Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
22 червня, 2012   ▪   Тася Живкова   ▪   Версія для друку

Білоруський політв'язень Аляксандр Атрощенкав: Найгірше у неволі – це не побут, а змарнований час

Amnesty International визнала Аляксандра Атрощенкава в'язнем сумління. Під тиском світової спільноти 14 вересня 2011 року Лукашенка помилував його. Аляксандр розповів Тижню про знущання та інші випробування, з якими стикаються «політичні» у білоруських тюрмах
Білоруський політв'язень Аляксандр Атрощенкав: Найгірше у неволі – це не побут, а змарнований час

Під час президентських виборів 2010 року в Білорусі журналіст і суспільний діяч Аляксандр Атрощенкав був прес-секретарем екс-кандидата у президенти Андрєя Саннікава. Заарештували Аляксандра наступного дня після масових протестів проти фальсифікації виборів у Мінську та засудили на чотири роки позбавлення волі в колонії посиленого режиму «Вітьба-3». Свого часу за політичну діяльність мінчанина вже виключили з факультету міжнародних відносин Білоруського держуніверситету. У 2001–2006 роках він був членом організації ЗУБР, а після організації громадянської кампанії «Європейська Білорусь» працював її прес-секретарем.

Міжнародна амністія визнала Аляксандра в’язнем сумління. Під тиском світової спільноти 14 вересня 2011 року Лукашенка помилував Атрощенкава. Згодом через санкції з боку ЄС президент Білорусі звинуватив у їхньому запровадженні своїх політичних опонентів за кордоном і заборонив їм виїжджати з країни. Навесні 2012-го Атрощенкава, який планував дати інтерв'ю в Москві й вилетіти звідти до Брюсселя, щоб зустрітися з представниками Єврокомісії, та ще двох білоруських опозиціонерів зняли з потяга Мінськ – Москва в Орші, де згодом судили за дрібне хуліганство й оштрафували.

Читав Бредбері, Азімова, навчався, грав у баскетбол, дивився «Зоряні війни».До 2010 року не вважав, що займаюсь політикою. У молодіжній організації ЗУБР я вимагав чесних виборів та звільнення політв’язнів і не вважав цю діяльність політичною. Вперше вийшов на акцію, коли зник Захаранка, а потім – Ганчар, Красовскі, і стало ясно, що країна рухається абсолютно не в тому напрямку. Тоді навчався в університеті на факультеті міжнародних відносин і розумів, що гайки у країні закручуються. А спеціальність, яку здобував, стає непотрібною. Зрозумів, що треба робити все, щоби політики і патріоти перестали зникати. Слід брати участь в акціях, поширювати інформацію, доносити щось до людей. Адже за те, що відбувається в країні, несе відповідальність кожен її громадянин.

Політика почалася, коли я став прес-секретарем Саннікава, кандидата в президенти на виборах 2010 року. Але для мене це було природно: коли горить дім, хапаєш відро та біжиш його гасити. Коли у країні вбивають людей з політичних мотивів, приходиш туди, де можеш щось змінити.

 Читайте також: Саннікав: Я своєї провини не визнав

Протягом того року доходи білорусів зменшилися втричі.Але особливого невдоволення помітно не було. Люди аж надто бояться спецслужб та міліції, якої на душу населення більше хіба що в Північній Кореї.

Коли 19 грудня 2010 року я йшов на Площу, знав, що вірогідність арешту є.Я був там разом із достойними людьми, з багатьма друзями, які знайшли у собі сміливість вимагати кращої долі для своєї країни.

Прочитана в юнацтві табірна проза – Шаламов, Солженіцин – була певною ціннісною підготовкою до півроку колонії суворого режиму.Але неволя завжди змінює життєві орієнтири. Тому не думаю, що до арешту і до в’язниці можна було якось підготуватися. Є загальні правила, але в будь-якому випадку це абсолютно нові переживання. Інструкції теж не складеш. Це так само самітницький досвід, як народження та смерть. Докладно описати його словами неможливо.

Читайте також: Чи здатні вибори змінити ситуацію у Білорусі

Щодня після арешту в «Американці», слідчому ізоляторі КДБ, мене піддавали болючим і принизливим фізичним процедурам.Мені наказували взяти всі свої речі, матрац, постіль, подушки і йти з ними до спортзалу, спеціально звільненого для знущань, через колонну людей у масках. У спортзалі казали, що я занадто повільно йшов, і завертали, змушуючи проробляти той самий шлях до семи разів. Отак побігаєш з 25 кілограмами туди-сюди. Потім за наказом цих людей стаєш, широко розвівши ноги та руки обличчям до стінки. Відкривають вікно. На вулиці -15, -25 градусів. Стоїш, голий, майже на шпагаті. До тебе ззаду підходять, штурхають кийками, клацають електрошокером. 40 хвилин. Годину. Відчуваєш дихання цих людей у потилицю, сміх, лайку.

Тоді з’являється оперативний працівник, цікавиться, чи добре в тебе справи.Каже: «Ну, що ж це таке відбувається – ти ж добре знаєш, що все можна поміняти? Ти можеш зустріти Новий Рік вдома, з рідними – вони так за тобою скучили. Все у твоїх руках. Будь відвертішим зі слідчим». Хотіли, щоб я дав будь-які свідчення проти Саннікава. Я відмовлявся будь-що говорити без адвоката, а адвоката до мене не пускали. «Твоя позиція – деструктивна. Ти сам собі шкодиш». Пропонували розказати якусь крамолу про інших білоруських політиків – про Бандаренку, Статкєвіча. «Не хочеш говорити – напиши листа» або «Давай налагодимо обмін інформацією. Вийдеш – займатимешся тим самим, чим і займався. Ми тобі допомагатимемо». Надавали мені всі можливості для компромісу із власним сумлінням.

Читайте також: Як Білорусь скотилася в авторитаризм

Коли дружина іншого політв’язня Зміцєра Бандаренки подякувала мені за те, що я не дав свідчень проти її чоловіка, я не прийняв цієї подяки.Як можна обмовити людину, з якою ти понад десять років пліч-о-пліч домагаєшся свободи для своєї країни?

Мені постійно навіювали думку, що всі про мене забули:«Твоя жінка – легковажна. Рік –другий почекає, та й годі». А один охоронець КДБ мимоволі підбадьорив, «донісши» зрадницькі, на його думку, слова моєї дружини: «Нехай сидить, скільки треба».

Я не визнав своєї провини – й отримав чотири роки колонії суворого режиму. Було відчуття, що доведеться відсидіти все, якщо не більше. Допомогли встояти підтримка й усвідомлення того, що за мене боротимуться близькі, друзі, незнайомі.

Зона була де в  чому специфічна. Кожен третій – колишній співробітник силових структур: спецназівці, прикордонники. Решта – побутові вбивці, наркомани й алкоголіки, тож блатних понять як таких не було.

Як і в усій Білорусі, чимало несправедливо та несумірно засуджених людей.Майже всі справи розглядалися з грубими процесуальними порушеннями. Судді часто схвалюють ті рішення, які їм кажуть молодші офіцери міліції, дільничі. Людей саджають на вісім років за вчинок, що в інших країнах навіть не є адміністративним. Життя в усіх одне, і, я вважаю, що вісім років можна отримати лише за щось надзвичайно серйозне. Найгірше – це те, що, потрапивши на зону, ти повністю залежиш від напівграмотних охоронців.

У в'язниці майже немає прибічників чинної влади, більшість її люто ненавидить. За весь час чув один позитивний відгук про Лукашенка. Та й то це могло бути пов'язано з тим, що за кілька днів розглядалося питання про дострокове звільнення того ув’язненого.

Читайте також:Чим живее білоруська еміграція

Я досить швидко адаптувався. Дуже допомагає те, що постійно треба вирішувати всілякі побутові питання. Одразу почав рахувати час до волі: два тижні – це 1% строку. За ґратами дні тягнуться довго, а тижні летять швидко.

Намагався відтворювати картину за інформацією, яка доходила до мене дуже опосередковано. Наприклад, із замітки про політику у спортивній газеті. Якщо навіть туди проривалася політика – значить у країні щось коїться.

Найгірше у неволі – це не побут, а змарнований часі непотрібні нормальній людині навички. Після відсидки став мимоволі підмічати чужі шкідливі звички – приміром, ненажерливість і надмірний потяг до алкоголю. Адже на зоні будь-яка твоя слабкість може бути використана проти тебе.

Важко прокидатися, коли сниться дім.Розплющуєш очі, а перед тобою чужі голені люди.

Знаю, що в Україні зараз теж є люди, ув’язнені за свої переконання.Секретних рецептів допомоги політичним в’язням немає: це підтримка, публічність, боротьба за них на всіх рівнях – внутрішньому й міжнародному.

Ув’язненим важливе відчуття того, що їхня справа не була даремною. Не можна допускати, щоби влада тихцем чинила беззаконня. Треба діставати кожен випадок на поверхню, через гласність чинити тиск на тих, хто коїть це беззаконня. Їхнім близьким надзвичайно потрібні прояви солідарності, нехай навіть незначні, побутові.

Фото: Вадім Заміровскій


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено