Сьогодні палестинці намагаються закріпити в свідомості світу вигідний їм образ, який виявиться потужнішим за реальність невизначених кордонів, окупаційного режиму, майже двох десятків таборів для біженців по всьому Близькому Сходу й ізраїльських кварталів у арабських районах. Це образ уже не окупованої території, а окупованої держави. Саме так буде від моменту, коли ООН визнає суверенітет Палестинської автономії. Понад 120 країн світу це вже зробили, а сам процес визнання почався ще наприкінці 1980-х років.
ЗАЯВКА НА УСПІХ
23 вересня Махмуд Аббас із трибуни 66-ї Генеральної Асамблеї ООН у Нью-йорку повідомив офіційно, що Палестинська національна адміністрація подала заявку на прийняття в повноправні члени ООН, а це означає визнання державності. «Втрата надії – найжорстокіший ворог миру. Відчай – поплічник екстремізму. Настав час для мого народу жити, як й інші, у вільній та незалежній державі», – заявив палестинський очільник. Йому аплодували того дня і в Нью-Йорку, і в Рамаллі, тимчасовій столиці автономії. Водночас треба розрізняти розгляд питання щодо членства в організації та визнання державності Радою Безпекою ООН, з одного боку, й голосування щодо резолюції про те ж таки визнання державності Палестини на Генасамблеї, з другого. Для останнього членство не є обов’язковою передумовою, країна цілком може мати статус нечлена (non-member) ООН. Ізраїльський прем’єр Біньямін Нетаньягу, маючи в арсеналі рішення США ветувати заявку палестинців у Раді Безпеки, заявив, що резолюції Генасамблеї вже не матимуть для його країни якогось особливого значення: «Існує парламент ООН. Його називають Генеральною Асамблеєю. Там ви можете прийняти практично будь-яку резолюцію. Ви там можете вирішити, що сонце сходить на заході, а сідає на сході».
Але палестинці також добре підготувалися морально до цього кроку і ще до розгляду своєї заявки в Раді Безпеки ООН, обов’язковій інстанції для вирішення таких питань, наголошували, що її ветування Сполученими Штатами не стане для них трагедією. Головне – унаочнити неуникність розгляду цього питання раніше чи пізніше.
Справді, прийняття держави до лав ООН може бути справою не одного дня й навіть не однієї сесії Генасамблеї. У цьому немає нічого нового. Заявку Ізраїлю, приміром, ветували тричі. США в особі адміністрації Барака Обами обрали однозначну позицію: палестинці не повинні робити жодних односторонніх дій; діалог, діалог іще раз діалог з Ізраїлем – єдиний шлях до врегулювання конфлікту. Обама вже ввійде в історію як перший американський президент, що закликав єврейську державу повернутися до кордонів, чинних станом на 4 червня 1967 року, тобто до Шестиденної війни. А ще він порадив сторонам конфлікту здійснити «взаємні добровільні територіальні обміни». 19 травня 2011 року глава Білого дому 45 хвилин говорив про це в прямому ефірі на американському телебаченні. Таким пабліситі президенти США забезпечували тільки війни в Афганістані й Іраку. Нині у фокусі всієї країни опинилося врегулювання ізраїльсько-палестинського конфлікту. Заокеанські журналісти як годиться назвали це відразу «історичною подією», «сенсацією року».
Біньямін Нетаньягу тоді не погодився з американським союзником. Його переговори з Обамою, які відбулись потому, залишили в усіх, хто міг відчути їх атмосферу, тяжке відчуття якоїсь приреченості. Підводні скелі ховаються за евфемізмом, сформульованим радниками американського президента, – «взаємні територіальні обміни». Це значить, що ізраїльтяни повинні ліквідувати свої невеликі селища на Західному березі річки Йордан, а палестинці – погодитися з тим, що великі єврейські поселення в Східному Єрусалимі та на Західному березі мають таки переважно залишитися за Ізраїлем, за що останній мусить надати певну компенсацію. Це якщо говорити дуже коротко, хоча на місці ситуація куди складніша й заплутаніша.
Резолюція ООН щодо державності Палестини не стосується загалом найболючіших проблем двосторонніх відносин: кордонів, повернення біженців, питань безпеки. Хоча у своїй заявці палестинці чітко зазначили: столиця їхньої держави – Східний Єрусалим, кордони – ті, що були чинними до війни 1967 року. Позиція Обами щодо кордонів і сам факт, що питання палестинської державності пролунало на весь світ, незалежно від того, які саме рішення будуть прийняті на 66-й Генасамблеї, – це такий собі політичний подзвін, розрахований на ізраїльські вуха. Не почути його неможливо. І не виключено, що своєї головної мети палестинці вже досягли – Біньямін Нетаньягу запросив Махмуда Аббаса сісти за стіл переговорів.
Читайте також: Чи допоможе ООН Палестині?
ЧАС МИНАЄ
«Ситуація на Західному березі річки Йордан змінюється, у Східному Єрусалимі ведуть будівництво. Продовжувати так далі не можна, – розповідає Тижню Бассам Салхі, депутат Палестинської законодавчої ради, голова Палестинської народної партії. – Насправді наша Національна адміністрація не має суверенітету. Дозволити, щоб усе йшло далі так, як нині, для нас означає втрачати більше й більше». Ізраїль розцінює сьогоднішні дії палестинців як односторонні рішення, що суперечать попереднім угодам сторін – усім тим пунктам на безкраїй мапі багаторічних безрезультатних мирних переговорів, коли не вдавалося домовитися ні про що конкретне, окрім того, що ніхто не прийматиме неузгоджених ухвал. Хоча самі ізраїльтяни теж вдавалися до однобічних дій, як-от спорудження бар’єра безпеки (муру) між Західним берегом та Ізраїлем 2003 року. Але це стосувалося питань безпеки, а нинішні дії палестинців торкаються самого ядра конфлікту: жодна демократична країна, яка себе поважає, не хотіла б опинитись у статусі окупанта іншої незалежної держави.
Хоча в ізраїльських експертних колах прогнозують, що резолюція Об’єднаних Націй навряд чи змінить статус-кво. «Особисто я вважаю, що практично немає реальних передумов для нових переговорів, незалежно від наявності чи відсутності будь-якої резолюції ООН, – пояснює Тижню Ар’є Даян, директор дослідницького відділу ізраїльської неурядової організації «Ір-Амім». – Але неприйняття жодного рішення щодо Палестини на Генасамблеї ООН дуже негативно вплине на ситуацію всередині країни: її суспільство сильно розчарується, лідерські позиції Аббаса послабляться». «Якщо нічого не робити й не змінювати, то нинішнє палестинське керівництво утратить свою легітимність, оскільки дотепер ми не бачили жодного прогресу в мирних переговорах з Ізраїлем, жодних перспектив припинення окупації», – підтримує цю думку з палестинського боку Бассам Салхі.
Махмуд Аббас доклав неймовірних зусиль, щоб схилити шальки глобальних геостратегічних терезів на свій бік. Якщо його численні європейські й трансатлантичні вояжі виявляться марними, то радикальні ісламістські угруповання, насамперед «Хамас», отримають додаткові козирі. Аббас та його однодумці підуть із політичної арени безповоротно. Незабаром палестинці мають провести парламентські та президентські вибори, чиї результати залежатимуть від рішень, досягнутих у Нью-Йорку.
Водночас постає питання елементарної інституційної готовності національної адміністрації розбудовувати власну державність. Щонайменше 50–60% бюджету автономії складається із закордонної донорської допомоги. Колись автору цих рядків випало бути свідком того, як один із вищих чинів палестинської поліції на Західному березі річки Йордан не міг відповісти відразу на жодне запитання про оплату праці його підлеглих, про показники протидії злочинності. Палестинський прем’єр Салам Файяд розробив і почав утілювати в життя план розбудови державних структур «в умовах окупації та всупереч їй». Для його успіху міжнародна спільнота має бути готова робити ще більші фінансові вливання.
ПОЗИЦІЯ УКРАЇНИ
МЗС України не висловило чіткої позиції щодо палестинського питання. Прогнозують, що наша держава або утримається під час голосування, або взагалі буде відсутня на ньому. Як і у випадку з присудженням Нобелівської премії китайському дисидентові Лю Сяобо, визнанням легітимності лівійських повстанців, репресіями проти опозиції в Білорусі тощо, Київ воліє відмовчатись.
Читайте також: Що дає Палестині одностороннє проголошення державності?