Та й навіть літературознавчі, історичні та культурологічні монографії, написані не сухим академічним стилем, а яскраво й захопливо, здатні змагатися із белетристикою: в архівних документах криються сюжети не менш цікаві, ніж в кошиках із брудною білизною. Десь тут варто шукати і рецепт успіху мемуарів та автобіографій. Жанр, який традиційно має репутацію нудного, завойовує симпатії серед втомленої неповнокровністю укрліту аудиторії.
Зоряні історії успіху: Джобс, Райс, Блер, Клінтон, Рокфеллер…
Стіву Джобсу вдалося змінити світ в час, коли здавалося, що нічим новим здивувати людство уже не вдасться. Перелік досягнень, способи їхньої реалізації і просування, а також історія його життя та стосунків з близькими – усе це є у однойменній біографії, яка миттєво стала бестселером. Джобс і тут вчинив винахідливо: звернувся до фахівця. Бо ж прожити цікаве життя – це півсправи; треба ще й вміти про це розказати. Зауважимо: настільки самокритичної оцінки себе як автора не вистачає багатьом із видатних людей, що беруться за написання власних спогадів не лише для спадкоємців, а з розрахунком на широкий загал.
Так от, Волтер Айзексон отримав фактично необмежений доступ до архіву та кола знайомих свого персонажа – без зобов’язань щодо остаточного узгодження тексту книжки із замовником.Можливо, Джобс хотів розкрити про себе всю правду, а може, Айзексонпросто маєрепутацію талановитої і порядної людини. В кожному разі, книжка, як і усе, до чого доклався Джобс, стала світовим бестселером. І точно не лише через постать головного героя – адже хто зараз знав би викривальний автобіографічний роман Міли Сімпсон«Такий, як усі», написаний про її зведеного брата набагато раніше, якби про нього не згадав Айзексон?..
Але частіше публічні люди все ж пишуть про себе самостійно – чи, принаймні, ставлять на обкладинці власне ім’я. Магія бренду спрацьовує безпомильно. І в цьому учасники світових політичних процесів наздоганяють та випереджають зірок шоу-бізнесу. Кілька років тому вийшла друком перекладена українською «Жива історія» Гілларі Клінтон– розповідьпро життя першої леді у Білому Домі.
Тепер нам пропонують першу частину автобіографічної трилогії Кондолізи Райс “Незвичайні звичайні люди”. За рожевою обкладинкою українського видання криється історія формування крицевої вдачі найуспішнішої афроамериканки сучасності. Вперше до школи її віддали у трирічному віці, а коли експеримент не вдався, записали до музичної школи; ступінь бакалавра Конді Райс отримала у 19; згодом вона стала проректором Стенфорду, а потім – Держсекретарем США. А все – завдяки тому, що її батьки, «незвичайні звичайні люди», прищепили доньці переконання: лише освіта і вміння наполегливо працювати здатні захистити чорношкіру жінку в західному суспільстві. Розвиток кар’єри в контексті стосунків з батьками, проблема вибору спеціалізації: музика, право чи політологія, набуття досвіду викладання в університеті, шлях жінки в політиці – такі основні теми першої автобіографічної книжки Райс.
У продовженні мемуарів "No Higher Honor” (“Немає вищої честі”)йдетьсяпро роботу у адміністрації президента Буша-молодшого; українського видання ще немає, але наші новинні сайти уже продзвеніли принаймні однією цитатою звідти: Райс коротко й іронічно написала про кулуарні переговори із президентом Ющенком. Гарний анонс, чи не так?
Спогади Тоні Блера – «Шлях» – охоплюють період перебування на посту прем’єра Великобританії протягом двох термінів. Автор не надто концентрується на власному життєписі: не так важливо, ким він був, якими були його персональні вогонь і вода на шляху до високої посади, і яким він вийшов із мідних труб управління державою-лідером – хоча уважний читач дізнається і про це. Блер прагне розказати історію однієї ролі: від моменту, коли він приміряв маску голови уряду і до часу, коли передав її наступникові.
Постскриптум його мемуарів, де екс-прем’єр подає заключну оцінку своєї діяльності і політичного становища в країні та світі після відставки, виглядає поклоном під оплески після завіси. Є такий художній принцип побудови образу автора: коли текст стає актом самопізнання. Тоді аналіз власних вчинків тягне за собою їх оцінку, в тому числі й моральну.
Тоні Блер використовує цей прийом при зображенні умов роботи державного діяча. Голова уряду змушений балансувати між бажаннями народу, потребами країни та традиціоналізмом королівської родини, і діяти швидко: чи то у випадку загибелі принцеси Діани, чи виступів ірландських націоналістів, чи внутрішньопартійних суперечок, а чи конфліктів на Близькому Сході.
Сподобатися всім неможливо; ідеальних рішень не існує. Мотиви тодішніх своїх заяв і дій Блер розкриває достатньо щиро і коментує їх тепер уже з часової відстані. Іговорить про приватне там, де це можливо: як йому було лячно виступати перед парламентом і як він із цим боровся, як на аудієнції в королеви зашпортався об килим і мало не впав на руки монархині замість прикластися цілунком, як мало не всівся у крісло самої королеви Вікторії, яке залишається неторканим з часу її смерті, як захоплювався особистістю принцеси Діани, яка вдача у його дружини Чері і як Блер спонукав одного з відомих британських політиків зробити вибір між дружиною та співробітницею-коханкою якомога швидше, щоб засоби масової інформації смакували смажений факт не так довго.
Зразком того, як автор у спогадах репрезентує не лише особисту, але й кастову позицію, є «Мемуари» Девіда Рокфеллера. Американський багатій розповідає про власний життєвий шлях і про родинну династію, у якій нині він посідає місце патріарха, і в такий спосіб пише не «себе», а історію. Перед читачем постає Америка різних десятиліть, зображена з точки зору представника привілейованої групи суспільства – і це не завжди збігається із стереотипними уявленнями, сформованих на підставі літератури й кінематографу (а у окремих випадках – надто вже збігається, особливо коли йдеться про глянцеві картинки: повноцінний родинний шпиталь включно з пологовим відділенням у міському будинку Рокфеллері, персональні автомобілі в кожного із дітей, прищеплення етичних правил з дитинства: чи багато дітей сучасних українських мільйонерів щотижня віддають частку кишенькових грошей на потреби церкви і чи хтось із них впадає у невиліковну депресію, потрапивши на шпальти газет в контексті повідомлення про порушення правил дорожнього руху?). Окрема сюжетна лінія – це фінансовий успіх спадкоємця імперії: Девід Рокфеллер ділиться міркуваннями про те, як заробляти й примножувати гроші й дотримуватися при цьому етики бізнесу.
Ім’я шведського дипломата Генріка Лільєгрена пересічному українцеві невідоме. А от про події, до яких він причетний, знає кожен, хто в той час дивився випуски новин і читав газети. Період об'єднання Німеччини,розширення НАТО на початку 1990-х, процес євроінтеграції Туреччини – автор книжки “Від Талліна до Туреччини. Мемуари шведа і дипломата”перебував в епіцентрі світових геополітичних процесів.
Суттєвою перевагою для не надто обізнаного читача стає те, що дипломат не просто описує складнощі переговорів і кулуари великої політики, а додає інформацію про контекст кожної із подій – як так сталося, чому держава прийняла певне рішення, завдяки чому отримала чи не одержала підтримку сусідів, якими були передумови та наслідки. А перемащені ці коржі розділів світової історії вершковим кремом подробиць приватної біографії Лільєгрена: дитинство, еміграція, виховання, розлучення батьків, навчання, власний шлюб, побутові деталі – усе це дає відповідь на те, звідки беруться дипломати такого рівня.
«Написано українцями»
Якщо українське красне письменство, визнаймо, не може конкурувати із текстами так званих «великих літератур», то чи маємо спогади й автобіографії, написані не менш цікаво, ніж представлена на нашому книжковому ринку перекладна мемуаристика?
Спогади успішного-господарника-новатора й громадського діяча Євгена Чикаленка можна розцінювати як ще одну його інвестицію у майбутнє – таку ж успішну, як і його матеріальні внески до розбудови української справи: меценат фінансував періодичні видання, підтримував наукові проекти, співпрацював із театральними трупами «корифеїв», допомагав письменникам…
Євген Чикаленко став прототипом героїв кількох художніх творів, але сам зобразив авторів тих текстів яскравіше, ніж ті написали про нього. Його персонажі: Лисенко, Антонович, Винниченко, Карпенко-Карий, Кропивницький, Єфремов – психологічно переконливі й амбівалентні, набагато об’ємніші, ніж «типові герої» популярних українських авторів другої половини ХІХ століття; й лише тим, що спогади, датовані 1861–1907 роками, писалися уже в 1920-х, це не пояснити.
Завдяки цьому детальну розповідь про тогочасну суспільну й культурну ситуацію читати цікавіше, ніж роман. Становлення та розпад українського театру корифеїв через амбіції учасників та відмінності їхнього ставлення до політики, процес переговорів із Борисом Грінченком стосовно редагування славетного Словника: той вимагав, щоб його ім’я стояло на обкладинці якщо не єдиним, то хоч першим з-поміж решти упорядників; дискусії довкола видання першої україномовної газети: орієнтуватися на інтелігенцію чи народні маси як цільову аудиторію? І постійно виринають неописані в шкільних підручниках речі.
Так, за словами Чикаленка, престиж Старої Громади, київської українофільської організації (1859–1876) як чи не єдиного місцевого осередку інтелігенції був настільки високим, що туди вступали етнічні росіяни і євреї, спершу суто для інтеграції з середовищем, а потім переймалися українською національною ідеєю і активно долучалися до справ. З народом справи були складнішими: приміром, повсюдно селяни не хотіли викладання в школах рідною мовою замість російською, бо в такому разі їхні діти навіть за умови здобуття освіти залишалися б «мужиками» замість отримати шанс вирватися до панського середовища, тож якби місцевому населенню дали би можливість самостійно обирати, результати виявилися б невтішними попри старання інтелігентської спільноти.
Хронологічно продовжують спогади щоденники Євгена Чикаленка, а доповненням є його листування із сучасниками. Добре розуміючи важливість таких текстових памяток, меценат відповідально ставився до своїх записів і шкодував, що не всі його сучасники встигли занотувати свої враження та досвід, як, наприклад, батько Лесі Українки Петро Косач, чиї унікальні знання про суспільно-економічну історію та становище Правобережної України, здобуті під час численних службових відряджень, так і залишилися на рівні розповідей однодумцям.
Євген Чикаленко вважав Сергія Єфремова гарним журналістом: той, мовляв, писав добре і швидко, – і бачив у ньому центрального автора щоденної української газети. Втім, на те, якими мають бути спогади, погляди мецената і публіциста розійшлися. «Про дні минулі» Єфремова стосуються того ж часового періоду, що й мемуари Чикаленка. Сергій Єфремов багато в чому полемізує із Євгеном Харламповичем, подає інші інтерпретації подій і постатей, зокрема, персоналії і вчинків Бориса Грінченка, а вузлові моменти його спогадів свідомо накладені на конкретні епізоди нотаток мецената – мовляв, не все виглядало саме так, як описав Чикаленко.
І це природно: зрештою, сприйняття дійсності є індивідуальним, особливо якщо оцінювати минуле крізь призму певних поглядів. Та й сам спосіб письма Єфремова інакший – неприхильний до модерністських віянь публіцист обрав мову і стиль літератури типів: саме такими, на його думку, мають бути й мемуари, без притаманного Чикаленковим спогадам флеру «анекдотичності». Втім, це не забирає у його спогадів цінності історичного свідчення.
Яскраве враження справляє короткий спогад Ізидори Косач, де йдеться про ув’язнення в радянському таборі наприкінці 1930-х років. В українському контексті це один із не багатьох жіночих спогадів про тюремний побут і особливості співіснування заарештованих інтелігенток й засуджених за кримінальні злочини. Також до книжки Василя Даниленка “Ізидора, рідна сестра Лесі Українки” увійшли нещодавно оприлюднені доноси на родину Косачів у відповідні радянські органи та стенограми прослухування помешкань з архівів СБУ – документи не менш промовисті, ніж мемуарна проза.
Реконструйовані Валерієм Шевчуком спогади Наталі Полонської-Василенко є цінним матеріалом для дослідників історії повсякдення.
Історик за фахом, авторка написала мемуари хронікального типу – фактично, літопис. Вона майже не вдається до ліричних відступів чи автокоментаря, натомість пригадуючи і фіксуючи численні деталі й факти: прізвища, зовнішність, звички викладачів і співробітників, людей, з якими перетиналася в побуті й на ґрунті наукових зацікавлень, асортимент крамниць і ринків, меню лікарень і їдалень тощо. (Так, у Києві в 1920 році вода замерзала у квартирах, люди цікавилися здебільшого наявністю продуктів на чорному ринку, одягнені в кожухи й рукавиці професори продовжували читати лекції в університеті, а у лікарні хворих на тиф годували супом і глевким чорним хлібом). Дитинство Наталі Полонської-Василенко, доньки царського генерала, навчання на Вищих жіночих курсах, становлення і конання Академії наук у 1920-30 роки, заснування Українського вільного університету – усе це описано дуже детально.
Трагічні долі заарештованих племінниці Сергія Єфремова, онучки Михайла Старицького, сестри Дмитра Тася, доньки Михайла Грушевського – окремі сюжети, так само, як і розповіді про видатних діячів науки та культури, які з часом, один за одним, залишалися без роботи й були приреченими на глибоку бідність, яка, втім, тривала не так довго – лише до ордеру на арешт. Часто згадки про сучасників: неокласиків, родину Старицьких, Агатангела Кримського – закінчуються словами про те, що подальша доля їхніх архівів невідома; враження, що Наталя Полонська-Василенко прагла заповнити ці плями бодай силою власної пам’яті, розпочавши написання спогадів одразу після виїзду на еміграцію.
У певному сенсі двома полюсами української еміграційної мемуаристики стали «Зустрічі та прощання» літературознавця Григорія Костюка та «З футболом у світ» спортсмена Олександра Скоценя. Інтелектуал Костюк описує життя харківської богеми 1920-х років, своє перебування в еміграції і завершує аж 1980-ми роками. Його спогади – це зріз культурно-історичної ситуації, цінний тим, що аналогічні мемуари Сосюри і Смолича про становлення української культури в міжвоєнний період писалися у межах Радянського Союзу, а отже, не уникли самоцензури й цензури зовнішньої. Спогади ж Олександра Скоценя унікальні вже тим, що це життєпис українського футболіста-емігранта. Чи багато ми знаємо про будні пересічного футболіста середини минулого століття? А якщо це українець, та ще й талановитий?
За галичанина Скоценя боролися польські клуби, а коли він відмовлявся з патріотичних міркувань, то влада вдавалася до переслідувань і приниження його родини; з приєднанням Західної України до СРСР радянській владі ще менш демократичними методами вдалося залучити його до складу збірної, а німецьким – до чемпіонатів на окупованій території. Згодом Скоцень став улюбленцем вболівальників у складі французької «Ніцци», але полишив команду, вирушивши до Канади розбудовувати український футбол. Скільки із його травм отримано не на полі, а після завершення матчів внаслідок конфліктів із фанатами команд-суперників – уважний читач може порахувати самотужки; а заразом замислитися: чи то в Скоценя не було комерційної жилки, а чи футбол колись давно ще не цілковито був шоу-бізнесом?
Нещодавно виданими спогадами Ірини Жиленко захоплюються як портретом покоління шістдесятників тяглістю у півстоліття. Володимир Дрозд, Валерій Шевчук, Іван Драч, Євген Гуцало, Михайлина Коцюбинська, Володимир Житник, Микола Жулинський, Алла Горська, Євген Сверстюк – одних ми знаємо за підручниками, інших – за довідниками Руху Опору та списками державних лауреатів. Особливості їхнього життя колись давно, ще до остаточної канонізації приваблюють настільки (хоча насправді не аж так відрізняються від побуту сучасної амбітної творчої молоді), що читач не акцентує увагу на “Homoferiens” як романі.
А це справді ще й документальний роман із двома паралельними героїнями: юною наївною Іринкою Жиленко, яка щомиті закохується і щогодини пише листи чоловікові до армії або нотує щось у власний щоденник, й визнаною авторкою, яка вирішує взятися за перо й розповісти прожите людям якнайщиріше. Саме з прагнення чесності вона залишає в тексті практично без купюр монолог себе колишньої – як одну величезну цитату замість переказу власних давніших записів.
А у іншому монолозі, який апріорі розрахований на широкий загал, дозоляє собі і автокоментар, і ретроспекцію, і оцінку політичних та культурних подій сучасної України. Деколи погляд тодішній і сучасний не збігаються, й авторка, коли це помічає, то щиро визнає. Люди і їхні погляди часто змінюються протягом років, і не завжди друзі та борці за спільне залишаються такими до скону. Продемонструвати себе різного, а не переписувати історію свого життя відповідно до ракурсу, в який потрапила на схилі літ, – це те, на що багато хто із персонажів спогадів Ірини Жиленко досі не здатен зважитися.
Шанс українського Акройда
Не складно, кажуть, прожити книжку – складніше вміти про це написати. Як виявляється по мірі оприлюднення архівів, українська література, славна перерваністю традицій, все ж має досвід цікавих спогадів та автобіографій. Втім, більшість опусів наших сучасників придатні хіба для того, щоб прикрасити корінцем із золотими літерами поличку югославської стінки.Хоча, приміром,Катерина Ющенко чи Юлія Тимошенко могли би стати авторками не менш успішними, ніж Гілларі Клінтон і Кондоліза Райс.
Це ж стосується і наших екс-президентів: достойне заняття для пенсіонерів. Хай би починали, хоча б в шухляду. Тільки ж правдиво, а не пафосно. Та й митці цілком спроможні розповісти нащадкам про минуле замість намагатися переписати чи переоцінити історію і надати власній персоні додаткової ваги.
А від визнаних письменників залишається продовжувати чекати справжніх інтелектуальних романів та романів-біографій на основі прочитаних спогадів та документів. “Київська гастроль Сергія Єфремова”, “Код Полонської-Василенко”, “Шляхами адмірала Окуневського”, “Пригоди Івана Драча” – сюжети розкидані під ногами, і той, хто зуміє добре їх опрацювати, отримає нагоду дорівнятися і до Пітера Акройда, і до Умберто Еко, і, звісно ж, до Дена Брауна.