Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Передплата Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи Приватна урбаністика
27 березня, 2016   ▪   Алла Лазарева   ▪   Версія для друку

Свій за свого

Світ напрацював не один дипломатичний механізм, що дає змогу повертати власних засуджених за кордоном громадян на рідну землю
Матеріал друкованого видання
№ 12 (436)
від 24 березня
Свій за свого

Полонені, політичні в’язні, голодування за ґратами... Ці драматичні категорії приходять у життя більшості французів із теле­екрана. Щоправда, парижани та мешканці великих міст у реальному побуті подеколи стикаються з різноманітними вуличними акціями. То курди привертають увагу до своїх проблем, то сирійці, то українці, годі вже й казати про численні мітинги внутрішньополітичного змісту. Як реагують люди на боротьбу за чужу свободу? Зазвичай доброзичливо, але не більше.

«Звіль-ніть Сав-чен-ко!» — скандували учасники протестної ходи від української церкви до Пантеону. І ті перехожі, що рухалися назустріч бульваром Сен-Жермен, траплялось, або плескали в ритм слогану, або, не дуже замислюючись над суттю гасла, повторювали разом з українцями: «Звільніть Савченко!». Кричалки «Путін — убивця!» та «Більше санкцій для Росії!» під стінами амбасади РФ давали схожий результат: автівки, що проїжджали повз українську демонстрацію, весело сигналили на знак підтримки й рухались у справах далі. Перехожі також майже не зупинялися, щоб розпитати, про що мова. На самих акціях — до трьох сотень осіб, тоді як лише в Паризькому регіоні мешкає понад 15 тис. українців. То де вже дорікати французам?

Читайте також: Велике переслідування. Українці в російському полоні

Утім, вулична дипломатія ніколи не буває зайва, навіть якщо вона не збирає під свої прапори в одному місці в той самий час вражаючу кількість незгодних. У світі модерних комунікацій фото або відео з містким коментарем може спрацювати краще, ніж хода чи пікет. «Мамо, хто ці люди?» — поцікавилася маленька дівчинка, роздивляючись синьо-жовті прапори під Пантеоном. «Це українці, — миттєво відповіла молода жінка. — Вони не хочуть, щоб їх знову захопила Росія». Упізнаваність іще не підтримка, але три роки тому не було й такого.
Залучати небайдужих іноземців до боротьби за свободу українських політв’язнів, яких викрала й незаконно утримує за ґратами Москва, складно не тільки тому, що контекст в Україні та на Заході відрізняється за багатьма вимірами. Гібридна війна вбиває українців та сирійців, французів та бельгійців, але кожного у свій спосіб. «Конфлікт на українському Сході відповідає параметрам ХХ століття, — вважає офіцер французьких спецслужб, який не побажав бути названим. — Західні медіа майже перестали писати про щоденні сутички та обстріли, про сотні українських полонених та решту ознак так званої класичної війни. Чи можна сказати, що ця відстороненість — наслідок успішних російських маневрів на інформаційному фронті? Мабуть, що так».

Французька преса практично не пише про суд над Надією Савченко. Що й казати про вирок Олегові Сенцову, процес над Олександром Кольченком, знущання з Миколи Карпюка та іншу псевдоюридичну практику, що її демонструє російська судова система? Імітації слухань є продовженням радянського досвіду й не мають нічого спільного з мінімальним дотриманням стандартів міжнародного права. Свого часу французька преса активно висвітлювала процеси проти дисидентів у СРСР. Але сьогодні фарсовими судилищами в Росії батьківщина Декларації прав людини особливо не переймається. Чому? Річ не лише в недостатній комунікації з українського боку, хоч її вочевидь бракує. Проблема ще й у системі пріоритетів, у специфічному сприйманні небезпек та викликів, що його продукують французькі експертне й медійне середовища.

Париж завжди бореться за кожного бранця як на рівні спецслужб,  так і способами дипломатії — офіційної та не зовсім

«У нас війна», — коротко підбив підсумки надзвичайного засідання, присвяченого терактам у брюссельських метро й аеропорту, французький прем’єр Манюель Валльс. Той самий висновок зробив Франсуа Олланд 13 листопада, коли дізнався про теракти в Парижі. Відчуття небезпеки розлито в повітрі, але дивним чином воно не трансформується у співчуття до України, яку вже два роки також знекровлює вій­на. Доки не сталися паризькі теракти, не було, власне, особливої уваги й до війни в Сирії, що точиться вже понад п’ять років. «В Україні — наступ колишньої метрополії на колишню колонію, у Франції та Бельгії — агресія вихідців із колишніх колоній проти колишніх метрополій, — вважає Паскаль, викладач філософії в одному з паризьких ліцеїв. — Ідеться про псевдоподібність, про відмінність цілей, небезпек, методів. Війна в Україні, викрадення її громадян російськими спецслужбами та інші похідні військові злочини зачіпають невелику кількість людей, адже не всі здатні побачити й визнати очевидний російський інтерес в обох конфліктах. Бо знову ж таки в Україні та на Заході Путін має різне на меті й використовує неоднакові технології впливу».

Процеси Сенцова та Савченко не надто цікавлять французів іще й тому, що власні гучні суто політичні суди відбулися в їхній країні понад півстоліття тому. Стосувалися вони своїх громадян, яких звинуватили в колабораціонізмі під час Другої світової війни. Пізніше, у 1960-х, було порушено кілька справ проти офіцерів із Таємної збройної організації, котрі не погоджувалися з незалежністю Алжиру. Практично всіх заарештованих військових згодом помилував Шарль де Ґолль, але самі провадження (з певною мірою відносності) частина французьких правників зараховує до політичних. Можна згадати й численні теракти на Корсиці під гаслами боротьби за незалежність. Організаторів цих, часто смертоносних, вибухів судили за статтями Кримінального кодексу, але самі прихильники державності острова кажуть про політичні мотиви переслідувань і трактують засуджених як політв’язнів.

Читайте також: Бранці Кремля. Як українці стають політв'язнями в РФ

Значно свіжіший і досить успішний досвід мають французи у звільненні заручників. Громадяни країни систематично стають жертвами викрадень за кордоном. Мотиви терористів не завжди політичні. Доволі часто йдеться про банальне полювання за грошима. Утім, визнаймо: Париж завжди бореться за кожного бранця як на рівні спецслужб, так і способами дипломатії — офіційної та не зовсім. Чутки про щедрі викупи регулярно поширюються, але ні­хто й ніколи їх офіційно не підтвердив. «Визволення заручників є своєрідною справою честі як для політиків, так і для суспільної думки, — каже Ніколь, активістка руху Amnesty International. — Можна навіть сказати, що боротьба за відібрану свободу наших громадян — це одна з дуже небагатьох справ, здатних об’єднати всіх: правих та лівих, атеїстів та віруючих, інтелектуалів та неуків...»
Хоч би як звали президента країни: Жак Ширак, Ніколя Саркозі чи Франсуа Олланд, за неписаною традицією він бере справу визволення заручників під свій контроль. Створює спеціальну групу з різноманітних фахівців, підтримує родичів... Сагу про кожне звільнення активно висвітлює преса, рекламники не шкодують білбордів, а журналісти — часу.

У 2004-му величезні портрети журналістів Крістіана Шено та Жоржа Мальбрюно, яких було викрадено в Іраку, мало не півроку прикрашали фасад паризької мерії та рекламні площі паризького метро. До їхнього звільнення Париж зумів залучити навіть Ясіра Арафата, який через особисті канали виходив на зловмисників з «Ісламської армії Іраку». Умовою звільнення медійників було оголошено скасування закону про світськість, який забороняє носити в школі та публічних адміністративних закладах релігійні символи. Він стосується передусім хусток та паранджі, хоча формально заборона поширюється й на чалму, кіпу та решту ознак належності до тієї чи тієї конфесії. Жакові Шираку тоді вдалося й журналістів звільнити, й закон не скасувати. Як саме, історія умовчує, хоча всі здогадуються. «Найважливіше, що всі ми, дивлячись телерепортажі про повернення додому чергового звільненого заручника, відчуваємо: для Франції життя її дітей важливіше за гроші», — каже Ніколь з Amnesty International.

Читайте також: Світ про Україну: Справа Савченко — нова форма цькування України

Інша видовищна епопея, що її запам’ятала вся країна, — звільнення Флоранс Кассе, яку було засуджено в Мексиці до 96 років ув’язнення за «викрадення людей, причетність до групи організованих злочинців, володіння зброєю та її застосування». Історія цієї жінки взагалі не пов’язана з політикою. Ідеться про доньку успішного бізнесмена, яка стала, найімовірніше, розмінною монетою в конфлікті між батьком та його діловим партнером. Попри все, французьке законодавство містить механізм, що передбачає повернення до країни кожної засудженої за кордоном особи незалежно від виду інкримінованого їй злочину й терміну покарання. Президент Саркозі витратив не один рік на переговори зі своїм мексиканським колегою, тодішній міністр закордонних справ Мішель Айо-Марі відмовилася відвідати урочистості з нагоди відкриття Року мексиканської культури у Франції, домагаючись трансферу молодої жінки додому. Ціною послідовного тиску Парижа та численних, зокрема й дипломатичних, інцидентів Флоранс після чотирьох років латиноамериканської тюрми повернулася. За той час республіка змінила президента, однак не зрадила своїй звичці не кидати громадян на призволяще. Кассе вийшла заміж, народила донечку й навіть спробувала, хоч і невдало, стягти з офіційного Мехіко €36 млн компенсації за моральну шкоду.

Заради чого всі ці приклади? Україна, звичайно, не Франція, жодні прямі порівняння не були б доречними. Важливо інше. Світ напрацював механізми, що дають змогу ефективно боротися за своїх людей, коли їх викрадають і несправедливо засуджують. Не чути, щоб Київ цікавився таким публічним та неформальним досвідом, щоб наша Верховна Рада розроб­ляла відповідні законопроекти. В України зовсім не залишилося часу на розглядання власних черевиків, коли Росія, очевидно, входить у смак середньовічних судилищ над її громадянами, а решта світу мало тим цікавиться. Ніхто нам не допоможе краще за нас самих, коли ми справді навчимося собі допомагати.


Матеріали за темою:

Реклама
Останні публікації згорнути
  • Недореформована пострадянська Україна забезпечила ідеальні умови для виникнення та відтворення тіньової економіки
    5 грудня, Олександр Крамар
  • Про переваги Hyundai Tucson 2016 року випуску
    5 грудня, Олександр Пархоменко
  • У розмові з Тижнем Девід Кровлі, професор Школи гуманітарних наук Королівського коледжу мистецтв у Лондоні, розповів про старі та нові медіа, постправду й андеграунд у країнах соцтабору.
    4 грудня, Ганна Трегуб
  • Відомий лозунг «Хліба і видовищ!» у «молодих державах» до кінця 2016-го повністю віджив себе. Тепер тут хочуть тільки хліба. Причому видовища, якими так славляться «народні республіки», вже викликають у вчорашніх глядачів лише блювотний рефлекс. Особливо цей рефлекс видно, коли «впарюють» успіхи «республіки».
    4 грудня, Станіслав Васін
  • Латвія з-поміж трьох країн Балтії має чи не найбільше зв’язків із Росією, через які остання може шукати канали впливу. Утім, ситуація поступово змінюється
    3 грудня, Ольга Ворожбит
  • Відкриттям екзопланет уже нікого не здивуєш. Наступний крок — спробувати їх зняти
    3 грудня, The Economist
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено