З режисеркою-документалісткою Вольгою Нікалайчик Тиждень зустрівся після київської презентації фільму «Подорож безкінечною війною», що розповідає про білоруського підприємця Миколая Автуховича, одного з лідерів альтернативного «афганського руху», який є опозиційним до режиму Лукашенки. Вольга фіксує сучасні білоруські реалії, котрим далеко від сформованих в Україні райдужних стереотипів щодо цієї країни. Досвіду документального кіно вона набула у співпраці з одним із найкращих білоруських режисерів Юрієм Хащеватським («Звичайний президент»). Наша розмова про те, на що може сподіватися і на що здатна білоруська творча та суспільна еліта.
У. Т.: Чи має білоруська інтелігенція ті внутрішні сили, які уможливили б нормальне відродження білоруської нації, якби – гіпотетично – нинішній режим перестав існувати?
– Давайте спершу визначимося з термінами: що таке інтелігенція? Чи, як за радянських часів, так званий прошарок, чи еліта, істеблішмент – що це? Є проста вчителька-інтелігентка, яка підпрацьовує репетитором, а є (поети) Ригор Бородулін, Уладзімір Някляєв, Генадзь Буравкін. Вони щось віддадуть Білорусі й відійдуть, але вона залишиться. Лукашенка прийшов і піде, й по ньому нічого не зостанеться. Вольга Нікалайчик зніме свої фільми і сподіватиметься, що принаймні вони не зникнуть. І так з усіма людьми. Якщо Ригор Бородулін геній, то він залишиться. Лукашенки відступлять, натомість народжуватимуться нові Васілі Бикави, Кастусі Каліновські, Тадеуші Костюшки, незважаючи ні на що. І дух, і думка збережуться, й нині це є, воно відчувається, тримається дуже міцно в тих людях, яких я згадувала.
Манкурти й герої
У. Т.: Складається враження, що молодь, яка виросла при Лукашенці й була піддана впливу «Лукамолу», не така активна, як попереднє покоління 1990-х, що виховувалося в перші роки незалежності. Чи все-таки надія на сучасну молодь є?
– Молодь теж різна. Є така, що прекрасно розуміє, хто такий Лукашенка, я би навіть сказала, вона вся це розуміє. Але при ньому виросла генерація манкуртів. Раби, котрі забувають, ким вони є, якого роду. Генерація, задоволена копійчиною в кишені, була, зараз уже не буде. Мала можливість з’їздити до сякої-такої Туреччини, вдовольнялася роботою, не лізла в політику (хоча я особисто не розумію, як у неї не лізти – вона повсюди). Але є й альтернатива: духовна молодь, інтелектуальна, талановита, вільна духом, сильна. Лише «Молодий фронт» чого вартий – це наша цінність, ми ним пишаємося. Чого варта Наста Положанка – одна з лідерок «Молодого фронту», яка відсиділа за ґратами п’ять місяців, у відділку КДБ, за участь у мирній акції 19 грудня 2010 року – ні за що. Вона не зламалася, вже вийшла, отримала, дякувати Богу, умовний термін покарання. Тепер бореться за визволення з тюрми своїх побратимів. Не злякалася, не сховала голови, дуже сильна натура, вольова, загартована.
У. Т.: Наскільки творчість опозиційно налаштованої молоді, інтелігенції впливає на суспільство? Наскільки сильне «підпілля»?
– З доступом до альтернативної музики, фільмів проблеми немає, оскільки є відносно вільний інтернет. У нашій країні цей сегмент розвивається дуже активно, позаяк домінує риторика, яку пропонують державні ЗМІ, телебачення, FM-станції. «Авторадіо» за те, що крутило білоруську музику, звинуватили в екстремізмі й закрили. Вони, бачте, насмілилися процитувати промову офіційного кандидата в президенти Някляєва. Це єдина станція, на якій не було державної попси. Попит на альтернативу серед молоді, якій не встигли промити мізки «зомбоящиком», дуже великий. Приміром, моя племінниця в 14 років вивчила напам’ять усю творчість Лявона Вольського (білоруський співак, учасник гуртів N.R.M., «Крамбамбуля». – Ред.), добре знає рідну мову, в інтернеті знаходить кліпи на улюблені пісні, альбоми тощо. Інтелектуальні люди шукають альтернативну інформацію. Усі свої фільми я виклала в мережі, їх можна переглядати в хорошій якості. І дивляться – одну стрічку вже 8 тис. осіб побачили.
У. Т.: Хто переважно є героями ваших фільмів? Чи це згадані вами генії, чи такі «звичайні» «незвичайні» люди, як герой фільму «Подорож безкінечною війною» Миколай Автухович, підприємець, запроторений до в’язниці за непоступливість у боротьбі з чиновницькою корупцією?
– У моєму випадку є недоречним запитання, чому мені хочеться фільмувати чи хто мене надихає. Немає виходу: треба людей рятувати. Правозахисницю Яну Полякову довели до самогубства. Зняла про неї стрічку, бо це єдине, що можу. Адже я не візьму кулемет і не позичу танк, щоб проїхатися по центру. Моя зброя кінематографічна. Можу щось змінювати через документалістику й публіцистику. У випадку з Автуховичем теж знала, що робитиму це, коли прокурор зажадав посадити його на 20 років. Так само й тепер: я дуже хотіла зняти фільм про одного дивака, який ходить по автобусах. Сам він науковець, каже: «Я збираю сміття, можу й до вашого дому прийти і вивезти, запрошуйте». Мала намір зробити про нього таке миле фестивальне кіно, але відбулася Плошча (масові протести в грудні 2010 року. – Ред.), були жертви, сльози… До мене прийшли четверо матерів і сказали: «Знімай про нас фільм і викладай в інтернеті».
У. Т.: Чому під приціл режиму потрапляють підприємці?
– У моєму фільмі є фраза: «Лукашенка боїться середнього класу». Бо крім того, що людина заможна, то ще й мисляча! Значить, вона щось може, здатна чогось досягти, має інтелект. Тому це загроза – кожен може сам себе привести в політику, якщо копійка є, як було з Автуховичем. Лукашенка – дуже боязка особа. Скажи йому, щоб вийшов до народу сам, без своєї мільйонної охорони, ніколи не піде.
У. Т.: Оскільки в Білорусі більшість політичних партій мають маргінальний характер, нині виявляється суспільний спротив, організація різних кампаній на кшталт «Будзьма беларусами!». Як ви їх оцінюєте?
– Я не є ані учасником тих рухів, про які ви згадали, ані членом жодної з партій. Проте співпрацюю як із «Будзьма!», «Разом», так і з політичними структурами зокрема, «Молодим фронтом» або БНФ. Вважаю, що в Білорусі має бути багато справді національних політсил: християнських, демократичних – будь-яких. Час, як також події 19 грудня 2010 року, показав, що, попри репресії, в нас залишається чимало сильних особистостей. Кандидатові в президенти Миколаю Статкевичу (лідер партії «Народная грамад?» та суспільного руху «Білоруське об’єднання військових», засуджений до шести років тюрми. – Ред.) дали так багато, бо це саме така людина, військовий. Якби він дійшов до влади, ласе до хабарів чиновництво його боялося б. Решта претендентів теж трималися мужньо, тому можна вважати, що лідери для таких гіпотетичних партій є. І коли їх стане більше, ґрунт для нормальної влади після Лукашенки буде закладено.
Мене дуже тішить виникнення громадської кампанії «Будзьма беларусамі!», оскільки вона єднає людей, яких важко було раніше уявити разом, є організацією, якої бракувало. Сьогодні в нашій країні вільне слово – це вірші Бородуліна, які режим вважає за політичні й крамольні. Тому діяльність з об’єднання елітного культурного прошарку є незамінною. Хоча знову ж таки все наразі через інтернет.
У. Т.: На тлі економічних негараздів, які нині переживає Білорусь, чи можуть виникнути новий тип опозиційності, громадські організації нової форми?
– Ситуація змінюється, особливо після 19 грудня 2010 року, коли вийшло справді багато людей (я там була від початку, зібралося близько 40 тис.). Половина з них не представляли опозицію, проте не визнали результату виборів. Зрушення відбулися. Тепер, насамперед ці бабці з прибудинкових лавок, які й цього разу голосували за Лукашенку, кричать: «Що він наробив, ми його на шматки порозриваємо!» Коли справа стосується безпосередньо їхньої кишені, то відразу всі опозиційні.
Останні вибори мали один позитивний момент: заграючи із Заходом, Лукашенка дозволив виступити кожному з кандидатів у годинній програмі на телебаченні. Себто замість однієї години ми мали аж дев’ять. Кожен сказав своє. І багатьом відкрилися очі: з державного телебачення вони почули зовсім інше й голосували за різних кандидатів. Хто за Саннікова, хто за Статкевича, який сказав прямо: «Ти (Лукашенка) вкрав вибори – ти прийшов на вільних виборах, дай право іншим так само поборотися!» У Декларації прав людини записана одна річ: право на свободу думки. Але чимало білорусів не мають його через відсутність альтернативної інформації. Вони позбавлені права думати, аналізувати.
ЗАЛИШАТИСЯ ЛЮДИНОЮ
У. Т.: Чи фіксуєте ви ці зміни на камеру?
– Проблема не в тім, що мені не дадуть зробити, якщо я захочу, то зроблю. Мій новий проект називається «Люди в країні катів». Це матері, батьки. Мати Зміцєра Дашкевича вже не дочекалася своєї дитини – померла в 53 роки від серцевого нападу, маючи одного сина, й того у в’язниці. Мені важливо зняти стрічку про тих, хто залишається людиною.
У. Т.: Порівнюючи з українською ситуацією, у нас також настають часи, коли залишатися людиною щоразу важче. Де межа конформізму? Коли варто сказати собі «стоп!»?
– Це больовий поріг страху. Можливо, людина цілком пристойна, але боїться начальника, боїться залишитися без роботи, боїться не прогодувати власної дитини. Це питання вибору – як кого виховали, на якій моралі. Я свій вибір зробила, для мене все просто. Я знаю: з ким правда, з тим і Бог. Ми переможемо – вірю в це. А щодо українського конформізму, то він може докотитися до нашої білоруської ситуації, коли, допоки дії влади не вдарять по кишені, вважати, що політика тебе не стосується.
Не народ робить революції. За ці процеси завжди відповідальна еліта, реальна сила суспільства. Не те, що в нас сидить у Національних зборах – справжня хунта, а люди на кшталт Васіля Бикава. Так у всі часи – невелика кількість людей змінює шлях країни на краще або ж навпаки.
ФІЛЬМОГРАФІЯ
Падарожжа па бясконцай вайне from BRAMAFILM on Vimeo.
• «Подорож безкінечною війною» (2011). Про кримінальну справу проти підприємця Миколая Автуховича.
Забойства напярэдадні вясны from BRAMAFILM on Vimeo.
• «Вбивство напередодні весни» (2010). Про самогубство правозахисниці Яни Полякової.
Беларускі турэмны эцюд from BRAMAFILM on Vimeo.
• «Білоруський тюремний етюд» (2010). Про катування звичайних людей у білоруських тюрмах.
Вызваленне ч1 from BRAMAFILM on Vimeo.
• «Визволення» (2008). Про білоруських політв’язнів, зокрема лідера руху «Разом» В’ячеслава Сівчика.
Сэрца за кратамі from BRAMAFILM on Vimeo.
• «Серце за ґратами» («В’язні сумління») (2007). Про переслідування учасників мінської Плошчи (Майдану) 2006 року.
• «Білоруські справи» (2009). На тему діяльності білоруської діаспори в Литві.