Зривають банки

Normal
0

false
false
false

MicrosoftInternetExplorer4

/* Style Definitions */
table.MsoNormalTable
{mso-style-name:”Звичайна таблиця”;
mso-style-parent:””;
font-size:10.0pt;”Times New Roman”;}

Економічна криза вказала на вразливість української банківської системи, яка виявилася неспроможною повноцінно функціонувати без підтримки держави, і водночас підтвердила, що влада не здатна належним чином контролювати фінансові потоки в країні. З жовтня 2008 року Нацбанк запро­вадив тимчасові адміністрації у 25 фінустановах – це майже 14% загальної кількості банків. Протягом вересня – грудня минулого року, коли розпочався масовий відплив депозитів із фінансової системи, НБУ надав комерційним банкам рефінансування на загальну суму понад 111 млрд грн. Однак левову частку цих коштів було спрямовано не на підтримку економіки, а на валютні спекуляції та кредитування підприємств, пов’язаних із власниками банків. Восени настав час погашення кредитів рефінансування (торік регулятор надавав банкам гроші під 15–17% річних), проте, як стверджують джерела в Нацбанку, більшість фінустанов не мають змоги розрахуватися вчас­­но. За інформацією Тижня, на чотири роки було пролонговано позики, надані Надра Банку, Родовід Банку, Укргазбанку, банкам «Фінанси та Кредит» і «Київ».

У липні 2009-го уряд націоналізував три фінустанови: у Родовід Банк, банк «Київ» та Укр­газбанк було влито 9,5 млрд грн бюджетних коштів. Днями уряд ухвалив рішення про докапіталізацію на 5,6 млрд грн Родовід Банку у зв’язку з переданням йому зобов’язань збанкрутілого Укрпромбанку. Ще одну фінустанову – Надра Банк – держава має намір капіталізувати на 5 млрд грн у разі вдалого завершення переговорів із її кредиторами щодо реструктуризації заборгованості.

У стані ліквідації нині перебувають 12 комерційних банків. Після завершення президентських виборів ймовірна хвиля банкрутств фінустанов, що, за класифікацією НБУ, належать до четвертої групи (з розміром активів до 1,5 млрд грн і регулятивним капіталом до 200 млн грн).

Проблемні банки здебільшого є кишеньковими установами, створеними для обслуговування приватних бізнесів. Більшість таких фінансових закладів була заснована на початку 1990-х, коли поріг входження на ринок банківських послуг був порівняно невисоким: мінімальний статутний фонд становив $100 тис. (зараз €10 млн). Через кишеньковий банк та чи інша бізнес-група перерозподіляла фінансові потоки. Наприклад, за рахунок коштів компаній із надлишковою ліквідністю кредитувала менш прибуткові споріднені фірми. Також невеликі фінустанови давали можливість залучати кошти для розвитку бізнесу своїх власників із зовнішніх джерел – ­­міжбанків­­сь­кого кредитного ринку, а також через відкриття депозитних рахунків. Поміж іншого вони були задіяні у схемах виведення капіталу з країни.

Чимало кишенькових фін­установ зареєстровані як універсальні, хоча фактично не надають усього спектра банківських послуг, заробляючи на окремому виді операцій: розра­хунково-касовому обслуговуванні, брокерських пропозиціях, комісійних від агентських обмінних пунктів тощо. Характерна риса дрібних банків – залучення коштів фізосіб під вищі за середньоринкові відсотки з подальшим кредитуванням структур, пов’язаних із керівництвом та/або власниками фінустанов.

Наприкінці 1990-х років країною прокотилася перша хвиля банкрутств дрібних банків, спричинена забороною НБУ відкривати офшорні коррахунки (їх активно використовували для виведення капіталу з країни та валютних спекуляцій), кодовані рахунки (за їхньою допомогою деякі компанії перераховували кошти фізичним особам, ухиляючись від сплати податків), а також зростанням мінімального статутного капіталу банків. Утім, кишенькові фінустанови працюють досі, а їхня ефективність залежить від успішності основ­ного бізнесу власників. Наприклад, після того як підприємець Айк Памбучхян згорнув паливний бізнес в Україні, його Укр­промбанк опинився на межі банкрутства. При цьому, за офіційними даними, лише в IV кварталі 2008-го з цієї фінустанови було виведено 2 млрд грн шляхом надання кредитів фірмам, пов’язаним з її акціонерами. Згодом згадані позики тимчасовий адміністратор визнав проблемними (загальний обсяг таких кредитів на 1 квітня 2009 року становив близько 5 млрд грн, або 40% кредитного портфеля). На рахунках проблемного банку заблокували кошти 1 млн вкладників на загальну суму понад 7 млрд грн.

