Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
23 червня, 2013   ▪   Олександр Москалець   ▪   Версія для друку

Зустріч на кордоні

На мосту через Луару можна стояти однією ногою у Франції, а другою – у Швейцарії
Матеріал друкованого видання
№ 23 (291)
від 13 червня, 2013
Зустріч на кордоні

У Швейцарії ніколи не бра­­кує нових вражень. Тут можна здійснювати безліч мандрівок поїздом уздовж узбережжя Женевсь­кого озера (фото 1) на схід – аж до Лозанни (фото 4) або Монтре (фото 3). На кожній зупинці на вас чекатимуть старовинні містечка, казкові панорами, привітні люди. Але ко­му­­сь неодмінно захочеться з’їз­ди­­ти ще й у протилежному напрямку – на захід. Адже від Женеви до французького кордону – лише 20 хв електричкою. Спокусився цим і я.

Коли потяг рушив й у вагоні пролунало: «Наступна зупинка – Верньє», я почав вдивлятися у вишукані будинки, які сусідили з головним женевським вокзалом. Саме ці панорами бачили ті щасливці, які під’їжджали до Женеви років 70 тому й почувалися врятованими від війни. Ми мали проминути ще п’ять платформ, далі на нас чекала Франція. Нарешті дісталися станції «Ля Плен» (тоб­­то «рівнина») – останньої точки на шляху до країни Наполеона й Едіт Піаф... Наступною зупинкою було вже французьке село Пуньї.

Вийшовши з поїзда, помітив зацікавлений погляд машиніста цієї малесенької електрички. Навкруги ані душі, я був єдиним пасажиром, який пізнього вечора ступив на цей перон. Та ще й заходився гарячково фотографувати мало не кожне дерево. Це привернуло увагу привітної мадам, яка визирала з віконечка вокзалу. «Скажіть, де тут кордон?» – запитав. Здавалося, вона тільки цього й очікувала! Виявилося, що він зовсім близько, на мосту. Так я зрозумів, що за кілька хвилин опинюся у швейцарському селі Шансі. Йдучи стежкою, спіймав себе на думці, що панорама, яка відкрилася моєму погляду, цілком могла б належати, скажімо, Полтавській області. А далі був міст через Луару (фото 2) з урочистим червоно-білим маркуванням посередині: саме тут можна стояти однією ногою у Франції, а другою – у Швейцарії. Тут ви начебто переходите в іншу реальність, навкруги – лише природа і жодної людини в полі зору. Тим часом вечоріло. Мені було невтямки, що пропускаю останній потяг до Женеви...

Перше, що впадає в око на тому боці річки, – стара будівля митниці, яка зовсім не функціонує. Тут починається швейцарське село Шансі. Далі – бензозаправка і єдина приватна хатинка. Потім ви побачите невеличку притоку Луари, яка відходить від річки перпендикулярно. Через неї – ще один місток, переходжу і його. Всюди ліс. Навмання прямую вздовж дороги, знову крокуючи швейцарською землею (з якої щойно виїхав поїздом). Аж раптом зустрічаю єдиного за весь вечір перехожого – жінку років п’ятдесяти. Ми приязно вітаємося, і я запитую, чи не слугує кордоном місток через протоку. Вона заперечує і пояснює, що кордон пролягає лише через Луару. Коли зовсім сутеніє, спокійно вирушаю назад, до Франції, щоб устигнути на останній потяг. Утім, минає час – і я розумію, що поїзда не буде, тож, схоже, цієї ночі мені доведеться «бомжувати» на березі річки. Аж раптом мозок продукує скажену думку – мерщій назад через міст до Швейцарії! Неначе нелегал, у цілковитій темряві, знову перетинаю його. Натрап­ляю на якусь автобусну зупинку, але вивішений тут розклад не втішає: сьогодні жодного автобуса до Женеви вже не буде. Ще кілька кроків... і знову бачу ту саму хатинку, про яку згадав вище. Заходжу до крихітного двору й відчайдушно стукаю в «лялькові» скляні дверцята...

За вікнами – жінка, яка явно готується до сну. За мить вона охоче відчиняє мені двері. «Мадам, я випадково пропустив ос­танній поїзд до Женеви, скажіть, як дістатися пішки до платформи «Ля Плен», адже звідти ще є нічний потяг, на який мож­­на встигнути!» Ви­явилося, що відповісти на таке запитання вкрай важко, адже дорогою пішохід має зробити щонайменше 10 хитрих поворотів. «Стривайте, я перевдягнуся», – загадково каже жінка й на хвилину зникає в кімнаті. Аж ось і пані – вона готова... підвезти мене до станції. Дорогою ми без упину теревенили. «Та невже ви журналіст? Не брешіть!» – жартома сказала вона. Але про головне я запитав наостанок. «Як вас зва­­ти?» – «Сільвіан». – «То скіль­­ки я вам винен?» – «Та облиште! Хай щастить!» – «Дякую. Хай Бог вас береже!» З’ясував і те, що родина Сільвіан мешкає в тому будинку від 1900 року. А за лічені хвилини вже вийшов із вокзалу в Женеві. І перш ніж відпочити в готелі, випив келих смачного місцевого пива.


Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено