Земля Казимира Малевича

Наша геніальність – знайти нові форми сучасного нам дня.

Щоб наше обличчя стало відбитком нашого часу.

 

Культова постать мистецтва, всесвітньо відомий автор «Чорного квадра­­та», філософ, новатор, геній, «російський художник»… Та не все так просто. Казимир Малевич – поляк, який виріс в Україні. Тут його коріння. Червоним пунктиром пройшов крізь життя батька супрематизму Київ. Перший крок й перші уроки живопису, останні заняття зі студентами й остання персональна виставка – усе це було в українській столиці. А перші 16 років життя Малевича ввібрали в себе не лише побут українського селянства, а і його звичаї, культуру.

 

Дитинство

Серед цих сіл, розташованих у 

пречудових закутках природи, 

на тлі чарівних краєвидів

і проходило моє дитинство.

 

Народився Казимир Малевич 23 лютого 1879 року в Києві у польській родині. Був первістком у багатодітній родині. Батько художника, Северин, походив зі шляхетського роду. 1878-го взяв шлюб із Людовікою Галиновською, теж дворянкою, і молода сім’я оселилася в будиночку на вулиці Бульйонській, 15 (нині Боженка, 13). Подружжя займало дві невеликі кімнати на другому поверсі, в одній із яких і побачила світ майбутня знаменитість. Будів­­лю, де народився художник, зруйнували на початку 1980-х. Зараз там корпус Інституту електрозварювання ім. Є. О. Патона.

 

Більшу частину дитинства Казимир провів у селах Поділ­­ля, Слобожанщини та Сіверщини, де батько працював управляючим на цукроварнях. Перші друзі, сільські хлопчаки, здавалися майбутньому митцеві «завжди вільними, осілими на просторі полів, лугів, лісів». Рідних мов було дві: польська, якою спілкувалися в родині, й українська, якою говорив із друзями. Уже дорослий, він пересипав свою російську українськими та польськими словами й приказками.

 

Першими художніми враженнями були барвисті селянські строї дівчат, плахти з вишуканим геометричним візерунком, смугасті строкаті рядна на долівках. Може, саме звідти взяв Малевич і колорит, і простоту, і геометричну ясність, що напов­нювали його твори. А ще хлопцеві подобалися народні розписи. Тож перевагу первісних білого, червоного й чорного в його власному живописі сформувало сусідство тих-таки барв у виробах сільських майстрів. Динаміка, рух і вічність, які надихали селянське мистецтво, стали голов­­­ними ознаками «безпредметної» творчості Казимира Малевича. «Я наслідував усе життя селян. Село займалося мистец­твом (такого слова я не знав тоді). Точніше кажучи, вироблялися такі речі, які мені були до вподоби. У цих речах і чаїлася вся таїна моїх симпатій до селян», – писав Малевич в авто­біографії.

 

Професійний живопис Казимир уперше побачив у Києві, куди батько взяв його на щорічний ярмарок. У вікні крамниці хлопчик «побачив полотно, що на ньому було смачно намазано зображення дівчини, котра сиділа на ослоні і оббирала картоплю, картопля і лушпиння були вражаюче живі, і на мене це також справило незабутнє у пам’яті явище, як і від самої природи». Так «Київ ставав новим середовищем, котре впливало на мою психіку. Він розкривав мені нове буття мистецтва».

 

Северин був не в захваті від потягу сина до мистецтва, тож віддав його до агрономічного училища в селі Пархомівка неподалік Білопілля. Мати, навпаки, підтримувала бажання первістка стати художником. Якось із Конотопа Людовіка поїхала із 15-річним Казимиром до Києва, де й повела сина до художнього магазину. Звідти юнак вийшов з етюдником та повним набором фарб. «Цілу дорогу я милувався отими фарбами. Вони приємно бентежили мою нервову систему, як і уся природа». Цей момент можна вважати першим Казимировим кроком у світ професійного живопису.

 

Сьогодні твори художника коштують мільйони доларів. А перше його полотно було продане в Конотопі за п’ять рублів. Воно називалося дуже логічно і промовисто, як на українського маляра, – «Місячна ніч». Хоча сам Казимир, пишучи тодішні картини, розумів: треба вчитися. 1895 року він опинився в Київській рисувальній школі Миколи Мурашка. Та лише близько півроку студіював юнак живопис у Миколи Пимоненка – свого першого вчителя. 1896-го сім’я знову переїхала на нове місце – до Курська, де настав новий етап у житті Малевича.

 

Супрематизм

 

Бачити світ – ще не значить бачити його очима, але бачити світ можна і знанням, і всім єством.

 

Казимир почав працювати креслярем у технічному управлінні Курсько-Московської залізниці. Але мистецтва не залишив. У Курську він знайшов однодумців, серед яких був Лев Квачевський – теж з України. Саме про нього Малевич написав у автобіографії фразу, що красномовно засвідчила само­ідентифікацію художника: «Він та я були українці».

 

Бажання здобути художню освіту не давало Малевичеві спокою. Марив Москвою, і 1905 року зважився на переїзд. Кілька разів намагався вступити до тамтешнього художнього училища, та безуспішно. Він малював, навчався у школі-студії Рерберґа, почав брати участь у художніх виставках. 

 

Почався новий етап і в творчості художника. У Москві він познайомився з кубістичним живописом Пікассо, заглибився в соціальні теорії. А згодом подумки звернувся до селян, усвідомивши віковічність людей цього класу. Своє розуміння, повагу та любов до них висловив у картинах початку 1910-х років, що їх пізніше мистецтвознавці назвуть «першим селянським циклом».

 

1913-го сталася визначна подія: Малевич створив декорації та ескізи костюмів для футуристичної опери «Перемога над сонцем». В останньому акті на сцені глядачі побачили квадрат, наполовину зафарбований чорним, який затьмарив собою сонце. Картина «Чорний квадрат» з’явилася приблизно через півтора року після опери. Малевич пережив її появу як одкровення. В одному з листів він писав: «Рисунок цей, зроблений несвідомо, буде мати велике значення в живописі». 

 

Ця картина поклала початок новому напрямові у мистецтві, якому сам Малевич дав назву «супрематизм», що означає «вищий» (від латинського supre­mus). Цим словом він намагався зафіксувати домінування кольору над іншими складниками живопису.

 

Полотно показали на «Ос­танній кубофутуристичній виставці картин «0, 10», яка відкрилася в Петрограді 19 грудня 1915 року. Десять означало кількість учасників виставки, а нуль – їхнє прагнення звести всі предметні форми до цієї величини й «вийти за нуль» – у безпредметність, у ніщо, в Абсолют. «Чорний квадрат» якраз і був таким абсолютом, очищеним від тимчасового та випадкового. «Супрематизм стискає весь живопис у чорний квадрат на білому полотні. Я нічого не видумав. Я лише відчув у собі ніч і в ній я побачив нове, яке назвав Супрематизмом. Він виразив себе чорною площиною у формі квадрата».

 

Своє розуміння нової течії Казимир Малевич обґрунтував у роботі «Від кубізму до супрематизму. Новий живописний реалізм». Але супрематизм не просто виріс із кубізму Пікассо. На інтуїтивному рівні його замішано ще й на космологічних основах селянського мистецтва. Адже безпредметні твори художника – це композиції з кола, трикутника, хреста, забарвлені в чисті кольори. А в селянському мистецтві і квадрат, і коло, і хрест – це елементи, з яких його представники формують свої космічні картини на рушниках, килимах, писанках.

 

Був у Малевича зв’язок із селянським декоративним мистецтвом і на цілком практичному ґрунті. Він відбувся завдяки художниці Олександрі Екстер. 1916 року вона залучила Казимира до створення ескізів вишивок для художньої артілі в селі Вербівка.

 

Наприкінці 1919-го художник переїхав до Вітебська, де керував майстернею в Народному художньому училищі. Цей період (1919–1922) позначений для Малевича-педагога створенням авангардного художнього об’єднання «Уновіс» («Утвердители нового искусства»), а для Малевича-мислителя – написанням більшості його філософських праць. 

 

Далі був переїзд до Петрограда, де він створив і очолив Інститут художньої культури. Але вже з’явилися розбіжності між завданнями радянської пропаганди, які влада ставила перед митцями, та його «безпредметним» мистецтвом. Наприкінці 1926-го інститут закрили. Настав період відторгнення супрематиста Мале­­вича.

 

Другий селянський цикл

 

Коронуйте день новою свідомістю, 

бо її світло більше і яскравіше від сонця.

 

І все-таки визнання, причому міжнародне, Малевич здобув іще за життя. 1927 року йому пощастило потрапити до Європи. Він з успіхом експонував свої роботи у Варшаві та Берліні. Але поїздку довелося перервати через розпорядження терміново повернутися до СРСР. Вимушене повернення художника обернулося арештом, три тижні він провів за ґратами.

 

Опісля йому дедалі частіше доводилося змінювати місця роботи. І в цей важкий період на допомогу прийшла Україна. Він приїхав наприкінці 1920-х до Київського художнього інституту, де почав бувати щомісяця тиждень-два, щоб, як сам казав, «закатать їдну лекцію, щоб знали, над чим я працюю і що треба від мене взяти».

 

Приїзди до Києва надихнули на серію полотен, яку нині називають «другим селянським циклом». Композиції 1920-х років – це рівні смуги зораної землі, чіткі силуети богатирів-селян, геометричні комбінації червоних та чорних, білих та зелених, жовтих та помаранчевих смуг. Гармонія тріади «Земля – Людина – Все­світ».

 

З початком доби індустріалізації цю гармонію нещадно руйнували. Час «розкуркулення» став для України страшним вироком. Роздуми Малевича про долю народу, серед якого він виріс, народжували нові образи. Селяни на його картинах із витязів перетворилися на безрукі, безликі постаті. Такі схожі на українських ляльок, вони звинувачували владу у винищенні селянства.

 

Час «великого перелому» ламав хребет інтелігенції. 1930 року сталінська культурна революція дісталася Київського художнього інституту. Досвідчених професорів із нього «вичистили». І «Казимир Великий», як іноді жартома називав себе художник, назавжди покинув Укра­­їну. Передчуваючи смерть, Малевич сам готував ескіз домовини. Для віка труни він застосував улюблені фігури: квадрат, коло і хрест. 

 

ПОНЕВОЛЕНА УКРАЇНА. Селяни перетворилися на безрукі, безликі постаті, які звинувачували владу у винищенні селянства

«ЛЮДИНА, ЩО БІЖИТЬ». Образ, присвячений Голодомору 1933 р.