Брюссель – це світ в собі. Європейські політики часто почуваються тут самотніми, але й непомітними. І те, й інше спокушає взятися за прибутковий побічний бізнес.
Дивишся мов крізь вічко у дивний і чужий світ. Прихований від очей. Навіть якщо афера з брюссельським хабарництвом виявиться не верхівкою сумнозвісного айсберга, а поодиноким випадком, вона все одно буде показовою відносно того, що можливо в «Брюсселі», в Європарламенті і в ЄС. Акторів цієї афери навряд чи знав хтось, окрім інсайдерів. Але саме тому вони і їхні махінації типові для політичного всесвіту Європейського Союзу.
Яскравий приклад цього – біографія колишнього італійського євродепутата П’єра Антоніо Панцері. Панцері, якому зараз 67 років і який, очевидно, є центральною й провідною фігурою у цій афері, член італійського робітничого руху і відігравав важливу роль у найбільшій профспілці CGIL, яка тривалий час була близькою до КП. Був у лівому крилі Комуністичної партії. Людина з низів.
Як і багато функціонерів, не відмовляючись від базового іміджу, він якось використав профспілкову кар’єру для прагнення більшого: Європа. У 2004 році Панцері став депутатом Європейського парламенту (ЄП) і залишався ним до 2019 року. Там він спершу займався тим, що знав – ринком праці та соціальною політикою.
Але оскільки ЄС розширює свої горизонти, він також швидко потягнувся далі. Серед іншого, входив до складу делегації, яка опікується відносинами з країнами Магрибу. Відтоді Панцері багато подорожував, серед іншого і за межі Європи. У 2014 році став головою підкомітету з прав людини Європейського Парламенту. Його мережа контактів зростала з кожним роком.
Коли в 2019 році Панцері більше не обрали до ЄП, він, тим не менш, залишався пов’язаним з ЄС та Брюсселем і використовував зв’язки, набуті за час своїх каденцій. Не встиг він покинути парламент, як занурився у світ неурядових організацій, для яких Брюссель справжнє Ельдорадо. В 2019 році Панцері заснував громадську організацію Fighting Impunity «Боротьба з безкарністю», яку очолює досі. Вона присвятила себе боротьбі з безкарністю і має вельми розгалужену мережу контактів.
У червні організація провела дводенну конференцію на тему «Майбутнє прав людини». В анонсі, що відповідає тону самої конференції, зазначалося: «У конференції візьмуть участь представники ЄС та ООН, міжнародні експерти, науковці, представники громадянського суспільства та активісти, які займаються захистом прав людини і боротьбою з безкарністю в усьому світі». Повна програма недержавної громадської організації настільки ж амбітна, наскільки й туманна.
Воно виглядає як дешевий шпигунський фільм, але, схоже, це правда: профспілковий діяч за покликом серця та переконаний лівий – центральна, а можливо, й головна фігура мережі, яка дала себе підкупити Катару і Марокко. Панцері, який здається таким затишним і доброзичливим, переказував великі суми грошей і вів надзвичайно розкішний спосіб життя.
У 2021 році, наприклад, він з сім’єю отримав у подарунок різдвяну подорож вартістю 100 тисяч євро. Після всього, що стало відомо, докорами сумління він не мучився. Навіть тоді, коли – не зовсім звично для лівого профспілкового діяча – кілька разів зустрічався з високопоставленими чиновниками марокканської спецслужби. Чоловік з низів відверто насолоджувався тим, що опинився на сонячній стороні життя. Чи винен у цьому ЄС? Звичайно, ні. Але ЄС, щонайменше, полегшив Панцері шлях до криміналу.
Європейські інституції – це окремий світ. Ті, хто працюють тут, змушені дотримуватися інших правил, ніж ті, які вони знають з дому. Демонстрація надто тісного зв’язку з країною походження радше шкодить. Можна зажити слави провінціала, а не «європейця». Майже всі європейські політики обривають зв’язки зі своїм походженням вже лише тим, що їхня європейська політична діяльність залишається абсолютно невідомою на батьківщині. Ніхто там від них нічого не чекає, ніхто не вимагає від них звітності.
Читайте також: Україна як ключ до слави
Через це європейські політики, безумовно, почуваються самотніми. А ще вони можуть мати відчуття, що ніхто за ними не стежить. І те й інше має спокусливу силу. Було два П’єри Антонії Панцері: колишній профспілковий діяч, шанований і заземлений громадянин у рідному Берґамо. І людина ЄС та неурядових організацій, яка у великому широкому світі почувається як вдома та без докорів сумління зриває його плоди.
ЄС це багатомовна і космополітична організація. Вона спрямована на експансію та розширення компетенцій. Це як автоматизм. З грошима, здається, проблем немає, їх завжди вдосталь для проєктів, поїздок, конференцій. У тих, хто тут, може виникнути відчуття, що вони потрапили на «світлу сторону життя». Все завжди йде вперед, завжди вгору. Все налагоджується. То чому б не взяти те, що виразно в надлишку?
