Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
9 березня, 2017   ▪   Михайло Якубович   ▪   Версія для друку

Ґюлен проти Ердогана: гібридний конфлікт?

Які релігійно-філософські ідеї живлять сучасну політику Туреччини
Матеріал друкованого видання
№ 9 (485)
від 2 березня
Ґюлен проти Ердогана: гібридний конфлікт?
Фото: reuters

Торік у липні весь світ напружено стежив за подіями в Анкарі й Стамбулі. Було вчинено заколот. Президент, палац якого обстріляли, танки, поліція, демонстрації, пасажири, що застрягли в аеропортах, а потім щоразу нові й нові повідомлення про жертви, відтак арешти, підозри, масові звільнення. Багато людей уперше почули ім’я Фетхуллаха Ґюлена, який став тепер ворогом номер один для тих, хто вірив і вірить у справжність «путчу 16 липня». Адже були й такі, кому спроба перевороту видалася просто добре зрежисованим турецьким фільмом, мовляв, нічого цього не було, то просто Ердоган піднімає собі рейтинг… Чутки ширилися світом і ширяться досі.

У нас, українців, нині якесь особливе сприйняття Туреччини. Ні, не тому, що майже кожен громадянин із зайвою гривнею в кишені вже бував на її курортах, і навіть не тому, що від кінця 1990-х made in Turkey міцно й надійно прописалося на вітчизняних ринках. У нас Крим, у нас нібито стратегічний інтерес. Та й з огляду на факт, що на півночі союзна з РФ Білорусь, на Сході відомо що, на півдні окупований півострів, мати ще й «безпосередньо» за морем прихильну до Кремля країну — це вже справжнє тактичне оточення ворогом, геополітичний котел. Тому в нас люд, більш-менш звичний читати, неоднозначно сприймає турецьку багатовекторність (Анкара нібито й за нас, а нібито і з Москвою). Та й сам Ердоган комусь бачиться справжнім лідером, а комусь — типовим східним диктатором.
У чому ж коріння цього конфлікту?

Реформи нового часу

Передусім трохи історії. Чи колишня Османська імперія і Туреччина — це те саме? Звісно, ні, адже друга — радше «обрізаний» варіант, Порта, що стиснулася до найвужчих кордонів, перетворилася на національну державу й пішла шляхом модернізації, секуляризму та відносної демократизації. Такою Туреччину бачили принаймні ще наприкінці минулого століття. Нині вже зрозуміло дещо інше: попри успіхи в економіці, відносну ліберальність ринку й навіть світський лад, у країні не бракує ані авторитаризму, ані політичного ісламу. Виявляється, існують моделі осучаснення й розвитку економік, які демонструють непоганий ефект навіть в авторитарних умовах. Так би мовити, «неєвропейський» цивілізаційний підхід. І його основою залишається певна ідеологія (чи сукупність ідеологій), яка й конвертується в прагматичний фінансовий реалізм.
Свого часу наш земляк сходознавець Агатангел Кримський писав, що туркам-османам притаманний надмірний релігійний фанатизм. Нині, певна річ, у всіх, хто бодай раз бував у Туреччині, така заувага викликає як мінімум нерозуміння. Водночас той-таки Кримський писав і про інше: на початок ХІХ століття деградована модель халіфату стала гальмом розвитку багатьох «мусульманських народів». Вочевидь, наставав час для реформ. І він не лише прийшов разом із Ататюрком, а й у різних варіаціях триває досі.

проурядові турецькі медіа нав’язують думку, що ґюленісти витворили таку собі «паралельну державу», яка планує змови, заколоти, теракти та інші акції проти офіційної Анкари

Одним із таких реформаторів ХХ століття (праці котрого стали базою як для опозиціонера Фетхуллаха Ґюлена, так і для багатьох проердоганівських сил) став Саїд аль-Курді (Саїд Курд), більш відомий як «диво свого часу» Бадіуззаман Саїд Нурсі (1878–1960). Цей скромний чоловік, автор величезного зібрання праць під назвою «Рісале-і Нур» («Послання світла»), мав складне, насичене життя: пережив Першу світову, російський полон, непорозуміння з оточенням, вигнання й нарешті завершив свій шлях у колі учнів. До речі, Саїд Нурсі — чи не найвідоміший поза межами Туреччини її «національний» мислитель, праці якого вже перекладено майже 60 мовами, зокрема й українською. Для багатьох турків ця постать приблизно як для нас Григорій Сковорода. Книги Нурсі, друковані мільйонними накладами в «національно свідомих» червоних палітурках, можна віднайти не те що в будь-якій книгарні чи мечеті, а, певно, і майже в кожній турецькій оселі.

Навколо мислителя та його учнів сформувався цілий рух послідовників, людей, котрі так високо цінують спадщину Нурсі, що ставлять ці книги поряд із Кораном, майже обов’язково читають їх після намазу й цитують у будь-якій життєвій ситуації. Інколи читання «Рісале-і Нур» саме собою стає релігійною практикою, адже особливо ревні адепти вивчають книгу до 16 год на добу. Колись у Стамбулі я потрапив на таке зібрання, де після вечірньої молитви читали один із томів «Рісале-і Нур». Книгу декламували по одному абзацу, передаючи з рук до рук (звучали відверто філософські її сторінки, термінологію яких декому, вочевидь, нелегко було сприймати, але за давньою східною манерою текст усе-таки промовляли вголос, адже сам факт читання часто має не менше значення, ніж розуміння). Щороку члени цього руху, який називають «Нур Джемааті», відвідують місця, якими ходив Саїд Нурсі, а по всьому світу функціонує мережа курсів вивчення «Рісале-і Нур», як суто академічних, так і релігійних. Визначну роль у створенні цих груп відіграв Мустафа Сунґур, учень Саїда Нурсі.

Читайте також: У Туреччині затримали ще 30 прихильників Ґюлена

Чого ж навчає «Рісале-і Нур»? На перший погляд, суто духовних речей, адже велика частина книги присвячена індивідуальній релігійності, тому, як у спогляданні природи й суспільства людина може вбачити знак існування Бога й наскільки хибний матеріалістично-атеїстичний світогляд. Спеціальної «політичної» теорії, на відміну від інших мусульманських авторів ХХ століття, Саїд Нурсі практично не мав, хоча й опонував значною мірою світськості як шляху до морального занепаду, пропонуючи своєрідний «ісламський демократизм». Розглядаючи ідейний контекст, у якому були написані його праці, можна помітити суміш традиційного містицизму (суфізму), типової для постосманського простору сунітської теології, модерного вже індивідуалізму і, звісно, певних національних моментів. Цікаво, утім, що на ґрунті Саїда Нурсі виникли і курдський рух (адже він був курдом), і власне турецький, але це вже дещо інше питання, не менш вагоме і ще більш історично проблемне.

Битва інтерпретацій

Серед шанувальників Нурсі вирізняється Фетхуллах Ґюлен (нар. 1941 року), у минулому імам і проповідник із Ерзурума, а пізніше письменник (автор десятків праць і сотень статей), опозиціонер, лідер руху «Хізмет», для якого вчення самого Нурсі теж має величезне значення. До 1999 року Фетхуллах Ґюлен мешкав у себе на батьківщині, а потім, виїхавши до США на лікування, так і залишився там у «добровільному вигнанні», обравши критичну позицію щодо Ердогана та його владних ініціатив. Цікаво, утім, що попервах Ґюлен прихильно ставився до заснованої Ердоганом Партії справедливості та розвитку, але приблизно від середини 2000-х стосунки двох діячів значно погіршились. Як ердоганівці, так і ґюленісти не шкодують звинувачень на адресу опонентів: якщо від перших я не раз чув, що «Бог позбавив Ґюлена розуму», то й сам Ґюлен торік у липні заявив, що Ердоган страждає на психічні розлади й перебуває під постійним наглядом лікарів. Мабуть, тут спрацьовує суто мусульманське бачення «умов», потрібних для керування державою: оголосивши когось божевільним, можна вимагати його усунення від влади й не дошукуватись інших причин, віднайти й обґрунтувати які набагато складніше.

Фетхуллах Ґюлен, активно опрацьовуючи спадщину Саїда Нурсі та, власне, переписуючи її по-новому, звертається до нових акцентів: міжрелігійного та міжцивілізаційного діалогу, необхідності служити суспільним інтересам та інших ліберально-демократичних запитів. Так само як консервативний рух «Нур Джемааті», «Хізмет» Ґюлена має розгалужену мережу центрів по всьому світу, друкує його книжки, проводить різні заходи тощо. У відповідь Ердоган уже тривалий час домагається їх заборони й називає ґюленістів абревіатурою FETÖ («Терористична організація Фетхуллаха Ґюлена»). Навіть торішнє засідання Євразійської ісламської ради в Стамбулі, де були присутні мусульманські діячі з пострадянського простору та Східної Європи, з подачі Туреччини засудило FETÖ. Де-факто проурядові турецькі медіа нав’язують думку, що ґюленісти витворили таку собі «паралельну державу», яка планує змови, заколоти, теракти та інші акції проти офіційної Анкари. Не дивно, що послідовників Ґюлена звинувачували й у збитті російського літака, який «загубився» дорогою із Сирії, і в розстрілі посла РФ, бо якоюсь мірою вони стали в усіх цих подіях цапами-відбувайлами. Не можна, втім, заперечувати, що сам їхній лідер має величезний вплив у Туреччині як у війську, так і в політичних колах, і, вочевидь, чимало хто орієнтується на його курс як на єдино правильне вирішення проблем держави.

Читайте також: На Кіпрі затримали дев'ятьох турецьких офіцерів за підозрою у зв'язках із Ґюленом

Цікаво, що, порівнюючи ідеї Саїда Нурсі, «ердоганівську» модель ісламу (точніше, «ісламу-в-політиці») і власне погляди Фетхуллаха Ґюлена, можна побачити, що це майже те саме, щоправда, з невеликими кореляціями. В усіх випадках це ідея «ненав’язливої ісламізації», широкого діалогу з іншими країнами, міжрелігійного миру й «духов­них цінностей» у політиці. Але, як показує історія, роз’єднує не так ідеологія, як соціальна база, на котру вона орієнтується. І якщо Ердоган апелює до стабільності й боротьби з реальними загрозами, які походять із сусідніх Сирії та Іраку, а лояльний до нього консервативний нурсизм узагалі демонструє аполітичність, то рух Фетхуллаха Ґюлена має певний революційний меседж, виступаючи то під відверто демократичними, то під ісламськими гаслами.

Коли читаєш самого Фетхуллаха Ґюлена, впадає в око не політичний, а проповідницький стиль викладу думок. В Україні ще п’ять років тому виходила друком його книжка «Діалог і толерантність», яку було активно презентовано на різних акціях, організованих представниками «Хізмету». Взагалі у свідомості звичайного читача може виникнути не те що дисонанс, а конкретна суперечність: у книжках пишуть про повагу, духовність, толерантність, а на ділі точиться кривава боротьба за владу, причому гібридна. «Розмах дій» заколотників, про які повідомляли турецькі медіа, досі викликає запитання, як і, власне, однозначність самого Ґюлена (відомо, що він заперечив свою причетність до заколоту й назвав його провокацією влади). Насправді питання тут не в ідеології, а в тому, хто її проголошує своєю програмою дій і якими методами втілюватиме. Іще кілька років тому спадщину Саїда Нурсі розглядали як таку собі м’яку силу Туреччини, передусім призначену для «тюркського світу»: Криму, частини Кавказу, країн Середньої Азії. У РФ, до речі, книги самого Саїда Нурсі не раз забороняли за екстремізм, і навіть в окупованому Криму вже були випадки, коли імамів мечетей засуджували до штрафів за зберігання такої літератури. Передусім Москву непокоїла освітня активність як традиційних нурсистів, так і ґюленістів, котрі відкривають свої навчальні заклади, де формують власний особливий погляд на іслам; про якийсь «турецький імперіалізм» там, звісно, не йдеться, але сама модель релігії власне й обмежується турецьким зразком.

Ситуація, яка нині розгортається навколо спадщини Саїда Нурсі, чимось нагадує історію боротьби з так званим бекташизмом в Османській імперії ХІХ століття. За часів султана Махмуда ІІ (1808–1839), коли з огляду на реформаційну політику дійшла черга до ліквідації бунтівних яничарів, султанський двір почав пропагувати «справжній бекташизм». Річ у тому, що суфій ХІІІ століття Хаджи-Бекташ Велі вважався духовним покровителем яничарів, але чимало практик, асоційованих із цією постаттю, були не зовсім «канонічними» із сунітського погляду. Як наслідок — щоб вибити ґрунт із-під ніг яничарської ідеології, «бекташизм цього часу» (як його називають джерела) був проголошений «хибним», натомість на державному рівні почав відроджуватись «істинний» — нібито відповідний справжньому вченню Хаджи-Бекташа Велі. У підсумку 1826 року яничарське військо було ліквідоване й стало історією. Ґюленізм — це певною мірою бекташизм сучасності, якщо не в змістовому, то в типологічному розумінні. Ґюленові протиставляється «істинний нурсизм», а його послідовники декларують прихильність до Ердогана.

Читайте також: Розвідка ЄС заперечила причетність Ґюлена до спроби перевороту в Туреччині – ЗМІ

Пошук альтернативи можливий?

Туреччина, на відміну від багатьох країн Близького Сходу, спромоглась уникнути хвиль радикальної ісламізації: тут так і не набув розмаху салафітський рух, відносно слабко експлуатується тема халіфату, а релігійне життя, попри світський устрій, «підв’язане» під владну вертикаль. Нещодавно в розмові з однією туркенею я мусив довго пояснювати специфіку ісламу в Україні, де не один «законний» муфтій, а відразу кілька, та ще й у дуже складних стосунках між собою. Попри те що минулий рік був украй скрутним для Туреччини (країна здригалася від жорстоких терактів, зазнавала втрат у сирійській операції, страждала від дій заколотників), Ердоган утримав ситуацію і навіть підвищив свій рейтинг. Багато мусульман у світі вважають його чи не найадекватнішим мусульманським лідером сьогодення, глобальним захисником сунітського ісламу зі здоровими владними амбіціями.

У Туреччині сформувалася певна політична культура, не така вже й далека від народу (попри її азійське коріння). Очевидно, ердоганівський курс, попри всі недоліки, бачиться єдиним можливим у сучасних умовах, і саме тому Ґюлен та його прихильники дедалі більше видаються маргінальними. Інше питання — чи справді Ґюлен такий страшний, яким його на публіці бачить Ердоган, чи, може, на нього просто звалюють увесь негатив країни? Мапа турецької політики дуже складна: тут є місце і широким торгам відверто базарного штибу, і багатовекторності, і гучним словам, за якими не завше йдуть конкретні дії. І куди Туреччина рухатиметься далі — до демократизації чи авторитаризму, покаже час. Імовірніше, звісно, друге, адже одна річ — говорити про демократію десь у центрі Європи, в оточенні країн, що процвітають, а інша — мати палаючий кордон на півдні, власний сепаратизм на південному сході й агресивно настроєну третю силу з кількох боків. Ту, яка вже перетворила на військову базу Крим, а ще надовго й міцно засіла в Сирії. Країні доводиться будувати дуже складну військову й дипломатичну політику, можливо, обирати менше зло, щоб уникнути більшого. Реальних альтернатив, судячи із ситуації на Близькому Сході й загалом у світі, Туреччина наразі не має. 


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2017 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено