День смерті Джона Ф. Кеннеді став також першим днем президентства Ліндона Б. Джонсона, якого часто скорочено називають ЛБД. Ще в президентському літаку з труною Кеннеді на борту 22 листопада 1963 року його віцепрезидент присягнув перед зворотним вильотом з Далласа. Хоча негайний вступ на посаду був справою державної ваги, адже не можна було допустити враження, що наддержава США залишилася навіть на мить без керівництва, багато хто витлумачив цей акт як вияв непошани.
Велику роль у цьому відіграв клан Кеннеді, а саме молодший брат Джона — Роберт. Він вважав техасця із широким південним акцентом неотесаним провінціалом, негідним стати наступником великого Кеннеді. Це кліше тяжить над Джонсоном і сьогодні. Але воно не відповідає йому та його політичним здібностям. Насправді Ліндон Б. Джонсон був одним з найуспішніших президентів США.
Саме він домігся ухвалення епохальних законів про громадянські права, а отже, і найрадикальніших змін в американському суспільстві із часів указу Авраама Лінкольна про скасування рабства. Закон про громадянські права 1964 року й закон про виборчі права 1965 року ліквідували правові підвалини расової дискримінації темношкірого населення, яка була повсюдною в південних штатах, і в такий спосіб запустили США в нову еру повної правової рівності для всіх громадян країни.
Джон Кеннеді марно боровся за ці закони, оскільки не зміг отримати необхідної більшості в Конгресі. Це також було повʼязано й з тим, що для досягнення цієї мети він не поспішав використовувати потенціал свого віцепрезидента. Хоч на відміну від порівняно недосвідченого Кеннеді Джонсон був вправним парламентарем, який знав, як створювати альянси між політичними таборами. На посаді президента він переконливо продемонстрував ці навички.
Джонсон діяв не лише з міркувань державної політики, а й з глибокого переконання, що американське суспільство не матиме майбутнього, якщо продовжуватиме ганебну практику расової сегрегації та у такий найскандальніший спосіб порушуватиме власні ідеали рівності. Надзвичайним його досягнення робить і те, що він сам був з південних штатів, де тоді ще домінував расизм.
Читайте також: 60 років після вбивства Кеннеді: «7 секунд, які зламали хребет Америці»
Водночас Джонсон завжди наголошував, що юридичної рівності врешті досягли не завдяки йому, а тільки завдяки тривалій, мужній боротьбі темношкірих активістів за громадянські права. Ніщо не було для Ліндона Джонсона настільки чужим, як вихваляння своїми успіхами.
На президентських виборах наприкінці 1964 року Джонсон здобув переконливу перемогу над крайнім правим республіканцем Баррі Ґолдвотером, звільнившись у такий спосіб від тавра, що своїй посаді він завдячує одній з найгірших трагедій в історії США. Якщо першого року свого президентства він позиціонував себе як вірний продовжувач політичної спадщини Кеннеді, то тепер міг розробити власну програму реформ. Вона була спрямована передовсім на боротьбу з бідністю під гаслом: «Велике суспільство».
За час перебування в Білому домі Джонсон провів 80 законів, які принесли революційні зміни в соціальній та освітній політиці, охороні здоровʼя, а також в охороні довкілля. Деякі експерти вважають, що США не переживали кращого року процвітання й соціального оновлення, ніж 1965-го.
Але наступними роками президентство Джонсона було затьмарене. Рух «Чорна сила», для якого законодавства про рівність було недостатньо, радикалізувався до рівня насильницького культу на кшталт того, що сповідувала партія «Чорна пантера». В американських містах спалахнули криваві заворушення. 1968 року відбулися вбивства Мартіна Лютера Кінґа й Роберта Кеннеді, які посилили враження, що США потопають у насильстві й беззаконні.
Виснажений натоді Ліндон Джонсон уже оголосив, що не балотуватиметься на наступний президентський термін. Вирішальним фактором його відходу стала катастрофа, у яку США під його керівництвом потрапили у Вʼєтнамі. Воєнні злочини, скоєні американськими військами, як-от масове вбивство в Сонгмі в березні 1968 року, стали найнижчою моральною точкою цієї інтервенції.
Читайте також: Вибори-2024 у США: гра з високими ставками
Джонсон роками сліпо дотримувався стратегії свого головнокомандувача у Вʼєтнамі — генерала Вестморленда, який завжди мав лише один засіб від усіх невдач на полі бою: відправити туди ще більше солдатів. Лише коли Вестморленд порушив питання про застосування ядерної зброї проти столиці Північного Вʼєтнаму — Ханоя, Джонсон звільнив його в червні 1968 року. Ліндон Джонсон також опирався закликам генерала поширити повітряні удари США на Лаос і Камбоджу, щоб у такий спосіб перервати шляхи постачання Вʼєтконгу (це сталося лише за президентства Річарда Ніксона).
Заявивши на початку березня 1968 року, що він не буде знову балотуватися в президенти, Джонсон хотів розчистити шлях для мирних переговорів з Північним Вʼєтнамом. Однак вони провалилися, оскільки південновʼєтнамський диктатор Тьєу відмовився брати в них участь. До цього його підштовхнув кандидат у президенти від республіканців Ніксон, пообіцявши, що після перемоги на виборах домовиться про кращі мирні умови для Південного Вʼєтнаму.
Угоди було досягнуто тільки 1973 року. Проте це відкрило шлях до завоювання Півдня комуністичною Північчю й стало рівнозначним здачі США всього Вʼєтнаму.
Однак на Ліндоні Джонсоні залишилася пляма, мовляв, він ще глибше втягнув США у війну, яка була настільки ж дорогою, наскільки й безнадійною, а її медійна видимість («телевізійна війна») підживлювала антивоєнні настрої в США, сягаючи аж до середнього класу. Утім, він не заслуговує на те, щоб довготривалі досягнення його президентства були забуті. Вони могли б стати натхненням для сьогоднішніх Сполучених Штатів, охоплених політичною кризою.