Ухвалення закону про екстрадицію, за яким кожен мешканець чи гість цієї території підпадає під дію бутафорської системи правосуддя Комуністичної партії Китаю, відкладено. Потерпілі від жорстких дій поліції, але окрилені успіхом протестувальники масово вийшли вимагати відкликання законопроекту та відставки очільниці адміністрації Гонконгу Керрі Лам.
Я аплодую їхній сміливості. Але боюся, що китайська державна система стеження, яка вже дуже помітно присутня в Гонконзі, почне виявляти й нейтралізувати лідерів протесту. Пекін не терпить програшів, особливо юрбам вільнодумців із небезпечними ідеями про верховенство права, політичні свободи та навіть (страшно й подумати) незалежність! Свободи Гонконгу вже й так урізані, і китайській владі, по суті, не надто потрібен той фіговий листок закону про екстрадицію для сильнішого закручування гайок.
Залякування Гонконгу є якраз однією з причин наростання побоювань стосовно Китаю навіть там, де ставлення до нього найприхильніше. Від заспокійливого аргументу на користь того, що розвиток економіки зміцнює середній клас, а отже, підштовхує Піднебесну до демократії, лишилися ріжки та ніжки. Китай і справді багатіє, але від цього не з’являється ні свобода в країні, ні дружнє ставлення за кордоном.
Читайте також: Токсична двадцятка
Якраз навпаки. Режим Сі Цзіньпіна відмовився від марксизму на користь націоналізму, залишивши суворі заповіти лєнінізму. Це означає придушення навіть натяку на опозицію на батьківщині з одночасною нейтралізацією будь-яких зовнішніх загроз. Колишню політику «зачаїтись і вичікувати» змінили атаки — від роздратованих уколів до жорстоких нападів — на кожного індивіда, інститут чи країну.
Це відлунюється й тут, у Британії. Під час візиту Сі Цзіньпіна до Лондона 2015 року було організовано вітальну демонстрацію китайської діаспори — на наших же вулицях — агентами Міністерства державної безпеки. Місцева поліція теж співпрацювала з ними, енергійно заарештовуючи дисидентів і влаштовуючи обшуки в їхніх помешканнях. Жоден навіть найбільш мирний протест не мав порушити спокій володаря під час візиту. Наші прем’єр-міністри колись запросто зустрічалися з Далай-ламою. Тепер будь-який контакт із лідерами Тибету в екзилі з боку будь-якого лідера будь-якої країни перейшов у розряд табу. Піддаючись тиску Пекіна, ми оминаємо й Тайвань. У своєму неврозі Китай вважає цю успішну демократичну острівну державу своєю бунтівною провінцією. Він наполягає, що так повинні вважати всі.
Китайські шпигуни нишпорять у наших університетах, щоб не тільки красти інтелектуальну власність, а й стежити за своїми земляками. Це не поодинокі випадки, і відбуваються вони не лише в Британії. Пекінський режим нарощує систематичні глобальні зусилля з обмеження нашої свободи говорити й робити те, що нам хочеться, на теми, які він вважає небезпечними. Серед прикладів можна згадати викрадення шведського продавця книжок у Таїланді, зацитькування недружніх ЗМІ в Австралії, залякування університетів у Канаді та примушування міжнародних організацій, що займаються аполітичними питаннями на кшталт охорони здоров’я та метеорології, не співпрацювати з Тайванем.
Роздраконити Китай може навіть найменша дрібничка. Цього року Лондонська школа економіки встановила скульптуру у вигляді перевернутої догори дриґом земної кулі. На ній Тайвань показано незалежною державою. Наслідок — бурхливі (і, поза сумнівом, спонтанні) протести.
Читайте також: Легка здобич для Пекіна
Масштаб наступу вражає. Але в тому є і слабкість. Китай діє як нахаба, що чіпляється до окремих людей, бо їхня поведінка його нібито ображає. Щось на кшталт «ти не так на мене глянув» пізнього вечора в сумнівному генделику, що відразу може перерости в бійку чи щось іще гірше. Та кожен втупиться в нахабу поглядом, той швидко присяде. Не можна задиратися з усіма нами водночас. Десяткам країн у всіх частинах світу вже несила терпіти беззаконня й втручання китайського режиму у свої справи. Кожна з них має десятки способів показати невдоволення з приводу Тибету, прав людини, масового ув’язнення мусульман, промислового шпигунства, корупції та відмивання грошей на користь Китаю, стеження, саботажу та інших проблем. Моїм улюбленим полем бою став би Тайвань — питання, ескалацію якого континентальний режим почав із незрозумілим запалом. Мета — принизити й ізолювати республіку-супротивницю вимогами тотального сприйняття зовнішнім світом політики «єдиного Китаю». Цей максималістський підхід сам по собі вразливий навіть до найлегших, символічних порушень. Наші слова і вчинки можуть забезпечити реальну зміну.
Китайській однопартійній державі це дуже й дуже не сподобається. Але якщо вона легко може розправитися з якоюсь однією країною, університетом, компанією чи людиною, то покарати весь світ неможливо. Мета Піднебесної — «нова нормальність», у якій ми дотримуємо встановлених нею правил. У відповідь нам треба захистити нашу нормальність і показати мужнім гонконгівцям, що вони не самотні.