На AJF сотні музикантів і десятки колективів з усіх досяжних країв – усе, що можна втиснути протягом чотирьох днів на три сцени. Утім, є головні, а є другорядні. Українські музиканти бідкаються, що їх ставлять на третій за важливістю майданчик і що про них замало пишуть та говорять, хоча вони самі годинами теревенять про видатних американців, яких їм показали вживу.
Читайте також: Трип, Львів, джаз
Charlie Haden Quartet West з погляду розваги не найкращий випадок, але про велич Гейдена (на фото) знаєш заздалегідь: з кінця 1950-х він грав з Орнеттом Коулменом, створював фрі-джаз, а потім як лідер працював над украй різноманітною музикою, яка включала блюз Міссісіпі та альтернативний рок. Сьогодні на нього боляче дивитися: Гейден пережив рак гортані (він сам зі сцени про це розповідає, не таємниця), дуже погано пересувається і говорить, але щойно береться за контрабас, як усе стає на свої місця. Взагалі джазові музиканти ніколи не виходять на пенсію – вони або помирають на сцені, або покидають її, коли ноти не складаються правильно.
Виступ Гейдена був найменш розважальним, проте найважливішим. Почали з класичного бібопу. Тенор-саксофоніст Ерні Вотс – ідеал техніки, нюансів і розуміння матеріалу. Обидва вони поза часом і модою, грають музику 60-річної давності, ніби вона створена сьогодні. Але все це не впадало в око, доки Гейден не сказав: «Зараз прозвучить пісенька, яку ще 1957-го ми грали з Орнеттом та Доном Черрі». І тут почалося… Вони виконали «Lonely Woman» Коулмена – одну з найвидатніших балад ХХ століття. Купа поціновувачів заплакала: цього не уникнути, коли то твоя історія і коли контрабас звучить так само, як в оригінальному записі 1959-го, та й контрабасист той самий. До того ж, знаючи прямий вплив Рахманінова на автора, піаніст Алан Бродбент заграв соло в манері останнього. Власне, весь величезний фестиваль якийсь естет міг би звести до однієї композиції… Але на біс Гейден виконав «Blue in Green» Майлза Девіса та Білла Еванса, аби добити публіку вщент.
Після цього світлий і геніальний Боббі МакФеррін «розвантажив» атмосферу американською корінною музикою: госпелом, блюзом і навіть кантрі (з такими інструментами, як слайд-гітара, мандоліна, акордеон). Хоч він і представив свіжий диск, несподівано заспівав «Can’t Find My Way Home» Еріка Клептона/Стіва Вінвуда 1969-го, чого немає в новому альбомі, й додав «Round Midnight» Телоніуса Монка, яку любить виконувати фальцетом. Попри прекрасний вибір, бітлівська «Blackbird» у МакФерріна так і лишається найкращим заспіваним соло з усіма його вокальними штучками.
Утім, по The Beatles більше й монументальніше пройшовся Ел Ді Меола. Цей видатний гітарист, техніка якого не знає меж, на певному етапі починає піднуджувати, проте часто матеріал вирішує все. Тож цього разу його врятували пісні бітлів із винахідливими аранжуваннями та струнним квартетом.
Найкраще камерним оркестром скористався контрабасист Авішай Коен, і звучало це неймовірно: скрипка, два альти, віолончель та гобой (часом англійський ріжок) – усі красиві та вправні. І, звісно, на першому плані фортепіанно-барабанно-контрабасове тріо. Цей чоловік примудряється щоразу привозити до України щось нове, хоча деякі теми публіка і впізнає. То була програма, що вже за кілька тижнів стане свіжим альбомом.
Легендарний нью-орлеанський Dirty Dozen Brass Band, попри силу-силенну стилів, у яких грає, звучить як хард-рок найхардовішого розливу. Доволі безликі теми, у яких більше драйву, ніж мелодії (впізнати можна лише народну нью-орлеанську «Whеn the Saints Go Marching In» та геніальну «Superstition» Стіві Вандера). Втім, усе це класно, про що за останні 20 років свідчать професійні та слухацькі досвіди.
Трубач Тілль Брьоннер – просто німецька підробка. Фотомодельний вигляд і такий самий «няшний» звук: як коти на Facebook.
Ще був Баґґі Весселтофт – блискучий норвезький піаніст (без жодної музичної освіти), який любить бавитися старими та новими іграшками. Наприклад, iPad як саунд-процесор. Він один із тих, хто змішав джаз із діджейською культурою, створив власний лейбл Jazzland і при цьому не виносить попси. Втім, Весселтофт додає, що «хороша поп-музика має йти зі спинного мозку».
Загалом увесь AJF – продукт «зі спинного мозку» й хорошого смаку, навіть якщо там щось не так. Адже музика або красива і драйвова, або ні.