«Це був свого роду виклик, – підсумувала в розмові з Тиждень.ua директор заходу Софі Жюльєн. – Спочатку, аби запросити саме Україну, доводилося переконувати то тих, то інших. Сьогодні, в останній день урочистостей, я можу сказати впевнено: ми не помилилися».
Книжковий салон та конференції, показ кінофільмів та різноманітні дебати, дегустація української кухні та музичні концерти… Концепція фестивалю передбачає можливості поставити окремо взяту культуру в загальний європейський контекст. І якщо в Іспанії, яку запрошували торік, або в Італії, яка стане гостем заходу наступного року, нема проблем із приналежністю до європейського культурного поля, з Україною досі не все так просто. Як на рівні автостереотипів самих українців, так і в ставленні до нас з боку громадян ЄС.
Спільний кордон
Найбільшу конкуренцію українському письменству на Фестивалі європейських літератур справило тепле осіннє сонце. «Якби не ця шикарна погода, людей би назбиралося ще більше» – переконували організатори. Але мовилося це більше задля годиться. Публіки не бракувало. Відчувалося, що фестиваль давно став органічною частиною чепурного старовинного містечка.
Маленький Коньяк не нараховує й 20 000 мешканців. Але доля виявилася до нього прихильною. Саме тут було винайдено популярний алкогольний напій, підробки якого шедро доливають до кави в Україні. Надійна економічна база дозволяє місту фінансувати численні культурницькі ініціативи. З-поміж них — і Фестиваль європейських літератур.
Чому саме європейських? «Бо європейська спільнота, перш ніж стати політичним проектом, була проектом культурним», – вважає Жан-Франсуа Колозімо, голова Національного центру книги Франції. «Бо в Коньяку народився один з натхненників та батьків Європейського Союзу, політик Жан Моне», – пояснює мер міста, Мішель Гурінша. «Бо відвідувачі з різних країн Європи — запорука розвитку місцевої економіки», – каже Ніколя, менеджер одного з коньячних заводів.
За двадцять з гаком років існування культурницької ініціативи тільки дві країни, що не входять до ЄС, презентували в Коньяку свою літературу: це Україна та Норвегія. «Так само як і Норвегія, Україна має спільний кордон з Європейським Союзом, – пояснила цей вибір Тиждень.ua директор фестивалю Софі Жюльєн. – Коли в 2009 році перекладач Ірина Дмитришин запропонувала запросити Україну, задум нам відразу сподобався. Ми не помилилися, коли погодилися: кількість відвідувачів з минулого року не тільки не зменшилася, а навпаки – зросла. Але щоб українське зерно проросло на західно-європейському культурному ґрунті, потрібний час. Люди зацікавилися, нині треба підтримати цей інтерес до України. Наступного року ми плануємо запросити Сергія Жадана — його книга якраз вийде у французькому перекладі. Сподіваюся, що французькі видавці будуть далі перекладати українських авторів. Адже без перекладів, в певному сенсі, країна не існує»
Євросумісність та комплекси
«Українська література перебуває в стані геніальної дитини, якій все дозволено, – зазначив, виступаючи на одній з конференцій Юрій Андрухович. – Після століть табу, цензури, заборон ми насолоджуємося цілковитою свободою, ми відчуваємо несамовитий екстаз від вседозволеності…»
«От навіщо було його запрошувати? – прокоментувала керівник одного з українських видавництв, присутня на фестивалі. – Література — це відповідальність. І перед читачем, і перед світом — за імідж тої країни, яку репрезентуєш.»
Там, де українці тривожно дослухалися до кожного слова своїх спікерів, аби раптом не виправдовуватися з того чи іншого приводу, іноземна публіка поводилася поблажливо. З-поміж відвідувачів заходу очевидну більшість складали французи — мешканці міста Коньяк та його околиць. Більшість з них до цього часу небагато знали про Україну. Тому й не могли, за визначенням, бути прискипливими до нюансів.
Коло запрошених письменників насправді визначив переклад. Романи Андрія Куркова, Юрія Андруховича, Любка Дереша, Марини Левицької, Анни Шевченко та Марини і Сергія Дяченків видані французькою. Їх могли прочитати члени народного журі, які голосують за спеціальні призи, а також фахові літературні критики Франції, які, зокрема, виступали модераторами конференцій.
«Я прочитав твори всіх тих українських письменників, які взяли участь у фестивалі, – розповів Тиждень.uaЮбер Артюс, французький літературний критик та письменник. –Українська література, на мій погляд, не є ані гіршою, ані кращою ніж, скажімо, американська, мексиканська, чеська чи будь-яка інша. Я працюю на цьому фестивалі щороку, і можу вам сказати: людей прийшло не менше, ніж завжди. Іспанію, приміром, ми знаємо набагато краще, але інтерес, як виявилося, аналогічний. Натомість, перекладених з іспанської романів на порядки більше. Оце і вся відмінність». На думку пана Артюса, «українці даремно переживають стосовно своєї євросумісності. Вона є — за визначенням, бо всі ми належимо до спільної європейської культури».
«Схоже на те, що український дискурс поступово починає рухатися по висхідній, – зауважив у розмові з Тиждень.ua Раймон Клярінар, журналіст тижневика «Курьєр Інтернасьональ». – Набирається критична маса знання про Україну. Повільно, крапля до краплі, але справа робиться. Поступово ж зникають і неоднозначні стереотипи, які існували стосовно українства та підживлювалися його опонентами. Те, що таке місто як Коньяк, з його престижем, з його розмаїттям культурних ініціатив присвячує свій Фестиваль європейських літератур знайомству з Україною, створює численні нові можливості. Будемо відверті: до чемпіонату Євро-2012 дехто і не здогадувався, що існує така держава. Нині ж вони дістали можливість дізнатися: за словом «Україна» існує цілий світ, ціле життя».
Отакі вони, перші кроки української літератури на французькій землі. Хтось казав, що з фестивалем ми «дещо поквапилися»: варто було б дочекатися більшої кількості перекладів. Інші заперечували, що лише участь у подібних заходах зводить в один час в одному місці видавців, авторів та перекладачів. Нові зустрічі — передумови нових проектів, а в перспективі — чому б і не майбутніх успіхів, зрілих, яскравих мистецьких ініціатив?
«Все могло б бути досконаліше, – прокоментувала Тижню натхненниця української участі у фестивалі, викладач паризького Інституту Східних мов та цивілізацій, перекладач та історик літератури Ірина Дмитришин. – Але коли колишній кандидат у президенти Сеголен Руаяль цитує українського письменника Василя Барку, а голова Національного центру книги Франції посилається на Вольтера, щоб сказати, що «Україна завжди прагнула свободи», відпадає потреба в доказах, що українська культура поступово стає повноправною складовою спільної європейської спадщини. Про ефективність фестивальних промоцій дізнаємося через рік чи два. Але передумови до просування зарубіжної літератури за кордоном створюються саме так».
Фото: Богдан Гіймоль