Чому в сучасну добу маємо повернутися до такої філософської дисципліни, як етика? Чи є серед нинішнього покоління французьких інтелектуалів ті, хто розуміє сучасну етичну ситуацію та готовий відповідати на цей виклик?
— Є така загальна тенденція порівнювати французьку й німецьку філософські традиції. Остання метафізичніша, займається питанням буття. Перша ж рефлексивніша, намагається розпізнати, із чого може починатися пошук. Ця філософія, з одного боку, зорієнтована на пізнання, а з другого — на дію. Така дієвість завжди притаманна французькій традиції. Вона, зокрема, виводить до питання моралі та етики, наскільки ці поняття можна розрізняти.
Треба сказати, що часто може здаватися, ніби французи намагаються привласнити собі етику. Ні, вона виникла раніше за філософську рефлексію про неї, тому важливо зрозуміти, яким чином французькі мислителі загалом через питання етики виходять на значущі проблеми сьогодення, робити конкретні пропозиції щодо осмислення явищ. Важливо, яким чином відбувається усвідомлення зв’язків між розумом і реальністю, філософією та практикою. У цьому сенсі нині доречно вести мову про аплікативну, практичну етику залежно від певної дисципліни. Тож можна казати про екологічну, економічну етику, етику здоров’я тощо.
Читайте також: Мистецтво дозвілля
Серед філософів, академічних науковців тривають великі дебати про те, якою сьогодні має бути філософія: умоглядною (організовувати ідеї) чи практичною (відповідати на певні питання, які ставить реальність, без того, щоб інструменталізувати саму ідею філософії). Французький філософ Владімір Янкелевич казав, що часто науковці тяжіють до того, щоб з етики та моралі зробити певну доктрину. Натомість доречніше вести мову про те, що вона має бути відповіддю, включеністю власної свободи в певну ситуацію, умови, їхнє прояснення. Сьогодні у Франції поширена тенденція, що етика спеціалізується: є ті, що зосереджують свою увагу на етиці тварин, довкілля, здоров’я, економіки тощо. Питання в тому, як можна реалізовувати такі етики без того, щоб ставати спеціалістами із якоїсь зі згаданих вище галузей, відірваними від філософування. Бачу, що для багатьох студентів, які навчаються на магістерських програмах або роблять дисертаційні дослідження, займатися етикою означає не бути відірваними від власного контексту, намагатися його прояснити. Ідеться про практичну філософію.
Ви стверджуєте, що етика та уява між собою пов’язані. Що це дає для кращого розуміння сучасних практичних проблем крізь оптику філософії?
— Часто етику намагаються замкнути на зв’язку із розумом та волею. Конкретніше: розум має аналізувати причини, чому ми діємо. Отже, діяти добре означає заздалегідь мати добрі причини, принципи. Відповідність цим принципам нібито є критерієм для оцінки. Тут важливо було б розрізнити етику та мораль. Якщо зводимо етику до наведеного протиставлення, мені завжди бракує такого виміру: що означає переступити межі нормативного, дисциплінарного підходу й подивитися ширше? Якраз уява в цьому допомагає.
Я не кажу, що нормативність не потрібна, але для мене вона є радше характеристикою моралі. Якщо ж казати про етику, то вона, гадаю, як і простір уяви, полягає в тому, щоб подивитися на дію або певну ситуацію і не лише привести її до певної норми, а зрозуміти, які є можливості її втілення. Тобто що може бути благом в умовах її наявності. Щодо уяви, то ми часто намагаємося її пояснити як втечу від реальності, тому кажемо, що уяву треба стримувати. Для мене ж вона є уможливленням випробування реального. Тому наводжу формулу: треба більше уявляти, щоб краще бажати, прагнути. Уява налаштовує відійти від заперечень. Тих, які можуть з’являтися щодо тенденцій нашої доби, яка нав’язує певний контроль, нормативність. У цьому сенсі уява є бажанням і прагненням реалізувати щось у ширшому сенсі, інакше подивитися на реальність.
Ще одна проблема, якій ви приділяєте увагу, — вразливість людини. Чому ця тема стає актуальною сьогодні, у час, коли популярна культура багато каже про силу й так мало про те, що оптимальні суспільні зв’язки, без яких людина не виживає, потребують інших принципів для своєї побудови?
— Я намагаюся пояснити цей зв’язок. Нині доводиться спостерігати, що він артикулюється з дуже багатьох підходів. Згадаю Марту Нуссбаум та критичну Франкфуртську школу. Ці традиції та автори дуже багато уваги приділяють вразливості. У певному сенсі вразливість показує критичне ставлення до поняття, яке можна означити як екзальтовану, піднесену автономію. Це повертає нас до можливості набагато глибше говорити про людину, її соціальний вимір. Тому відповідна тема нині на часі.
Читайте також: Історія та спецефекти
Якщо повернутися до коріння французького слова «вразливість» (la vulnérabilité), то vulnus із латини перекладається як «рана». Є великий ризик, що часто вразливість ми розуміємо як ваду, певну хворобу, небезпеку, неспроможність. Для мене все навпаки: вразливість є уможливленням певних речей. Важливим є не питанням, що я, як вразлива істота, не можу, а те, що я здатен відкрити себе для дотику іншого. Моя вразливість робить мене відкритим до іншого, і тут я бачу прямий зв’язок із поняттям уяви. Завдяки їй розумію, яким чином для мене можливість відкритися стає перевагою. Мабуть, це пов’язано з потребою ствердити сьогодні певну сильну економічну модель, у яку вразливість зовсім не вписується. Така модель нав’язує нам мислення, що ми маємо бути сильними, а вразливим завжди є хтось інший. Кожен із нас був і є вразливим, мав такий досвід, і, напевне, матиме в його майбутньому. Якщо спрямовуємо це питання до самих себе, то це нас повертає до геть інакшого ставлення до іншого, до природи тощо. Цікаво, як таким чином ми по-новому розкриваємося.
Сучасні дискусії про вразливість і піклування, про які йшлося вище, знаходять своє відображення в реальній політиці?
— Вразливість пропонує нам інші відносини з іншими, дає нам доступ до їхнього досвіду. Вона наполягає на відкритості та увазі до відносин з іншим.
Якщо зараз спробуємо перейти від антропологічного виміру до політичного, то вразливість надзвичайно важлива. Джоан Тронто, північноамериканська філософиня, написала книжку «Вразливий світ. Заради політики турботи». Французька політична діячка Мартін Обрі, донька Жака Делора, одного з голів Європейської ради, намагалася побудувати політичну кампанію на ідеї турботи як центрального принципу. Це наводить на думку, що будь-яка політика у своєму засновку потребує певної антропології. Тобто коли ми пропонуємо якусь політичну програму, маємо уявити, якими бачимо зв’язки між людьми, якими мають бути ті стосунки, що ми їх намагаємося проявити й побудувати. Якщо торкатися політики турботи, то це не просто така собі доброзичлива ситуація, а дуже критична позиція. Це критика, спрямована на те, щоб виявляти в наших соціальних зв’язках усе те, що цю турботливість руйнує. Турботливість — це те, що формує нас самих: зв’язок із суспільством, природою тощо. Тобто ідея турботи підштовхує нас до своєрідної вправи з уявою: якщо ми відмовимося від ідеї про турботу, то як можемо собі уявити світ поза будь-якими людським відносинами, світ, де ми не піклуємося одне про одного взагалі?
Ця вправа допомагає прояснити, що сьогодні домінантною є неоліберальна теорія, яка бачить суб’єкта як того, хто має стати творцем себе самого. Вона все зводить до вигоди. А якщо ми таким чином намагаємося приховати власну потребу в турботі про інших? Це негативний, критичний момент. Позитивний полягає в тому, яким чином на засадах турботи й вразливості можна розбудовувати певні інституції, що допомагають зберігати та виявляти ці точки дотику двох вразливостей між собою. Може йтися про зв’язки на роботі, зв’язки екології та економіки, держави з власною територією.
Читайте також: Від меланхолії до екофемінізму
Французький художник Енкі Біляль є автором коміксу, у якому йдеться про 2050 рік. Він уявляє собі світ, де в системі цифрових соціальних зв’язків виникає помилка, через яку повністю підвисає система. Довіра до системи, делегування їй нашої пам’яті, контактів призвела до повного паралічу: люди не можуть знайти адреси друзів, не знають, як приготувати їжу. Варто замислитися, навіщо ми замикаємося на делегуванні себе кудись у позалюдський простір. Як на мене, у цьому сенсі роль політики сьогодні полягає в тому, щоб робити зримою необхідність просторів, ниточок турботливості, які становлять справжню головну інтенцію нашого життя разом. Щоб лишатися людьми, ми маємо зберегти навички буття і дії, контактів у реальному світі.
Пожежа в соборі Паризької Богоматері схвилювала світову спільноту. Цікаво, що питання відбудови цього символу та — не забуваймо — християнської святині згуртувало багатьох французів, здавалося б, байдужих до релігії. Що після цієї події є «ми» і «наш»?
— Цікаво, як по-іншому починає працювати простір. Попри нашу географічну відстороненість, певні факти ми можемо сприймати як щось важливе для нас самих. Повертаючись у цьому контексті до собору Нотр-Дам у Парижі, скажу, що ця споруда, якій 800 років, артикулює зв’язок пам’яті з відкритістю до майбутнього: звідки ми походимо й куди, власне, крокуємо? Чого хочемо?
Сьогодні часто, торкаючись цього контексту, навіть не задумуємося, що згаданий собор пов’язаний із Богородицею і що Діва Марія є матір’ю Христа, у християнському сенсі — Матір’ю Бога. Якщо сприймаємо факт пожежі в храмі як подію, що по-новому свідчить про присутність християнського спадку, то постає питання, а що ж означає відбудувати собор? Хочемо відновити християнський спадок чи християни мають знайти інші складові, щоб звести собор у новий спосіб, інакше розбудовувати свою присутність у світі?
В епоху зведення готичних соборів у цю справу вкладалися великі кошти, зокрема з регіонів. Собор зводили в безпосередній близькості до лікарень, місць, де люди потребують конкретного піклування і допомоги. Сьогодні в символічному сенсі важлива віднова собору разом із просторами, відкритими для нужденних. Для мене найскладнішим питанням є не те, як просто відбудувати собор, стіни Нотр-Даму, а те, як відбудувати його ідею. Колізія в тому, яким чином ця відбудова має стати відповіддю на потреби та питання сучасності. Як це — відбудовувати собор у безпосередньому зв’язку та увазі до феномену «жовтих жилетів», наприклад. Яку потребу вони акумулюють і що для нас сьогодні означає відповідати на неї?
Читайте також: Пацієнт радше живий
Щодо пожежі в Нотр-Дамі, то одразу виникає дві реакції в соцмережах. Одна — коли люди співчувають. Друга — коли закидають, мовляв, «ви вчора не помітили вибухів на Шрі-Ланці, не говорите про українців, які щодня гинуть на фронті». Якою є можлива відповідь на це? Що означає така ситуація?
— Коли згорає емблема, то що по ній лишається? Опік. Важливо показати не те, чому ми висловлюємо скорботу через зникнення монумента, а що означає увага до цього опіку. Можливо, саме в ньому криється здатність бути уважнішими, порозумітися з іншими трагедіями — у Ємені, Шрі-Ланці тощо.
Для мене дві пожежі, якщо так можна сказати, пов’язані. З одного боку, це пожежа в Нотр-Дамі, а з другого — скандал, що розгорнувся навколо католицького єпископа Ліона, пана Барбарена. Він має титул єпископа всієї Галлії. Ця діоцезія сформувалася тієї ж епохи, коли розпочалося будівництво Нотр-Даму. Скандал полягає в тому, що пан Барбарен знав про священиків, які здійснювали сексуальні домагання, і не відреагував на це. Ми бачимо, що християнство себе не може позиціонувати як силу. Воно крихке. Але, може, у ситуації, коли воно охоплене пожежами різного ґатунку, криється його шанс.
Ганна Арендт колись казала, що монументальна творчість — це спроба зафіксувати вічність. Якщо подивитися на Нотр-Дам, який стоїть уже 800 років, він зафіксував одне християнство, але нині воно зовсім інше. Факт пожежі собору повертає нас до питання, що християнство змінилося. Яким воно є сьогодні?
———————
Жан-Філіпп П’єррон народився 1964 року. 2000-го захистив докторську дисертацію з філософії в Університеті Бургундії на тему «Герменевтика свідчення. Пролегомени до поетики дії». Професор Університету Жана Муліна (Ліон-3). Автор книжок «Міфологи та міфології пізньої модерності» (2015), «Поль Рікер, філософ у своїй школі» (2016), «Поетика води. До нової екології» (2018).