Під час свого візиту в Україну для участі в Київському безпековому форумі зробив досить чіткі заяви стосовно позиції ЄС у підписанні Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі: або влада України робить усі необхідні кроки для виконання поставлених Брюсселем умов із так званого списку Фюле, або Євросоюз не підписуватиме порожнього документа. «Хоча пан Луценко опинився на волі, й це дуже вітали з європейського боку, – йдеться тільки про перший крок. Наступним має бути звільнення Юлії Тимошенко.
ЄС не задовольниться випущенням одного чи двох ув’язнених, мають бути гарантії, що політичні переслідування не повторяться», – заявив політик. Тиждень поспілкувався з Яцеком Саріушем-Вольським, діяльність якого на посаді міністра з європейських питань Польщі у 1991–1996 та 2000–2001 роках була визначальною для вступу його країни до ЄС.
У. Т.: Ви змалювали два сценарії розвитку відносин між ЄС та Україною: оптимістичний (влада звільняє Юлію Тимошенко, реформує судову гілку та виборчу систему, як того вимагає Брюссель) і песимістичний (вона не виконує необхідних вимог для підписання Угоди про асоціацію, і Вільнюський саміт у листопаді не увінчується успіхом). У що дужче схильні вірити особисто ви?
– Я залишаюся більше оптимістом, ніж песимістом, бо вважаю, що вибір для українського народу очевидний: це модернізація та європеїзація країни. І Угода про асоціацію є рушієм у досягненні вищого рівня стандарту життя. Тут ідеться про довгострокову перспективу, а не про короткочасні політичні здобутки, як, наприклад, перемога на виборах.
У. Т.: Чи має, на вашу думку, українська влада політичну волю, щоб виконати всі умови, висунуті Брюсселем для підписання Угоди про асоціацію та ЗВТ?
– Досі українська влада (і насамперед президент Янукович) хоче зробити мінімум. І вона прораховується, адже вважає звільнення Юрія Луценка достатнім кроком. Але це не так. Київ має взяти до уваги три необхідні умови, щоб уможливити підписання Угоди про асоціацію в листопаді: покласти край практиці вибіркового судочинства (що передбачає звільнення Юлії Тимошенко), провести реформу виборчої системи й забезпечити незалежність судової гілки влади.
У. Т.: Деякі західні експерти та політики пропонують зайняти суворішу позицію в переговорах із українською владою. Чи може ця тактика бути продуктивною?
– Не про те сьогодні мова, суворими бути чи ні. Ми завжди намагаємося бути близькі до реальності й професійно підходити до питання. Для нас важливі насамперед стандарти в демократії, дотриманні людських прав, законодавстві. Хочете наблизитися до ЄС, – будь-ласка, запроваджуйте ці передумови. Ні – вибачайте.
У. Т.: Від моменту започаткування проекту Східного партнерства минуло вже чотири роки, і сьогодні ми можемо бачити, що в євроспільноти очевидно існували певні завищені сподівання стосовно прогресу демократії в пострадянських країнах. На вашу думку, це проблема політичної волі еліт держав чи ментальності, яка заважає наближенню до Європи?
– Коли започатковувалося Східне партнерство, ішлося про значно ширші речі, ніж переговори стосовно дотримання умов та зобов’язань на виконавчому рівні. Мова була про створення цінностей. Ніхто не обіцяє, що цей шлях буде простим. Усі чутки та повідомлення про начебто смерть Східного партнерства є передчасними. Так, можливо ми були дещо завеликими оптимістами на початку. Адже поступ у країнах Партнерства відбувався за принципом «крок уперед, два назад», і так відбувалося весь час. Може, це був не такий швидкий прогрес, на який ми сподівалися. Деякі країни мали зрозуміти краще, чого вони хочуть, а це вимагало часу. Але Східне партнерство ще досі живе. Чому я такий оптимістичний? Говорячи із простими грузинами, вірменами та українцями, я побачив: вони хочуть, щоб стандарти їхнього життя були наближені до євросоюзівських. Те саме казали й росіяни.
Отже, для середньо- та довгострокової перспективи це мета. Люди бажають жити вільно, заможно й безпечно, щоб ніхто не прийшов і не заарештував тебе, не запроторив до в’язниці без судового розгляду, не забрав твоєї власності чи не зупинив, якщо ти хочеш поїхати в мандри або на навчання за кордон. Це національний людський фактор. Ми хочемо прискорити цей процес через Східне партнерство й серію Угод про асоціацію та зону вільної торгівлі. І як я бачу, за кілька років після старту програми деякі країни досягли більшого прогресу, тоді як інші були повільні. Україна, за нашим баченням, мала стати піонером, лідером регіону. Однак сьогодні видається, що вона втратила свої позиції, і Вірменія, Грузія та Молдова мають більші шанси на підписання Угоди про асоціацію у Вільнюсі. Але ситуація може змінитися. М’яч на українському полі. Якщо люди у вашій країні вважають, що цей курс (зближення з Європою. – Ред.) відповідає їхнім бажанням, вони повинні про це заявити владі, а опозиції слід голосно висловити цю волю демократичним способом у парламенті, і якщо Верховна Рада блокуватиме це, вони можуть організувати мирні демонстрації на Майдані.
У. Т.: Добре відома різниця в підходах до України серед членів ЄС. Колишні постсоціалістичні держави, особливо країни Балтії, Польща, Чехія та Словаччина, намагаються прискорити процес її євроінтеграції, тоді як західні демократії надають перевагу більш поміркованому, прагматичному й критичному підходові, не виявляючи ентузіазму. Чи сталий цей поділ у Європарламенті?
– Ті країни Центрально-Східної Європи, які стали новими членами ЄС, є найбільш стійкими прихильниками євроінтеграції Києва, бо вони краще розуміють вашу ситуацію і поділяють спільний історичний досвід. Не так легко було переконати західноєвропейські держави обрати ту саму позицію, але нам це частково вдалося, коли ми започаткували програму Східного партнерства, що мала серйозну бюджетну підтримку та фінансування, а також легальну конструкцію у вигляді серії Угод про асоціацію та всеосяжну зону вільної торгівлі. Останні мають допомогти з набуттям статусу напівчлена ЄС. Так само 20 років тому я відповідав за євроінтеграцію Варшави й підписання відповідної Угоди про асоціацію між нею та Брюсселем. Але сьогодні стає важче й важче переконувати ті держави ЄС, які не мають особливого ентузіазму, в необхідності поширити цю пропозицію далі на схід і прискорити євроінтеграцію пострадянських країн, оскільки наші східні партнери не дають нам достатньо аргументів, щоб просувати цю ідею. Нині немає особливого прогресу в здійсненні реформ та змін в Україні, і ми спостерігаємо змішану картину, а також різкий демократичний регрес і тотальну стагнацію в Білорусі. Якщо обидві сторони мають спільну мету, вони повинні докласти зусиль у цьому напрямку. А тому нам потрібні чіткі аргументи, щоб переконати західних партнерів зробити процес енергійнішим і швидшим.
Біографічна нота:
Яцек Саріуш-Вольський – професор економіки, від 2004 року депутат Європейського парламенту (його віце-президент у 2004–2007-му). Віце-президент Європейської народної партії, член комітету закордонних справ та бюджетного комітету. Міністр з європейських питань Польщі у 1991–1996 та 2000–2001 роках. Засновник Європейського дослідного інституту в Лодзинському університеті та Європейського інституту в Лодзі. У 2001 році газетою European Voice номінований на звання європейця року.