Попри те що представники НБУ регулярно заявляють про необхідність укрупнення банків, ініціюють збільшення мінімального розміру статутного фонду, запроваджують усе жорсткіші нормативи адекватності капіталу, кишенькові банки з’явля­ються навіть під час кризи. Так, із початку цього року було зареєстровано три нові фінустанови: Профіт Банк, Авант Банк та Діапазон Максимум Банк. Голова правління останнього Олексій Єфремов підтвердив, що банк створений трьома акціонерами та обслуговуватиме компанії, близь­­кі до власників.

Українське законодавство дозволяє банкам кредитувати інсайдерів (керівників і власників фінустанов, їхніх близьких родичів та компанії, пов’язані з самими банками). Згідно з нормативами обсяг кредитів, наданих усім інсайдерам, не має перевищувати 30% регулятивного капіталу фінустанови (одному з них – відповідно 5%). За даними НБУ станом на жовтень 2009-го, ці нормативи виконувалися, зокрема обсяги кредитів, наданих усім інсайдерам, у середньому по системі не перевищували 3,77% регулятивного капіталу банків. Проте навряд чи офіційні дані ілюструють реальний стан справ, оскільки радше типовими є випадки надання кредитів підставним особам та фіктивним фірмам, пов’язаним з інсайдерами неформально. 

Перша гучна справа знекровлення банку – банкрутство АКБ «Україна», що свого часу був чи не найбільшим у країні. 1998 фінансовий рік ця установа завершила зі збитком у понад 300 млн грн унаслідок неповернення кредитів інсайдерами (переважно підприємствами АПК). Попри незадовільне фінансове становище, банк і далі надавав незабезпечені кредити, зокрема за рахунок рефінансування НБУ. Загальний обсяг проблемних позик перевищив 1 млрд грн. «Хіба крах АКБ «Україна» був би можливий за умови ефективного контролю з боку Нацбанку? Якби це не була одна команда? Найбільше безповоротних позик було надано, коли банк очолював Кравець – колишній головбух НБУ», – стверджував в одному з інтерв’ю колишній заступник голови Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради Віктор Суслов.

У 2006-му збанкрутували низка кишенькових фінустанов, а саме «Гарант», «КУБ» та Інтерконтинентбанк. Історію банк­­­­рутства останнього теж можна вважати типовою для українського фінансового ринку. В 2004–2005 роках Інтерконтинентбанк кредитував фіктивні фірми, пов’язані з власником – тодішнім членом Ради НБУ, народним депутатом Ігорем Плужниковим. Після його смерті фін­установу було ліквідовано, а загальний обсяг проблемних позик становив приблизно 40% активів. Основною причиною таких банкрутств, на думку пана Суслова, є неналежний кон­троль за банківською системою з боку НБУ, спричинений безконтрольністю самого регулятора. «Законом про Нацбанк встановлювалося, що наглядові функції повинна виконувати Рада НБУ, і передбачалося, що до її складу входитимуть незалежні експерти. Натомість парламент долучає до складу Ради здебільшого банкірів. Ідею створити незалежний орган контролю за НБУ провалено», – підкреслює пан Суслов.

Утім, є й альтернативний погляд на проблему кредитування пов’язаних фірм. «Роботу НБУ в частині банківського нагляду можна порівняти з роботою ДАІ, – каже екс-заступник голови Нацбанку Олександр Савченко. – Регулятор періодично проводить «техогляди», вдосконалює «правила руху», карає порушників. Проте в системі, як і на дорозі, трапляються аварії. І думка про те, що представник НБУ має сидіти в кожному банку й постійно перевіряти операції, є хибною. Це неможливо за визначенням. Так, банки звітують перед регулятором щодня. Так, навмисна фальсифікація звітності інколи трапляється… Але в режимі реального часу зупиняти тих, хто виводить активи, має не НБУ, це неможливо навіть технічно». За словами пана Савченка, в Нацбанку знають реальних власників комерційних банків, але стежити за рухом коштів через пов’язані фірми не є функцією регулятора. «Ця проблема залишатиметься доти, доки когось з інсайдерів та аутсайдерів не притягнуть до кримінальної відповідальності за неповернення кредиту», – наголосив екс-заступ­­ник голови Нацбанку.

Так чи інакше, а схеми штучного знекровлення фінустанов працюють досі. Новопризначений голова правління націоналізованого банку «Київ» Юрій Маслов стверджує, що понад 85% наданих фінустановою кредитів є проблемними, причому 70% таких позик отримали будівельні фірми, які мають стосунок до колишніх власників банку. «Буквально за кілька днів до введення тимчасової адміністрації НБУ було пролонговано кредити, надані афілійованим структурам. Відсоткова ставка за ними суттево занижена, а виплату відсотків відтерміновано на п’ять років», – каже пан Маслов. Схожі ситуації склалися і в деяких інших проблемних банках.

У листопаді 2008-го за рахунок рефінансування НБУ Надра Банк позичив понад 1 млрд грн компаніям, які пов’язують з колишнім народним депутатом Ігорем Єремєєвим. Зокрема, за інформацією тимчасового адміністратора банку Валентини Жуковської, фірми «Найт» і «К-Л-О» отримали від фінустанови 390 млн грн і вже в лютому 2009-го ухвалили рішення про свою ліквідацію. «Складається враження, що правління НБУ не уявляє, які схеми використовують банки, або свідомо допускає зловживання, – стверджує член Комісії ВР з перевірки діяльності Нацбанку Сергій Харовський. – Так, однією з функцій регулятора є надання ресурсів для підтримання ліквідності фін­­установ, але у випадку з Надра Банком контролю над освоєнням 7,1 млрд грн рефінансування не було».

Ще однією системною проблемою українських банків, яка безпосередньо впливає на їхню стабільність, є низький рівень капіталізації (відношення ре­гу­лятив­­­­ного капіталу до сукупних активів, зважених на ступінь ризику). Наприклад, власний капітал проблемних банку «Київ» (до його націоналізації) та Над­­ра Банку покривав лише 5% їхніх зобов’язань, тоді як згідно з нормативом адекватності капіталу це співвідношення мало становити щонайменше 10%.

Починаючи з 2006 року віт­чизняні фінустанови активно залучали дешеві валютні ресурси на міжнародному ринку капіталу й перепродували гроші резидентам. «Людям втовкмачували в голови, що можна жити не по кишені, в борг – так усі живуть», – констатує президент Асоціації українських банків Олександр Сугоняко. В умовах стабільності курсу гривні валютні кредити з нижчими відсотковими ставка­­ми здавалися привабливими – у 2006-му їх обсяг збільшився на 95,4%, у 2007-му – на 75,4%. При цьому динаміка зростання гривневих позик була скромнішою – на рівні відповідно 52,3% і 72,7%. НБУ звертав увагу комерційних банків на часові розриви між їхніми фінансовими зобов’язан­нями перед зовнішніми кредиторами та зобов’язаннями фізичних і юридичних осіб перед самими фінустановами. Нацбанк навіть розробив проект постанови про заборону валютного кредитування, але її ухвалення було заблоковано внаслідок тиску з боку банків, насамперед з іноземним капіталом.

Стрімкий розвиток іпотеки та споживчого кредитування у 2005–2007 роках зробив деякі фінустанови вкрай чутливими до неповернень позик, і тільки-­но частка проблемної заборгованості почала зростати, реальний рівень капіталізації банків знизився. На початок жовтня середнє відношення капіталу фінустанов до сукупних активів становило 13%, але навіть цей показник є низьким порівняно з європейським рівнем – 25%. В умовах кризи Єврокомісія ініціювала підвищення нормативів капіталізації європейських фінустанов – відповідні рішення можуть бути прийняті на початку грудня. Експерти переконані, що аналогічні дії НБУ сприяли б консолідації банківського сектору та його очищенню від випадкових установ (на початок листопада в Україні діяло 182 банки, для порівняння: у Польщі – 83). Загалом, за результатами досліджень міжнародної рейтингової агенції Fitch, українські банки потребують фінансових вливань у розмірі 100 млрд грн, що дали б змогу списати безнадійні кредити й уникнути проблем із поверненням депозитів.