На день народження Владіміра Путіна в жовтні міністр оборони Сєрґєй Шойґу прийшов із дарами: найсвіжішим брифінгом із російської воєнної кампанії в Сирії. Там була, зокрема, новина про крилаті ракети, запущені з району Каспійського моря, що вразили цілі на відстані майже 1500 км. «Ми знаємо, наскільки складні такі операції», — схвально відповів Путін. Святкували того вечора грою в хокей у своєму любительському клубі. Путін забив сім голів, Шойґу — ще один для повного щастя. Їхня команда виграла з великою перевагою.
Відколи Шойґу наприкінці 2012 року сів у крісло міністра оборони, його партнерство з Путіним процвітає не лише на катку. Збройні сили Росії стали основним інструментом путінської зовнішньої політики. РФ грає м’язами в Криму й на Сході України, уздовж кордонів повітряного простору НАТО, а зараз і в Сирії, так, ніби в неї відкрилося друге дихання. Під керівництвом Шойґу Збройні сили Росії «проявили функціональність, а також організаційні та логістичні навички, яких ми не бачили раніше», — каже Евелін Фаркас, донедавна куратор російського напрямку в Пентагоні.
Але Шойґу — це значно більше, ніж міністр оборони Росії. У свої 60 (на три роки молодший за Путіна) він найстаріший ветеран російського уряду. Його кар’єра почалася 1990 року, перед розпадом Радянського Союзу, коли тоді ще нікому не відомий Путін нидів при голові Ленінградської міської ради. Ім’я собі Шойґу зробив у Міністерстві надзвичайних ситуацій (МЧС), напіввійськовій рятувальній службі з широким спектром функцій, яку він сам створив й очолював майже 22 роки. Уміло маневруючи в підступних водах російської бюрократії, він здобув вплив і популярність, не наживши при цьому серйозних ворогів. «У правлячому класі рівних йому немає, — каже Євґєній Мінченко, аналітик, який вивчає російські еліти. — Це абсолютно безпрецедентна історія».
Читайте також: Паралельна дипломатія Ніколя Саркозі
Росія — країна надзвичайних ситуацій. Тут і лісові пожежі, і затонулі підводні човни, і вибухи в багатоповерхівках, і трагічні захоплення цілих шкіл у заручники. Днями додалося ще й падіння чартерного рейсу над Сінайським півостровом; це міг бути теракт. Тож навряд чи варто дивуватися, що міністр надзвичайних ситуацій — одна з найвідоміших постатей у російській політиці. Шойґу не належить до тісного кола колишніх колег Путіна з ленінградського КГБ, але він особа, наближена до президента. Мінченко, який випускає популярний щорічний звіт під назвою «Політбюро 2.0», ставить Шойґу на друге місце серед впливових людей Путіна; випереджає його тільки глава президентської Адміністрації Сєрґєй Іванов. Без Шойґу не обходиться прийняття жодного важливого рішення: чи то операція в Україні, чи то в Сирії. А оскільки в ньому поєднуються відданість, компетентність і популярність, то він цілком може бути одним із небагатьох потенційних наступників Путіна.
Шойґу виріс у Південному Сибіру, у маловідомій світові Республіці Тива (Тува). Він любив спорт, бійки й небезпечні витівки. Наприклад, перебігти по крижинах могутній Єнісей. Завдяки таким «подвигам» йому дали прізвисько Шайтан. Здобувши диплом інженера в Красноярську й виконавши кілька успішних будівельних проектів, Шойґу дістав у 1990 році від керівництва Комуністичної партії запрошення до Москви. Попрацювавши в комітеті з архітектури, очолив рятувальну службу й перетворив її на високоефективну організацію, яка згодом стала називатися МЧС. Він продемонстрував також непохитну вірність, прийшовши на допомогу Борісу Єльцину під час спроби державного перевороту в серпні 1991-го, а пізніше під час конституційної кризи в жовтні 1993-го.
У буремні 1990-ті Шойґу уособлював надійність і спокій. Він не лише гасив пожежі та ліквідовував наслідки природних катастроф, а й був посередником у конфліктах від Південної Осетії до Таджикистану й Чечні. У 1999-му, готуючись передати владу Путіну, Єльцин і його команда поставили Шойґу на чолі нової політичної партії «Единство», яка згодом перетворилася на нинішню правлячу «Единую Россию». Єльцин називав Шойґу «наша найбільша зірка».
Коли президентом став Путін, його іміджмейкерам потрібно було створити з аморфного нового лідера якийсь образ для публіки. Колишній радник Кремля Ґлєб Павловскій каже, що Адміністрація «свідомо ліпила» імідж Путіна, зокрема із Сєрґєя Шойґу: «Путін теж мав бути рятувальником». Шойґу, який ніколи не мав бажання вступати в партії, розсудливо відступив у тінь. Він зрозумів, за словами Павловского, «що одна колода двох ведмедів не витримає».
Натомість Шойґу запобігав перед Путіним. У 2000 році подарував йому чорного лабрадора Конні, яка стала улюбленицею президента. Супроводжував Путіна в його суто чоловічих пригодницьких подорожах, де той позував із голим торсом. Патріотично проводив відпустки в російських лісах, а не на пляжах Франції. Обидва цікавляться історією. Шойґу став президентом Російського географічного товариства — відродженої організації ще царських часів, яка зараз стала клубом російської еліти.
Офіцер і шляхтич
Після того як у немилість потрапив попередній міністр оборони Анатолій Сердюков, Путін довірив армію Шойґу. Сердюков провів давно назрілі реформи, але налаштував проти себе генералітет. Шойґу переважно зберіг зміни, але відродив бойовий дух. «За Шойґу армія почала вірити в себе», — каже Міхаіл Ходаренок, редактор тижневика МО «Военно-промышленный курьер».
Шойґу зосередив увагу на боєготовності та піарі. За словами експерта з армії Росії в Гарвардському університеті Дмітрія Ґоренбурґа, він збільшив кількість військових навчань і перевірок без попередження. Його перші рішення, як-от наказ про відмову від архаїчних онуч і перехід на шкарпетки для солдатів, допомогли відновити репутацію армії, яка до того була об’єктом для кпинів увесь час після розпаду Радянського Союзу.
Спочатку його прагматизм стосувався і відносин із Заходом. Шойґу по-приятельськи був на «ти» з тодішнім міністром оборони США Чаком Гейґелем. «Якщо для багатьох очільників силових відомств Росії характерно автоматично відгороджуватися, йому, здається, подобалося долати бар’єри», — каже колишній заступник міністра оборони Дерек Доллет.
Українська криза поклала край цим приятельським стосункам. Коли Путін вирішив захопити Крим, Шойґу призначив свого заступника Олєґа Бєлавєнцева керувати вторгненням. (Зараз Бєлавєнцев — представник російського президента в Криму.) Тут Шойґу став у пригоді досвід кризового менеджера. «Кримська операція показала нову російську армію, — каже Мінченко, — а Шойґу став її символом».
9 травня, під час святкування 70-ї річниці перемоги Радянського Союзу над фашистською Німеччиною, камери російського телебачення прилипли до чорного кабріолета, у якому Шойґу заїхав на Червону площу в мундирі й при всіх військових регаліях. Проїжджаючи вздовж кремлівської стіни, він перехрестився. Цей вкрай незвичний жест мав, вочевидь, розвіяти сумніви щодо християнського віросповідання міністра: напівтувинця й напівросіянина. Така увага до Шойґу породила найсвіжіші дискусії: невже його мітять на найвищу посаду?
Читайте також: Лабіринт відповідальностей
Крайня необхідність
Російський політикум не відпускає питання «що буде після Путіна?». Його нинішній контроль над владою частково зумовлений браком альтернативи. Поява «другого номера» стала б «початком гри, якої Путін боїться, бо не може контролювати», — стверджує Павловскій.
Але якщо список найімовірніших кандидатів існує, то Шойґу, напевно, в ньому. За популярністю та рівнем довіри в Росії він до цього часу поступається лише Путіну. Не замішаний у скандалах і вважається відносно чистим. (Алєксєй Навальний звинуватив його в будівництві палацу-пагоди вартістю $18 млн, але представники Шойґу ці звинувачення відкидають). Шойґу довгий час заявляв про відсутність політичних амбіцій. Саме це може зіграти йому на руку. «У нього не видно відчайдушного бажання будь-що лізти нагору, — каже експерт із російських питань при Нью-Йоркському університеті Марк Ґалеотті. — Відтак саме він і може опинитися на вершині». Не виключено, що в разі крайньої необхідності росіяни потягнуться до свого головного рятувальника.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com