Імовірно, більшість депутатів Європарламенту поводяться інакше і ставляться до свого мандату дуже серйозно. Однак, «Брюссель» може спокусити до розмиття межі до отримання вигоди. Лише так можна пояснити те, що досі є багато депутатів Європарламенту, які не бачать проблеми в тому, що їх запрошують неєвропейські уряди на дорогі візити, які з великим трудом можна замаскувати як політичні. Очевидно, вони вважають це своїм правом.
Напевно, невипадково більшість у Європарламенті раніше регулярно блокувала проєкти резолюцій, які мали на меті зобов’язати депутатів Європарламенту розкривати інформацію про подорожі та побічну діяльність. Очевидно, брюссельський всесвіт вводить в оману багатьох євродепутатів, які вважають, що вони вище правил, які діють для звичайних людей.
Неодноразово говорили про непохитне відчуття місії, яке характеризує посадовців та політиків ЄС. Це пов’язано з тим, що ЄС хоче і має бути більше, ніж звичайною державою. Така держава має чіткий і обмежений мандат дбати про безпеку й добробут своїх громадян.
Читайте також: Українська дипломатія на полях АСЕАН та американсько-китайське змагання
ЄС хоче більшого. Це компанія з великим ціннісним навантаженням, мирний проєкт історичного масштабу. Із історично-рятівним виміром, і позиціонуванням себе як морального авторитета. Цим він створив собі броню, від якої відбиваються всі претензії. Його схильність до регламентації породила дурниці не лише стосовно градуса кривизни огірків. На критику через це він реагує не просто роздратовано, але й грубо й авторитарно.
Схема аргументації завжди однакова: бунтівні критики провінційні і не розуміють складності питання. Тому євродепутати вважають легітимним за потреби приймати рішення через голови людей. Презирство до громадян, яке іноді притаманне інституціям ЄС, може також спокусити деяких євродепутатів вважати себе тими, на кого не поширюються правила життя для звичайних громадян.
В ЄС схильні вважати себе недоторканними. Прикладом цього щойно стала Роберта Мецола, ціла президентка Європарламенту. Коли стало відомо про цю корупційну аферу, вона виступила на пленарному засіданні в Страсбурзі з різкими словами: «Європейський парламент атакують. Демократію атакують!» Чудовий відволікаючий маневр. Адже неправда, що парламент атакували ззовні. Агресори навпаки сиділи в парламенті, в штаб-квартирі. Але ж це не може бути правдою – ворог завжди чаїться ззовні. Всередині все в порядку.
Настільки ж в порядку, як і світ неурядових організацій. Хоча вони за сумісництвом лобістські організації, які радо виставляють напоказ свої благородні цілі. Більше демократії, ефективна кліматична політика, ні расизму, краще майбутнє для Глобального Півдня – в усіх цих цілей є спільна риса – ніхто, хто хоче, щоб його сприймали серйозно, не може їх заперечувати.
Неурядові організації постійно розігрують цю карту. Вони давно перетворилися на справжній промисел, дуже винахідливий у залученні державних коштів. Конференція за конференцією, посада за посадою. Ставити під сумнів сенс цієї часто самореферентної діяльності – нелюдська зухвалість. Неважко зрозуміти, що цей дух неурядових організацій чудово пасує до часто гордовитого духу ЄС.
Читайте також: Лариса Ґаладза: «Ми не припинимо шукати шляхи допомоги Україні у військовій сфері»
П’єр Антоніо Панцері, очевидно, вважав, що має право на отримані хабарі. Гіркою іронією виглядає те, що саме він очолює громадську організацію, яка бореться з безкарністю злочинів. Або як приклад особливого нахабства. Але все ж це має певну логіку і послідовність. Бо в уявному світі, де завжди йдеться про загальне благо, легко може статися так, що хтось сплутає власне благо із благом загальним. А точніше: з’єднає два в одне.
Краще не вважати Панцері та інших обвинувачених у брюссельській афері безсовісними злочинцями, бо тоді це будуть малозначущі окремі випадки. Імовірніше, що впевненість у собі, яку вони набули в Брюсселі та Страсбурзі, заспокоїла їхню совість і допомогла вважати такі вчинки легітимними.
Зараз Європарламент діє дуже рішуче. Щоб запобігти таким аферам як ця, він хоче запровадити для себе якнайсуворіші правила прозорості. Президентка Єврокомісії фон дер Ляєн також запропонувала те, що завжди пропонують бюрократи: створення нового органу – Ради з етики для інституцій ЄС.
Але все це не завадить депутатам Європарламенту і в майбутньому спокушатись на кримінальний бізнес. Викрили незаконну діяльність деяких депутатів та співробітників не депутати чи інституції Європарламенту. Це заслуга радше прокуратури і, передовсім спецслужб, до яких часто ставляться негативно.