Світ

  ▪   Павло Морковкін

Як живуть утікачі від «ІД»

Табір для внутрішньо переміщених осіб Севдінан — один із кількох наметових містечок, розташованих біля траси, що з’єднує міста Ербіль та Мосул. Перше — це столиця автономного Іракського Курдистану. Друге — донедавна головна твердиня «Ісламської держави» на території Іраку.

Ми переїжджаємо тимчасовий міст через річку Хазір, що був побудований замість зруйнованого іділівцями, і звертаємо з траси. Ще весною минулого року ця територія перебувала під їхнім контролем. Усе, що залишилося від місцевих сіл зараз, — це зруйновані будинки та назви, які в них запозичили табори для переселенців.

У одному з таких сіл помічаємо хлопців, що пасуть корів. Біля деяких будинків сушиться білизна. Отже, або господарі повернулися до своїх осель, або хтось із приїжджих вирішив обжити покинуту нерухомість.

Дорога приводить нас до паркану з сітки рабиці та колючого дроту, поруч із ним — знак із назвою табору. За огорожею рівними рядами встановлені однакові намети.

Раніше за курдистанських солдатів, що чатують на вході, наші явно немісцеві обличчя помічають маленькі мешканці табору. «Хеллоу!» — кричить мені маленький хлопчик і простягає чотирипалу правицю для рукостискання.

«School sucks» написано на футболці в його однолітка. Зла іронія долі полягає в тому, що вчителів для дітей-переселенців бракує, тому зі здобуттям освіти тут великі проблеми.

Читайте також: Звільнення Мосула: сотні бойовиків ІДІЛ заблоковані, армія Іраку продовжує наступ

Дитячий ескорт не залишатиме нас у таборі ані на хвилину. Кожен намагається стати перед об’єктивом і просить сфотографувати його та друзів. Потім змагаються за право першим подивитися на знімок на екрані камери.

«Ми тут, щоби допомогти вам», — каже банер «Благодійного фонду Барзані», що висить на вході. Саме ця недержавна організація здійснює управління табором, освоюючи кошти, що надходять від кількох десятків донорів: агенцій ООН, державних та недержавних організацій і приватних добродійників зі всього світу. З логотипу фонду дивиться Мустафа Барзані — лідер курдського національно-визвольного руху та батько Масуда Барзані, нинішнього президента Іракського Курдистану. Очолює раду засновників фонду Масрур Барзані, син президента й голова Ради безпеки Курдистану.

Адміністратор у жилетці із символікою організації зустрічає нас і розповідає про будову табору. Уся територія ділиться на однакові сектори — по двадцять наметів. У кожному секторі є крита кухня, чотири туалети, чотири душові кабінки та дві цистерни з водою та кранами. Усього в таборі зараз 5200 наметів. Наразі близько тисячі з них порожні й готові прийняти нових переселенців.

Читайте також: Бойовики "Ісламської держави" перенесли свою "столицю" з Ракки

Людям, які щойно прибули, видають мати для спання, посуд, питну воду, пічку й інші найнеобхідніші речі.

Більшість таборів виникли тут восени минулого року, коли почалася наступальна операція на Мосул і мешканці стали залишати місто. Воно розташоване всього за 30 км звідси. На момент написання матеріалу «ІД» контролювала кілька кварталів у центрі, але потік переселенців не зменшується. На наших очах до табору прибув ще один автобус під охороною Пешмерги, збройних сил Іракського Курдистану.

Оскільки більшість населення Мосула — це араби-суніти, то й етнічно-релігійний склад мешканців табору відповідний. Єзиди та християни, що мешкали у Мосулі до приходу «ІД», майже не мали шансів вижити під окупацією.

Навіть ті люди, чиї райони вже звільнені від ісламістів, покидають місто: їхні домівки та вся інфраструктура зруйновані. Тим, хто досі живе на території «ІД», доводиться ще важче, оскільки ніякого коридору для виходу цивільних у Мосулі немає. Кожен тікає із зони бойових дій, як може. Часто люди просто біжать у напрямку іракського прапора. Удається не всім. «Я зміг утекти з Мосула. Пешмерга врятували мене та привезли в безпечне місце, — розповідає один з юнаків у таборі. — Але моя мати була занадто слабка, щоби бігти, тому вона повернулася в Мосул. Я дуже хотів би побачити її знов».

Деякі з мешканців табору працюють в імпровізованих магазинчиках, продаючи своїм сусідам напої та їжу. Ціни такі самі, як за парканом табору. Хлопець на фото довго відмовлявся брати в нас гроші за пляшку води.

Якщо біля пунктів роздачі їжі завжди натовп, то решта «вулиць» табору порожні. 35-градусна спека — це занадто навіть для місцевих. Більшість пересиджує її в тіні своїх наметів.

У 2017 році одна з базових потреб — мобільний зв’язок.