Світ

  ▪   The Economist

The Economist: Баталії через соціалку

У Європі праві партії обіцяють більші соцвиплати, ніж традиційні. Це запорука їхнього успіху серед виборців
Матеріал друкованого видання
№ 5 (532)
від 1 лютого

Усередині Міського центру підтримки сім’ї не холодно, але Барбара Хоїнська не знімає пальта, як це часто роблять ображені на цілий світ люди. Цей центр — головний пункт надання соціальних послуг у місті Седльце, що за 90 км на схід від Варшави. У пані Хоїнської п’ятеро дітей, але немає ні чоловіка, ні роботи. «Їй важко забезпечити дітей одягом, створити можливості для того, щоб вони виконували домашні завдання, — пояснює директор центру Адам Ковальчик. — Тож ми щотижня посилаємо когось із працівників допомагати їй удома, щоб дітей не забрала держава».
Єдине, чим пані Хоїнській більше не треба перейматися, то це те, чим заплатити за їжу та житло. У 2016 році новий уряд Польщі під проводом партії «Право і справедливість» (ПіС) започаткував програму «Родина 500+», яка передбачає щомісячні виплати в розмірі 500 злотих ($148) на дитину, починаючи з другої. Малозабезпечені батьки на кшталт Хоїнської мають право отримувати таку допомогу й на першу дитину, тож їй виплачують аж цілих 2500 злотих щомісяця. У Польщі це не набагато менше від медіанного доходу домогосподарства після відрахування податків. При цьому пільговики, які отримують кошти, не зобов’язані працювати.

 

Ця програма змінила польську систему соціального забезпечення. Річний бюджет Центру Ковальчика, який розподіляє допомогу на дітей, зріс із 35 млн до 94 млн злотих. За оцінкою Світового банку, ця програма знизила рівень крайньої бідності серед дітей (коли сім’я з чотирьох осіб має менш як 1500 злотих на місяць) із 11,9% до 2,8%.


Програма «500+» дуже популярна, особливо в таких містечках, як Седльце. Багатьом полякам здавалося, що попередній уряд ліберальної «Громадянської платформи» їх зневажав. За останні два десятки років економіка зростала швидко, але разом із нею поглиблювалася й нерівність, причому бідних більше в сільській місцевості. Почасти тому польська провінція голосувала за ПіС. Програма «500+» добре вписується в католицьку, орієнтовану на родину ідеологію ПіС. Серед виборців цієї партії батьки із щонайменше двома дітьми зустрічаються частіше, ніж поміж електорату ліберальних політсил. А на фіксовану суму допомоги можна більше купити в сільській місцевості, ніж у дорогій Варшаві.

 


Спочатку ліберальні політики казали, що ця програма зруйнує бюджет. Зараз, побачивши її популярність, вони її вітають. Яцек Ростовський, колишній міністр фінансів в уряді «Громадянської платформи», каже, що вона обходиться державі недорого, у близько 1,3% ВВП, а Світовий банк прогнозує зростання польської економіки цього року на 4%. Тепер «Громадянська платформа» будує свою кампанію на обіцянці поширити дію «500+» і на першу дитину в родині.


Прем’єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький пишається тим, що ПіС не дослухалася до загальноприйнятої думки і стала на бік «простої людини», а не «еліт». Насправді допомога на дітей — звичне явище в багатих європейських країнах: Швеції, Німеччині, Нідерландах, Франції та Британії. Польська програма «500+» видається щедрою порівняно із середньою заробітною платою, але загалом видатки на соціальне забезпечення тут досі тримаються на рівні 20% ВВП — це набагато нижчий за середній по ЄС показник (близько 28%).

 

Читайте також: У Німеччині вирішили збільшити виплати біженцям за добровільне повернення на батьківщину


Історично так склалося, що програми соціального захисту пропонують або лівоцентристські партії (робітничі партії в скандинавських країнах, лейбористи в Британії), або правоцентристи (ґоллісти у Франції, християнські демократи в Німеччині та Італії). Часто такі програми запроваджувалися якраз для того, щоб не дати екстремістам прийти до влади. Але в Польщі титул «партії соціального забезпечення» захопила популістська правиця.


І не лише в Польщі. В Угорщині націоналістична партія прем’єр-міністра Віктора Орбана «Фідес» започаткувала програми створення робочих місць державою на кшталт рузвельтівського «Нового курсу». У Франції «Національний фронт» Марін Ле Пен захищає пільги, якими користуються працівники з постійним трудовим контрактом, від «неолібералізму» президента Емманюеля Макрона. У Нідерландах Партія свободи Геерта Вільдерса таврує уряд за урізання бюджету на охорону здоров’я. Права «Альтернатива для Німеччини» грає на страху перед нерівними пенсіями для мешканців сходу й заходу країни. Тоді як лівоцентристські партії, що відчували обов’язок урізати видатки на соціальне забезпечення під час єврокризи, — нідерландська Партія праці, французькі соціалісти, німецькі соціал-демократи, — на останніх виборах зазнали нищівної поразки.
З 1990-го в Європі склалася думка, що повоєнна система соціального забезпечення вже пройшла свій пік.

Але виборці часто хочуть від держави якраз більшої щедрості, а не навпаки. В опитуваннях 2014 і 2016 років громадяни трьох чвертей держав ЄС називали поміж пріоритетів для суспільства «соціальну рівність і солідарність». Налякані світовою фінансовою кризою західноєвропейці хочуть захисту від непевності в майбутньому. Жителі східноєвропейських країн із недостатнім соціальним захистом хочуть забезпечення, яке, на їхню думку, мають сусіди із Заходу. Там, де центристські партії перестали боротися за державу загального добробуту, їхнє місце (і голоси) переходить до популістів. За результатами проведеного в січні опитування громадської думки, ПіС підтримують 44% респондентів. Найближчі суперники — «Громадянська платформа» і партія «Новочесна» —отримали відповідно 15% і 6%.

 

Не прощатися із соціалкою


Ще в 1980-х роках, коли безробіття в деяких європейських країнах виражалося двозначними числами, його винуватцями вважали щедрі системи соціального забезпечення. Велика допомога безробітним і добре оплачувані лікарняні не заохочували людей шукати роботу, а бюджетні видатки витісняли приватні інвестиції. Закони, які не дозволяли працедавцям звільняти працівників, також відбивали в компаній бажання наймати постійний персонал. Реакцією на це стала хвиля скорочення бюджетної підтримки, як-от ініційована Марґарет Тетчер дерегуляція в Британії та падіння соціальних видатків із найвищих 34% до 27% під кінець 1980-х у Швеції.


Але в другій половині 1990-х сформувався новий підхід, і тон задавали Данія та Нідерланди. Їхня модель гнучкого соціального забезпечення (flexicurity) передбачала поєднання соціального захисту від держави з більшою свободою в питанні найму та звільнення персоналу, а також зміни умов контракту для працедавців. Держава також розширювала активні дії на ринку праці, запроваджуючи навчання, пошук вакансій, субсидування дитячих садочків (щоб жінки могли працювати повний день) та обов’язкову вимогу для безробітних працевлаштуватися.


Скандинавські країни, де соціальні пільги вже давно надавала безпосередньо держава, швидко перейшли до flexicurity. Проте Німеччині та Франції, які більше уваги приділяли збереженню робочих місць, зробити це було важче. У Німеччині безробіття залишалося високим, аж доки уряд соціал-демократів Ґергарда Шредера не провів «реформи Гарца» (вони стартували 2003 року). У результаті цих реформ було обмежено ранній вихід на пенсію, допомогу для безробітних, створено низькооплачувані категорії роботи (міні-зайнятість), а безробітних зобов’язали брати участь у програмах із пошуку роботи. Але у Франції періодичні спроби лібералізувати соціальну систему із середини 1990-х нейтралізує спротив лівих. У країні зберігся подвійний ринок праці, на якому «довгожителі» мають постійні контракти, повне соціальне забезпечення, їх важко звільнити, а «новачки» з тимчасовими контрактами не мають нічого. Південноєвропейські країни (Іспанія, Португалія, Італія та Греція) потерпають від аналогічно негнучких ринків праці.

 

Читайте також: У Фінляндії розпочався експеримент із виплати безробітним €560 на місяць

 

У грудні 2007-го Європейська комісія визначила модель flexicurity як керівний принцип для своїх економічних рекомендацій. Наступного року почалася світова фінансова криза, а за нею криза євро у 2010-му. У країнах, які перейшли на flexicurity, рівень безробіття часто зростав швидше, ніж у тих, де робочі місця були захищені. Утім, криза також змусила такі країни, як Іспанія та Португалія (які отримали фінансову допомогу від ЄС), пом’якшити трудове законодавство. Рівень безробіття в них зараз знижується швидше, ніж в Італії, де Маттео Ренці (прем’єр-міністр у 2014–2016 роках) спромігся до своєї відставки лише на скромні трудові реформи.


Через це основна увага зараз прикута до Франції. Перед Макроном стоїть серйозне завдання: оживити французьку економіку, перевівши ринок праці на модель, більше наближену до скандинавської. Його перші реформи вже схвалила Національна асамблея. Але багато хто у Франції ставиться до неї скептично. «У нашій системі акцент залишається на отриманні постійної роботи, а відтак права на пенсію та страхування на випадок втрати роботи, — розповідає політолог французького інституту політології Sciences Po Брюно Пальє. — Модель flexicurity дуже далека від французького менталітету».


У критиків flexicurity є кілька сильних аргументів. Де­хто з економістів ставить під сумнів вагу активної політики на ринку праці в оздоровленні економіки Німеччини. Реформи Гарца принесли лише близько 1,5 п. п. із 4%, на які безробіття в Німеччині знизилося з 2005-го по 2009-й, — про це свідчать результати одного дослідження. Значно сильнішим фактором було зростання світового попиту на німецькі товари, особливо в Китаї.


Ще одна загроза реформам «держави загального добробуту» — імміграція. У Німеччині, Франції, Швеції, Британії та Нідерландах частка іммігрантів серед населення зараз тримається на рівні 11–17%, що можна порівняти з традиційно іммігрантськими країнами на кшталт США. Вважається, що в країнах, де більше етнічного різноманіття, зазвичай скупіша система соціального забезпечення. З початку міграційної кризи 2015 року антимусульманські настрої стали лейтмотивом у дебатах про соціальну політику. У Швеції, Нідерландах і Німеччині популістські партії займаються «соціальним шовінізмом» і проводять акції протесту проти вищих соціальних виплат для біженців, аніж для власних громадян.

 

Читайте також: Класика популізму


Але схоже, що це обурення не вплинуло на підтримку держави загального добробуту в ЄС. Французький «Націо­нальний фронт», німецька АдН, польська ПіС та подібні до них партії незмінно рішуче виступають за соціальну допомогу. Шовіністичні аргументи вони використовують для нападок на імміграцію, а не на соціальну систему. Політологи Гетеборзького університету Бу Ротстайн і Ніколас Чаррон у нещодавньому дослідженні, у якому взяли участь 85 тис. жителів різних європейських регіонів, виявили, що насправді підтримці соціальної системи заважає не етнічне розмаїття, а недосконале урядування. У країнах, де громадяни довіряють державі, присутність іммігрантів нічого не змінювала. Можливо, тому, що громадяни були впевнені: система не дасть новоприбулим користуватися пільгами на дурничку.


Від початку виборчої кампанії у 2016 році Макрон наголошує, що хоче врівноважити свій курс на ефективнішу економіку якіснішим економічним захистом. Якщо йому це не вдасться, він може стати таким самим реформатором-невдахою, як і Ренці, й програти персонажам на кшталт Ле Пен або лідера лівих Жана-Люка Меланшона. Їхні варіанти соціальної реформи обіцяють зробити ринок праці ще жорсткішим і витрачати кошти, яких Франція не має. Вона вже й так витрачає на соціальний захист 31,5% ВВП — найбільше з усіх держав ОЕСР і майже стільки, скільки витрачала Швеція в роки найбільшого розквіту своєї системи загального добробуту. Перемога на березневих виборах в Італії «Руху 5 зірок» може закінчитися чимось схожим.


Щодо польської ПіС, то вона мало переймається тим, чи зможе держава в майбутньому дозволити собі нинішню соціальну політику. Попри швидкі темпи старіння населення в Польщі, ПіС зменшує пенсійний вік із 67 до 65 років для чоловіків і до 60 для жінок. Це ще більше знизить співвідношення зайнятого населення і пенсіонерів у країні, яка вже й так потерпає від масової еміграції та низького рівня фертильності. Але хоч би якими непродуманими були ці кроки, вони залишаються популярними. Якщо лібералам не вдасться запропонувати власних вартих довіри альтернатив, популісти перемагатимуть і захоплюватимуть владу і в інших країнах Європи обіцянками про соціальне забезпечення для всіх.

 

© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved

Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com