмент, застосовуваний для досягнення специфічних геостратегічних амбіцій.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Святошинський районний суд продовжує розглядати провадження щодо п’яти колишніх працівників «Беркуту». На черзі – велика балістична експертиза.
    27 вересня, Станіслав Козлюк
  • Перші в історії праймеріз партії Республікаців з великою долею ймовріності визначать майбутнє Франції на найближчі п’ять років.
    27 вересня, Алла Лазарева
  • 26-го вересня ввечері відбувся перший раунд теледебатів між кандидатами у президенти США Гілларі Клінтон та Дональдом Трампом. Перемогу у них медіа однозначно віддали кандидатці від демократичної партії, однак кандидат від республіканців теж знайшов слабкі сторони своєї суперниці.
    27 вересня,
  • Полтавська область справедливо вважається одним із локомотивів української економіки. Якщо вже й сперечатися про те, хто «годує країну», то Полтавщина серед регіонів завжди буде в перших рядах.
    27 вересня, Денис Казанський
  • Минулого тижня світові ЗМІ писали про передачу Україні права проводити фінал Ліги чемпіонів, мододих українських політиків та спростовували чутки про польських військових на Донбасі
    26 вересня, Ольга Ворожбит
  • Воно не прийме тебе, поки не полюбиш його першим, поки не звикнеш до його характеру, до його камерності й непоказного аристократизму. Замешкати тут — означає зголоситися на те, щоби про тебе тут усі все знали і ти так само все про всіх знав, прийняти неписане правило, що, зрештою, у людей не може бути аж надто багато секретів.
    26 вересня, Ярослава Тимощук
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено