Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
12 січня, 2012   ▪   Сергій Грабовський   ▪   Версія для друку

Російська матриця: камо грядеши?

Останні події в Росії, швидке та несподіване, мабуть, і для самих росіян виникнення масового руху протесту проти путінського режиму, втрата чинною в цій державі владою своєї багаторічної сакральності з одного боку надихають, з іншого – відверто лякають багатьох українських інтелектуалів
Російська матриця: камо грядеши?

Наприклад, Оксана Забужко зазначає: «Альтернативи путінсько­мєдвєдєвської умовної стабільності у них дуже неприємні, як для України. Бо коли прийдуть до влади нацболи (націонал­більшовики на чолі з Едуардом Лимоновим. – Авт.), то путінську ФСБ доведеться згадувати з ностальгією». Інші автори називають головними загрозами для України зміну влади «кремлівських чекістів» на союз комуністів Зюґанова та ліберал-демократів Жиріновского. Нарешті ще когось непокоїть перспектива безвладдя й хаосу в Росії, адже це одна з найпотужніших ядерних держав.

І не лише про українських авторів ідеться. «Уявімо собі, що в Росії завтра відбуваються вільні парламентські вибори. І права партія, за яку голосують всі ті, хто вийшов на площу (не забуваймо, що на майдан виходять не люмпени і пенсіонери, а нечисленний, загалом-то, третій стан), отримує аж 20% (погодьтеся, це надто завищена цифра). Зморщене червиве «Яблуко» – ще 15%. Решту голосів здобувають Жиріновскій і Зюґанов», – констатує московська публіцистка Юлія Латиніна

Просто апріорі відкидати ці побоювання не варто, тим більше, що вони мають певне підґрунтя. Не зайве придивитися пильніше до того, на чому базуються страшилки такого ґатунку і до того, наскільки адекватні (чи, що практично те саме, до рівня їхньої науковості) оцінки тамтешніх авторів ситуації в Росії.

Про позицію Латиніної – згодом. А зараз – про вітчизняну публіку. Загальником значної кількості текстів українських авторів статей і блогерів на цю тему є твердження, що Росії, мовляв, загрожує реванш з боку комуністів та їхніх союзників, що до влади можуть прийти «червоно-коричневі сили». Не переобтяжуватиму цитатами – їх в інтернеті охочі знайдуть достатньо. Зауважу, що тут маємо наочний приклад украй неточного використання понятійно-термінологічного апарату, що суттєво заважає розумінню процесів, які розгортаються в Російській Федерації.

Які, власне, «червоно-коричневі»? «Коричневими» комуністична пропаганда звала нацистів – за кольором сорочок штурмовиків. Але ж тоді ротфронтівців слід було звати «зеленими», чи не так? Адже в основу класифікації політичних сил та явищ має бути покладений єдиний принцип. Насправді термін «коричневі» був вигаданий, щоби закамуфлювати внутрішню спорідненість двох течій тоталітарного соціалізму – більшовицької і нацистської. Прапори в обох були червоні. Більшовики, до речі, у 1917–1918 роках теж інколи послуговувалися свастикою, але, зрештою, віддали перевагу п’ятикутній зірці та серпу з молотом. Нацистам, які почали пізніше, нічого не залишалося, як «підібрати» свастику, хоча й вони широко використовували «трудові» символи: колосся пшениці, лопату, шестерню… Іноді, до речі, і п’ятикутну зірку. Тому варто було б у таких випадках називати речі своїми іменами, позаяк ідеться ж не про міфологічні «червоно-коричневі», а про відверто тоталітарні політичні сили.

Та головне, який, власне, реванш? Хіба нині при владі в РФ перебуває не «збройний загін партії» – чекісти? Хіба НКВС-МДБ-КДБ, з лона яких вийшла ФСБ, – це не квінтесенція пізньобільшовицького чорносотенства з його етнічними зачистками та боротьбою з «інородцями» (починаючи від нищення поляків та фінів у СРСР у 1937–1938 роках і далі через Катинь, повоєнні справи «космополітів» та «лікарів-убивць», репресії проти українських, білоруських, вірменських, литовських, єврейських, естонських, молдавських, грузинських та інших «буржуазних націоналістів», недопущення до певної роботи громадян із непевною «п’ятою графою» й аж до провокування кривавих сутичок на Закавказзі й у Придністров’ї)? Хіба не звучить над Росією як державний гімн ледь модифікована пісня про більшовицьку партію («Партия Ленина, партия Сталина, мудрая партия большевиков»… – таким був оригінальний текст цієї пісні у 1938 році) і хіба російська армія не крокує під червоними прапорами? Тож може йтися хіба що про ротацію політичних верхівок (слово «еліт» тут навряд чи доцільно вжити), про заміну пітерських за своєю генезою «кремлівських чекістів» іншою владною групою – так само номенклатурно-спецслужбівського походження. Адже, згадаймо, ЛДПР Жиріновского була створена ще за часів СРСР водночас із різними «інтерфронтами» для маскування під ширмою позірної багатопартійності незмінної сутності влади, а також для обстоювання «від імені народу» непорушної єдності Союзної держави під омофором Москви. А про КПРФ і говорити зайвий раз у цьому контексті не варто…

То що, українцям справді немає з чого тішитися: якщо залишиться Путін, то триватиме більш чи менш швидке втягування України в «русский мир», а якщо переможе інший «відлам» тоталітарних сил – оті, яких неточно звуть «червоно-коричневими», – то можлива анексія (точніше, «аншлюс») силою? І треба, вслід за Оксаною Забужко, з жахом чекати на прихід до Кремля Едуарда Лимонова з його націонал-більшовиками? Видається, все не так і навіть дуже. У попередній статті я наводив висловлювання одного з офіційних речників РПЦ Всеволода Чапліна про те, що Росії не слід боятися задіяти свою армію до «реальної чоловічої роботи, військової роботи» там, де постає загроза (виключно загроза!) «кольорових революцій», тобто задіяти війська для інтервенції і знищення потенційних революціонерів. І навряд чи Чаплін, зважаючи на специфіку очільників Московського патріархату, орієнтується на когось іншого, крім Путіна. Тому найнебезпечнішою для України є пролонгація в Російській Федерації чинного режиму, який зумів за допомогою напрацьованих чекістських методів та елементарного підкупу здобути собі своєрідний «статус недоторканності» у світовому політикумі. А якщо раптом на виборах переможуть КПРФ плюс ЛДПР – то, по-перше, проти них у власній країні діятиме потужна ліберально-націоналістична опозиція (а на додачу справді ліві рухи), по-друге, найрозумніші олігархи України в такому разі притьмом побіжать записуватися до лав націонал-демократів (адже силове приєднання до Росії стане смертельним для їхніх маєтностей), по-третє, матимемо на своєму боці симпатії більшості цивілізованого світу, а Росія опиниться в одному таборі з ізгоями – Кубою, Венесуелою, Білоруссю, Сирією та Іраном. І хоча чекістські методи зуміє застосувати і ця команда, у неї вже є стійка (і не найкраща) репутація не лише на Заході та Сході, а і на всьому пострадянському просторі.

А Едуард Лимонов був, є і залишиться політичним маргіналом, тому що ніхто йому сьогодні не дасть таких шалених грошей, як Лєніну і Троцькому, щоб перетворити за короткий термін дрібну політичну секту на масову владну партію; і, головне, сьогодні немає в Росії отих мільйонів оскаженілих від тривалої війни, напрактикованих у щоденному вбивстві людей з рушницями, на спинах яких більшовики і вдерлися до Великої Історії.

Отже, зміна правлячого режиму в Росії так чи інакше, більше чи менше, але була би сприятливою для України. Інша річ, чи вдасться скористатися цими – поки що гіпотетичними – сприятливими обставинами (а також протистояти найнесприятливішим), але це вже наші внутрішні проблеми…

Загалом же здається, що одним із чільних недоліків аналітиків і блогерів, котрі оцінюють нинішню ситуацію в Росії, є ототожнення, пряме чи приховане, націоналізму із шовінізмом, расизмом, імперіалізмом. Не буду зайвий раз посилатися на Короткий Оксфордський політичний словник, де ці питання схарактеризовані доволі чітко й описані основні течії націоналізму, який у своїй основі має почуття патріотизму, що завдяки викликам часу сягнуло рівня політичної програми; зауважу, що навіть товариш Сталін (до речі, провідний більшовицький фахівець із національного питання) такого ототожнення не робив. Ось, як він міркував уголос у доповіді 6 листопада 1941 року: «Чи можна вважати гітлерівців націоналістами? Ні, не можна. Насправді, гітлерівці є тепер не націоналістами, а імперіалістами. Поки гітлерівці займалися збиранням німецьких земель і возз’єднанням Рейнської області, Австрії тощо, їх можна було вважати націоналістами. Але після того, як вони захопили чужі території і поневолили європейські нації – чехів, словаків, поляків, норвежців, данців, голландців, бельгійців, французів, сербів, греків, українців, білорусів, прибалтів тощо і стали добиватися світового панування, гітлерівська партія перестала бути націоналістичною, тому що вона відтоді стала партією імперіалістичною, загарбницькою, гнобительською». Як бачимо, коли не треба було в тих чи інших питаннях вішати локшину на вуха однопартійцям (у час виголошення цієї доповіді Вермахт стояв під стінами Москви, тому деякі речі доводилося називати власними іменами), товариш Сталін доходив до того, що українців та білорусів зараховував до європейських націй поруч із греками та французами, а націоналізм розглядав як загалом історично прогресивне явище, на відміну, скажімо, від імперіалізму та расизму.

Звісна річ, Сталін міг розглядати у прогресивному контексті й деспотичні різновиди націоналізму; зараз же прогресивне значення зберігає націоналізм ліберального ґатунку (у постколоніальних країнах близькою до нього ідейно є націонал-демократія). Пов’язана ця ідеологія і з нинішньою Росією, що набула там цілком закономірної популярності серед середнього класу і певної кількості активістів руху протесту, про що йшлося у моїй попередній статті.

Небезпідставно Юлія Латиніна зауважила, що ліберальний (або, як вона зве його, «аристократичний») націоналізм – це та ідеологія, що здатна об’єднати росіян. На її думку, ліберальний націоналіст Алєксєй Навальний, один із лідерів руху протесту, знаковий представник пострадянського і постєльцинського покоління політиків – чи інший діяч такого самого ґатунку – спроможний виступити опонентом Путіну та Зюґанову одночасно і провести реальну модернізацію країни. А це один із ключових чинників, який може трансформувати імперську Росію у нормальну країну. Вона не в тому, як її бачить Дмітрій Мєдвєдєв – соцмережах і нанотехнологіях. Це верхівка явища, а є ж і його корені, і підґрунтя. Росія не пройшла шлях модернізації (як, до речі, й Україна), тому що радянська модернізація мала за мету створити не конкурентоспроможну національну державу, а побудувати велетенський військово-промисловий комплекс, який мав би забезпечити Кремлю світове панування. А оскільки хороші дороги до райцентрів, теплі клозети у сільських школах та доступне медичне обслуговування населення не входили до переліку першочергових завдань розбудови ВПК, то й наслідком тієї модернізації виявилися вкрай викривлена структура промисловості, недорозвинене сільське господарство та малопридатні для нормального людського життя «квартирятники» у містах – у поєднанні з недовершеним національним будівництвом, стосується це українців, росіян чи волзьких татар (хоча й по-різному, але…). А місце нормальних націй, які в Європі, Азії та Америці стали головним результатом процесів модернізації, посіла, якщо вжити термін Льва Гумільова, типова «етнічна химера» – радянський народ.

Чинний режим докладає всіх зусиль, щоб Російська Федерація й далі була таким собі зменшеним і дещо трансформованим (олігархічний ринок та позірна багатопартійність) Радянським Союзом. Між тим шанс ефективного розвитку в сучасному світі Росії дає лише модернізація всіх сторін її буття, будівництво нормальної національної держави. Камо грядеши, Росіє?


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Світові медіа аналізують результати проміжного звіту міжнародної слідчої групи щодо збиття літака MH17 17 липня 2014 року в небі над Україною і роздумують над притягненням до відповідальності кремлівського режиму.
    29 вересня, Ольга Ворожбит
  • Те, що колись видавалося немислимим, сьогодні не таке далеке від реальності
    29 вересня, The Economist
  • Низькі рейтинги нинішнього владного дуумвірату викликають у його учасників приплив політичних амбіцій в умовах певної невизначеності. Поки що приховані, але від того не менш сильні. Тиждень спробував спрогнозувати, у що можуть мімікрувати нинішні партії влади й на які суспільні сили вони спиратимуться.
    29 вересня, Богдан Буткевич
  • Попри прагнення деяких (переважно українських) політиків вилучити тему Волині з українсько-польських відносин, у Польщі кампанія обговорення «злочинів українських націоналістів» набула мистецького підживлення
    29 вересня, Юлія Олійник
  • Георгій Тука, який майже півроку працює в новому Міністерстві тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб, розповів Тижню про своє ставлення до конфлікту переселенців і держави довкола соціальних виплат та боротьби з контрабандою на Донбасі.
    29 вересня, Андрій Голуб
  • Однією з головних новин минулого тижня стала спроба так званого державного перевороту в угрупованні «ЛНР». Після того як лідер луганських сепаратистів Ігор Плотницький 21 вересня заявив, що проти нього готувався заколот, який провалився, багато хто спочатку сприйняв це як чергове інформаційне вкидання чи самопіар сепаратиста. Адже жодних конкретних імен Плотницкий не називав.
    29 вересня, Денис Казанський
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено