Тиждень.ua
Новини Політика Економіка Світ Суспільство Культура Історія Подорожі Авто Спецтеми Війна Колонки Архів журнал «Український тиждень» Пошук Галерея Інфографіка Відео Прес-релізи
18 травня, 2012   ▪   Ірена Карпа   ▪   Версія для друку

Справжня Бірма

«Сидять супермоделі, продають кукурудзу!» – оцією культурно-шоковою фразою моїх компаньйонів-чоловіків можна описати жіночу половину м’янмарського населення. Фраза ця стосувалася вуличних продавщиць у центрі Янгона
Справжня Бірма

Так, у столиці намішалося безліч різної крові – окрім незліченних етнічних груп самої М’янми, до національного портрета додалися китайці й індійці, чию імміграцію активно підтримували британські колоністи.

 
Так що зараз, по спочилій у Бозі колонії, маємо в Рангуні (інша назва Янгона) дивну картину: на тлі напівзавалених будівель штибу Bombay Press чи годинникової вікторіанської вежі, чи маяка і митниці, чи готелю Strand, сидять продавці кукурудзи, полуниць, тростинового соку, кишенькових годинників, піратських дисків і саморобних цигарок-черутів.
 
Нічний клуб чи бордель?
 
Я не великий фанат нічного життя, але коли опиняюся в новій країні, цікавість антрополога перемагає: що ці люди роблять ночами? От і йдеш собі гуляти в усілякі там звабливі місця. Найприємнішим у таких прогулянках часто буває те, що знайдеш десь опівнічного продавця щойно спечених паляничок із сиром і що тебе не відлупцюють. Але в Янгоні все ще ліпше – тут якось цілком усе безпечно, а їдло тільки розвертається на нічних базарчиках, так що пакуй собі індійські чапаті з найсмачнішим у світі біріані (курка з рисом, шафраном та іншими дикими штуками) скільки завгодно. Та ще й вхід у клуби (один напій включено!) для дівок у десять разів дешевший, ніж для хлопців, чим я не могла не скористатися, нажершись арахісу, котрий досипали весь час до мого пива, десь на три з половиною покоління жадібних українців наперед. У цей клуб ми перебралися з попереднього, цілком радянського з вигляду бетонного універмагу. Там ми вдоста надивилися «фешн-шоу» – унікальної янгонської розваги.
 
Починалося все начебто з караоке. Дівчатка на підборах і в помаді виходили на подіум і щось тихо квилили невпевненим голосом. Чоловіки за столами, попиваючи пиво, діловито слухали цей вокал під йоніку. І тій, котра більше сподобалася, на шию вішали боа і дарували аплодисменти. Боа не віддавалося назовсім, їх тут попри сцену висіла ціла різнобарвна низка, просто, видно, черговий добрий пузанчик за цю тимчасову відзнаку платив якісь гроші адміністрації нічного клубу. Дівчата шарілися і дякували. Що характерно, ми не могли вловити жодної логіки в цих нагородах – коли якась дівка більш-менш попадала в ноти, їй нічого не давали! А давали таким, скромним і заляканим, яких ледь чутно було. Може, то ознака жалю й покровительства, а може, я нічого не тямлю у бірманській поп-музиці. Зате їжа там була прекрасна – в’юни в кисло-солодкому соусі остаточно попалили нам рецептори в роті, і тепер я можу їсти перці чілі, запиваючи їх пропан-бутаном.
 
Відповівши чемною відмовою на всі запрошення з сусідніх столиків пересісти до них (а, ну так, тут іще стоять пластмасові пальми й солом’яні парасольки – чисто тобі Оболонська набережна або кафе «Флоріда» десь під Козятином), ми ще застали клапоть фешн-шоу. Звичайні собі дівчатка, ще більш встидливі за співачок, приходять з повними сумками свого найліпшого домашнього одягу, перевдягаються в нього за сценою і боязко дефілюють подіумом. Рідко котра з манекенниць зважиться підняти очі на авдиторію. Продемонструвавши так усі свої костюми, вони так само швидко й з опущеними долі очима пакують назад свої торби і щезають з клубу. Жодних посиденьок з клієнтами чи «чайових». І навряд чи їм щось платить клуб. Ну ви таке бачили?! Я – так. Коли ми років у 10-11 грали «в моди».
 
Коротше кажучи, ми перейшли дорогу й вирушили до «Emperor» – типу дискотеки і типу місця, де відвисають ласі на бірманських повій американці. Клуб з безкоштовними горішками й такою увагою до наших блідих пик, ніби я Скарлет Йохансон, а мої друзі – Мікі Рурк (в молодості) і Майкл Джексон (воскреслий). Фешн-шоу в цьому сутінковому закладі вже було значно організованішим – дівчатка стрибали під музику діджея, а не йоніки, і мали однакові костюмчики – як на огляді художньої самодіяльності шкіл яремчанського куща. Ну і ще за нами, над нами, коло нас і навпроти юрмилася сила-силенна всіляких молодих красунь на продаж. Деяким на вигляд було років по 14, не більше. Всі щасливі, щебечуть, спілкуються радісно, підморгують – мені також. Цінова категорія – від 30 доларів за підтоптану дівку мого віку до 50-ти за найсвіжішу й осяйну. Кімнатки для міжнародних культурних обмінів тут же. Я не фанат секс-туризму, я противник торгівлі людьми, та ще й тут, кажуть, ніхто не дбає про здоров’я трудівниць секс-ниви. Але мені ніяк не вдавалося позбутися відчуття, що це все – велика дівчача дискотека, і їм самим «прикольно» тут бути.
 
Транспорт
 
Для іноземців тут діють обмеження. Скажімо, туристичним автобусом ви можете їхати, і поїздом де-не-де, але не всюди. Якщо вас хтось підвезе на своєму авто, будьте певні – камікадзе. За таке добродія кидають до в’язниці і тяжко допитують – чи не бовкнув він вам зайвого. Зате автобуси тут – просто пісня. Особливо з медіа-супроводом. Якщо вам їхати від озера Інле до Рангуна 18 годин, не сумнівайтеся –протягом усього часу вас насильно й дуже голосно годуватимуть шансончиком-караоке місцевого розливу. Чи серіалами – де багато крові, сліз, роздертих сорочок на мужніх тілах і невтішних красунь.
 
Деколи ще містика додається – чаклуни там всякі на півтора метра підлітають на майже прозорих мотузках, дим пускається, упирі з макіяжем емо повстають з могилок. Тільки не це найстрашніше. Найстрашніше в місцевих автобусах – восьмибітна музичка. Головний мотивчик – популярна куртуазна англійська пісенька про королеву, здається. Нею вас ОБОВ’ЯЗКОВО будять О ЧЕТВЕРТІЙ РАНКУ, видаючи одноразові зубні щітки й пасту, і в примусовому порядку виводять на заправку чистити зуби! Навіть якщо ви прибуваєте о восьмій чи о десятій – не хвилює. Хунта сказала чистити зубки о четвертій – чистимо зубки в четвертій. Отак.
 
Політичні активісти, опіум та горілка
 
Тут до них можна записувати кожного другого – бо кожен перший з половиною вже на третій хвилині розмови утаємничено скаже вам, що ненавидить трикляту владу. Нагадаю – в М’янмі править хунта, зграйка генералів, що ув'язнили мудру й прекрасну обрану народом лідерку Аун Сан Су Кі в її домі і тримають там уже близько 20-ти років, плюючи на її Нобелівську премію і вислану за межі країни родину. Навіть на поховання свого чоловіка вона не змогла виїхати до Британії – її ні за що не пустили б до М’янми назад. Раніше бодай зрідка до неї допускали закордонних журналістів, демонструючи лояльність «сильних мущін» при владі. А потім стався страйк монахів на її підтримку, і тепер будь-якій комунікації – зась.
 
Першого дня походу наш гід розказував, що фермерське плем’я неподалік від Калау живе на вершечку гори, бо колись внизу були плантації опіумного маку і так легше було оглядати свої володіння й оборонятися від ворогів. А тут садять чай, бо опіум садити зась. Другого дня гід додає, що взагалі-то он там за тою горою ще й досі буйно квітне мак і він одного разу повів туди гуляти голландського журналіста, після чого опіумні фермери пообіцяли прибити гіда, коли він щось таке утне ще раз. А на вечір, коли ми вкладалися спати в 120-річному дерев’яному монастирі в одній залі з вівтарем і восьмидесятирічним настоятелем (у сусідньому приміщенні молоді монахи, скориставшись приглушкуватістю старого, співали під гітару недозволені пісні про любов), наш озброєний юридичною освітою гід уже завзято повідав, як він двісті кілометрів ходив пішки з партизанами Армії супротиву, несучи на спині до тайського кордону рюкзак із найліпшим опіумом, а в руках – старого доброго «калашникова».
 
У Тайланд ходити він любив – там добрі тайські наркодилери час від часу беруть м’янмарських поставників на екскурсію в казино, наприклад. Де тут таке побачити? До речі, юридичну освіту гід здобув... по радіо. Така в них дистанційна форма – слухаєш лекції, питання до семінарів, записуєш відповіді на екзамен на листочку і шлеш в далекий інститут. Юрист – тут штука непристижна. Хунта і захист прав якось не римуються. Інша справа – бути інженером. І гід ніяк не міг мені повірити, що все буває навпаки в країнах штибу нашої.
 
Щодо спиртного, то з цим у деяких селах вже згаданого екс-опіумного колгоспу – серйозні проблеми. Зрештою, вирішуються вони на користь суспільства. Якщо ти продав комусь пляшку горілки (що заборонено), мусиш поремонтувати шість метрів дороги. Якщо той, хто в тебе купив її, випив пляшку не потай і влаштував по селі розгон, він теж мусить ремонтувати шість метрів дороги. Якщо ж він «жахнув» рисового спиртику в компанії, кожен із неї теж ремонтує свої шість метрів, і по шість метрів за кожного пияка додається злощасному продавцю. Я би таке і в нас ввела. Плюс іще по десять соток прибирання кожному жлобу, що нагидив пластиковими пакетами і пляшками після пікнічка «на пріродкє».
 
Ченці
 
Раз у житті кожен м’янмарський хлопчик мусить піти в монастир. Мінімум – на тиждень. Максимум – на все життя, якщо раптом сподобається. З семирічного віку – ласкаво просимо. Дівчаток теж віддають у монастир, але то вже за індивідуальним бажанням. Та й узагалі до черниць-жінок, одягнених у зворушливі рожеві ризи, ставлення в суспільстві дещо співчутливе, якщо не іронічне. Мовляв, ніхто заміж не взяв, чи помер її чоловік, не витерпів лихої долі, чи просто сексу не хотіла дівка – і втекла.
 
Зате церемонія навіть семиденної посвяти – то цілий карнавал. Дитину вбирають у химерні шати, наносять яскравий грим, садовлять на коника, ослика чи човника, грають голосно музику, помахують віялами з павичевого пір’я. Ціле тобі весілля. І обличчя у хлопчиська при цьому виражає одну думку: «Як же ви мене дістали всі».
 
Баґан
 
Місто-диво з понад чотирма тисячами різноманітних храмів і каплиць, котрі було збудовано у різні епохи й царювання як спокуту за гріхи чи подяки за видужання або перемогу. Найстаріші датуються дев’ятим століттям, фрески подекуди геть незвичайні – коло Будди можуть жити ящірки і жаби, кольори і форми далекі від знайомого канону, енергетика змінюється блискавично.
 
Взявши напрокат велосипед, під співи цвіркунів я спокійно курсувала вулицями химерної долини, обираючи собі випадкові храми, що нерідко виявлялися значно цікавішими за славетні й дуже відвідувані туристами. Але тут вам варто поспішати – дивакуватий уряд затіяв у кожній ступі євроремонт – фрески забілюються, старі статуї будд викидаються, на їх місця встановлюються золоті, однакові, штамповані на заводі. Для фотографа тут рай. Для гуманіста – загадка, бо кожен самоназваний гід тобі утаємничено розказує, що він політичний активіст і дуже мріяв би про диктофон, аби записувати компромат на урядових представників.
 
Врешті-решт я, натхненна ідеями вселенського звільнення, подарувала моєму косоокому дводенному другові свій мобільний телефон. Бо ж і «ровера» свого зичив, і додому запросив, де, каже, на останні гроші мама його зготувала мені їжу, і перлинку подарував у баночці від німецьких жувачок – а він, здається, такому подарункові не те що не здивувався, а навіть розчарований якийсь був. Хоча дивно, в телефоні був і диктофон...
 
Лежати на траві під кам’яними стінами храму, міркувати про долі народів і дивитися на зорі – заняття прекрасне. Тільки будьте обережні, аби гадюка у вухо не залізла.
 
Мандалай
 
Місто з красивою назвою і купою пилюки може стати для вас розчаруванням, якщо ви на щось особливе сподівалися. Тікайте в якесь із містечок під ним – там і храми менш відреставровані, і сік із цукрової тростини холодніший, і досі ще на шарабанах їздять люди, й дихати є чим.
 
Видряпуватися на пагорби, ходити найдовшим у світі мостом із тікового дерева, спілкуватися з дітьми рибалок чудовою англійською, котрої їх навчили добрі ченці в місцевій школі з усього трьома дисциплінами – математикою, бірманською мовою й географією.
 
Навіть десятирічні дітлахи з таких шкіл без помилки знали, де та Україна є. Дай, Будда, монахам-просвітникам міцного здоров’я.
 
Канали озера Інле
 
Один з основних хай-лайтів М’янми. Подивитися, як люди живуть у хатках на воді й загрібають веслами навстоячки, прив’язавши весло-ходулю до одної ноги, валить купа туристів. Зайти глянути, як ткалі вичісують ниточки зі стебел лотоса і потім на маленьких верстатах роблять лотосові шалики. Тут, якщо стрельне в голову любов до вічного тренду еко-шик, купити собі крихітний шалик за сто доларів – ваше святе право. Головне потім не відкусити собі лікоть, зметикувавши, що лотосовий шалик мало чим на вигляд відрізняється від марлевого.
 
У кінці пішохідного треку Калау-Інле, щоправда, є крихітний закуток зі справді старими храмами з дивовижними фресками, який обов’язково треба подивитися, поки їх не заєвроремонтили. Правда, вже, мабуть, і заєвроремонтили. Щоб туристи не барилися надовго й пірнали у ряди з продажем фальшивого антикваріату та організованих урядових екскурсій. Про останні ще раз попереджаю: НЕ БЕРІТЬ. Не вірте брехливим туроператорам, що тільки так і можна. Є купа ліцензованих і ще більше доморощених гідів, котрі й менше грошей візьмуть із вас, і правдоньку розкажуть.
 
Зате полуничний шейк посеред зими в селі на Інле – найкращий з усіх, що я коли-небудь куштувала.
 
Цей матеріал опубліковано на умовах партнерства з журналом "Мандри". Оригінал читайте на сайті журналу

Матеріали за темою:

--> --> -->
Реклама
Останні публікації згорнути
  • Науковці знайшли спосіб спостерігати за трендами в еволюції людини
    24 травня, The Economist
  • Війна — поняття неймовірно багатобічне. У наш час ми маємо прекрасну нагоду спостерігати всю її різноманітність. Практично для кожного є очевидною війна на Донбасі з її матеріальними наслідками та нівеченням людських доль. Для багатьох безсумнівним є факт інформаційної війни. Але зовсім небагато наших громадян усвідомлюють наслідки, до яких вона призводить.
    24 травня, Любомир Шавалюк
  • Улітку 2016-го українці мають шанс зітхнути з полегшенням більш ніж після двох важких років
    24 травня, Олександр Крамар
  • Протягом тижня західні ЗМІ писали про утиски кримських татар, скандальне призначення Луценка, новий план роботи уряду та вірогідність примирення із Росією
    23 травня, Віталій Рибак
  • Добре знайома українському споживачеві модель Toyota змінила імідж
    23 травня, Олександр Пархоменко
  • Алоїз Принц — один із найавторитетніших біографів нашого часу. Автор життєписів Германа Гессе, Франца Кафки, Ісуса Христа, Терези Авільської відвідав цьогорічний «Книжковий Арсенал», на якому презентував переклад книжки «Ханна Арендт або Любов до світу» («Темпора»). Напередодні дебюту Принца в Києві Тиждень поговорив із ним про «Книжковий Арсенал», видавничу справу в Німеччині та імідж України в очах німецьких інтелектуалів.
    23 травня, Богдана Романцова
Новини партнерів 24tv.ua
Новини партнерів RedTram
Зворотний зв'язок
Тиждень дуже цінує думки своїх читачів і намагається враховувати їхню думку. Відгуки, коментарі і просто враження від прочитаного матеріалу ви можете надіслати за допомогою системи зворотнього зв 'язку. Редакція сайту обіцяє уважно вивчати ваші повідомлення — найцікавіші з них ми публікуватимемо у спеціальних статтях. Дякуємо за увагу та співпрацю.
 
работа Харьков оптимизатор любовный гороскоп на год Жеральдин Пайя http://avtosale.ua/
©2007-2016 Тиждень.ua
Передрук або будь-яке інше комерційне використання сайту можливе лише з дозволу редакції.
RSS
Interfax

Будь-яке копiювання, публiкацiя, передрук чи наступне поширення iнформацiї, що мiстить посилання на "Iнтерфакс-Україна", суворо забороняється. Передрук, копіювання або відтворення інформації, яка містить посилання на агентство "Українські Новини", в будь-якому вигляді суворо заборонено