Коли Людвіг II із Баварії за правом старшинства 1864 року успадкував престол і став королем, він був ледь повнолітнім, гіперсенситивним фантазером, оточеним вагнерівською музикою, палким франкофілом і маніакальним прихильником Місяця. До правлінських та політичних справ був байдужий. Державні обов’язки покладав на своїх чиновників, окрім королівських указів на зразок такого, за яким композитор Ріхард Вагнер був переселений у Мюнхен разом із багатим апанажем для творення нових композицій та опер. Замість придворних церемоній він обходив королівство, розмовляв із лісорубами та рибалками, давав царські нагороди виконавцям і допомагав сиротам. У народі його пестливо називали «наш добрий королик», тоді як міністри засумнівалися в ньому й вкрай розчарувалися таким правлінням, адже держава потребувала суверена із залізною рукою, котрий був би спроможний протистояти все сильнішій супремації Пруссії. Молодий король Людвіг аж ніяк не був такою рукою. Хоча й для об’єднувачів німецьких земель, прусського короля та його канцлера Бісмарка, письмово підтвердив приєднання Баварії до новоствореної імперії, він відмовився взяти участь в урочистому коронуванні імператора Вільгельма І, чим виявив спротив етикетові нового, імператорського двору.
Він не надто переймався міццю об’єднаного королівства, бо жив у світлі своєї бурхливої фантазії, тому й доклав усіх зусиль, щоб власну країну зробити піднебессям мрійливих будівель, музики й танцю. Запросив найкращих архітекторів та будівельників свого часу, відіслав їх до Парижа та інших європейських столиць, щоб ті отримали креслення й архітекторські настанови, привезли здібних майстрів і знавців рідкісних ремесел для модерного, інноваційного будівництва. Баварія перетворилася на величезну забудову, де зводилися не бачені до того часу в Німеччині споруди. Спершу дивовижний замок Нойшванштайн, оздоблений букетами веж і кольорових куполів, зведений над прірвою і піднятий на самісінькі вершини скель, крізь які водоспадами пробивається гірська річка, надаючи замкові, окрім візуального, потужний звуковий фон. Потім палац Херренкімзеє на острові посеред озера, збудований за зразком внутрішньої частини Версаля. На даху резидентської палати в Мюнхені зі сміливим дизайном міститься зимовий сад із різноманітною екзотичною рослинністю, штучним озером і покрівельною конструкцією з металу й литого скла. Містечко Байройт перетворюється на великий вагнерівський оперний театр, а замок Ліндерхоф зведений для особливих урочистостей. Підземний поверх цієї будівлі утворює грот Венери, що виходить на озеро. У ньому в період літніх торжеств сотні музикантів та оперних співаків виконували арії. Доповнювалося це дійство жовтуватим електричним світлом, яке відігравало роль місячного сяйва, що, як на ті часи, було сміливою інновацією. Король Людвіг підпливав озером у човні в формі гроту, що похитувався в такт музиці. Ясними зимовими ночами поблизу цієї будівлі організовувалися катання на санках на славу Місяця, а суверен із цієї нагоди одягав розкішно драпіровану накидку з горностая. Він любив, коли його називали Королем-місяцем, так, як і його ідол та взірець Луї ХІV мав титул Короля-сонця.
Зроблені плани для візантійського палацу, китайської палати та замку Фалькенштайн лишилися на папері, оскільки міністерська камарилья завадила подальшому будівництву, адже король себе й своє королівство втягнув у великі борги. Його статки не могли покрити нестачу 14 млн марок. Державна казна тепер була недоступною, тому що збунтовані міністри проголосили його божевільним і підготували зречення.
Запропонувавши престол його дядькові, знайшли лікарів, які на консиліумі, без будь-якого огляду й анамнезу, поставили діагноз гострої параної як причину неосудності короля. І це стало кінцем правління, а згодом і життя. Він був відправлений до замку Берг на лікування, а насправді на заслання, що тривало зовсім недовго. Того ж вечора після приїзду король захотів прогулятися наодинці з лікарем Гуденом, головою консиліуму, щоб порадитися з ним щодо своєї хвороби. Це була фатальна прогулянка без повернення. Обох вночі знайшли мертвими, вони плавали на поверхні озера.
Незвичайного короля оплакували офіційно королівський двір і щиро народ, але він жив у посмертному романі як герой правдоподібних і вигаданих кітч-історій, як дух рококо палаців і зради, як містична постать свого періоду і як переконливий приклад для багатьох парадоксів. Одним із них є й саме життя правителя. Залишився без трону й голови, тому що, за тодішньою спеціальною та політичною оцінкою, він нерозсудливо витратив великі гроші на цілком безкорисні будівлі. Однак час швидко зруйнував таку недалекоглядну думку його пересічних заступників. Згодом з’ясується, що це були справді довготермінові інвестиції. Уже понад століття це підтверджують мільйони відвідувачів з усіх куточків планети. Людство захоплюється будівлями, які нині є найбільш видовищною прикметою Баварії, а також джерелом значної частини її постійного річного прибутку. Король Людвіг, отже, таки бачив далі своїх часових горизонтів.
Кітч-людина
Але хтось уже по праву запитує, до чого ця розлога розповідь про одного правителя з другої половини ХІХ століття та як вона пов’язана з темою. Однак зв’язок безпосередній. Добу його правління теоретики означують як час народження кітчу, а соціолог Абрам Моль, автор відомої книги «Кітч – мистецтво щастя», присвятив йому один із розділів під заголовком «Король кітчу».
Я не погодилася б із такою оцінкою трагічної особистості короля Людвіга. Утікач від життєвих шаблонів, правлінських обов’язків, солоденької музики й придворних пишнот до заручин і мрії про тепле родинне вогнище – ідеалів кітч-людини – не може бути емблемою кітчу. Зрештою, саме Абрам Моль у цій самій книзі зауважує, що є не кітч-предмет, а лише кітч-людина, яка свідомо продукує кітч і все навколо себе бачить в такому самому ключі, чого аж ніяк не можна сказати про божевілля невротичного мрійника Людвіга Баварського.
Навпаки, він провів життя в панічній втечі від тієї реальності, яку кітч-людина сприймає як заданий абсолют і виражає виключно формулою А=А.
На мою думку, титул «король кітчу» більше пасував би одному сильному світу цього, який направду скористався уявою баварського короля й на копіях дизайну його палаців, гротів, штучних озер і садів створив одну глобально популярну й високо комерційну кітч-імперію, названу Діснейлендом, розмножені репліки якої освоюють планету. Що й говорити про менші, родинні діснейленди, особняки кітч-багатіїв, які й самі є копіями копій, так само як і їхні будинки, хоча вони не в стані зрозуміти таке, бо це не виражається в цифрах. Перший висновок на основі наведених прикладів – це те, що кітч – продукт не творчого, а радше імітаційного процесу.
Поняття «кітч» охоплює широкий значеннєвий простір й позначає явища на відстані від псевдоартефактів через наукові містифікації до політичних шантажів, корупції й модного поверхового погляду на світ. У мистецтві зокрема, та й у житті загалом, під поняттям «кітч» розуміють щось ні автентичне, ні креативне, якусь копію, легко перетравлюваний, приємний на смак і дрібний концепт, ідеали якого – золота середина, тобто буденна цінність. Стратегія кітчу полягає в досягненні помітного ефекту замість істини, а мета – знайти спільний знаменник привабливості найширшого обсягу, який гарантує миттєвий вплив на спостерігача, тобто консумента. Хтось сказав, що кітч – це мистецтво легкого існування, а кітч-людина – творець і консумент такого творчого сурогату.
Безболісна терапія
Світ, який будує homo faber, поділяється на: а) світ інструментів; б) світ знаків і в) світ предметів. Світ інструментів є доменом наукових досліджень технологічних умов і формул для створення планів та засобів різноманітної людської діяльності. Кітч у цій сфері маніфестує не лише як лженаука, а й як збірка великих винаходів незначної вартості або ж система наукових експериментів, результат яких залишається в стінах лабораторії, де вони проводяться. Світ науки насичений кітч-науковцями, професіоналізм яких захищають лише наукові титули, отримані, як каже одна людина, що поза всяким кітчем, перевертанням протягом усього життя з голови на ноги того самого рівняння й вирішенням його багатьма способами, щоб потім мати змогу написати про це дисертацію, тобто книгу, яку мало хто відкриє. На жаль, кітч-експерти замережили й промережили планету.
У мистецтві як світові знаків кітч рано дешифрувався як витвір, придатний, щоб стати зручним, піддатливим і правильним. Твір, який намагається не збентежити, не спровокувати, а лишень сподобатися з першого погляду. Він не обтяжує кітч-людину ні складністю знань, ані містерією недосяжності, прагне тільки бути легким і приємним. Кітч-продукт натомість буквально приєднується до найширшого кітч-розуміння функції мистецтва, яке має заспокоювати, повчати, розважати й давати відпочинок, оскільки має місце у вільний час. Це з кітч-позиції означає, що людина, стикаючись із витвором мистецтва, не робить нічого, а лише легко піддається йому, наче якійсь хвильовій терапії. Перегляд вистави за розумінням кітч-людини має її розвеселити чи дати змогу відпочити, а книга – легко читатися, заспокоювати, а відтак заколихувати. Картина має скидатися на зразок, і за цією подібністю оцінюється її якість, а завдання музики – насамперед розважати. Усе це мистецька кітч-індустрія своїми виробами, що заполонили земну кулю, повністю виконує. Отож немає правди, немає каверзних запитань, немає сумніву, немає іронії, немає справжнього суму. Є безболісні ілюстрації, копії, прикрашені ідилії, сльози, що змінюють усмішки, нещасливі кохання зі щасливим кінцем, прощання, які стають лишень прелюдією до зустрічі, квіти, що ніколи не в’януть, і заходи сонця, завжди в м’яко-червонуватій гамі. Остерігаючись гострої критики й шукаючи якомога ширшу публіку, кітч як симулякр мистецтва вдало тікає з мистецьких сфер у розважальні, де успішно розвиває свою імперію. Те, що Гейзинга називає задоволенням гри, стало останнім часом природним середовищем кітчу. Отже, його глобальна вітальність лежить у поверховій легкості й приємності, в тому, що вміло наслідує надбудову і таким чином задовольняє найширші потреби в ній. Окрім того, не вимагає особливих знань, а обіцяє приємну пригоду. Тому Абрам Моль кітчеві присвоїв іронічний титул «мистецтво щастя».
Світ як торговий центр
Одні теоретики вважають, що кітч втілюється в п’ятьох вітальних принципах: неадекватності, кумуляції, синестезії, пересічності й комфорті. Неадекватність є справді симуляцією креативності, коли використовуваним предметам і сувенірам надають вільно вигадану форму, як правило, зовсім банальну. Згадаємо приклад дерев’яних настільних табакерок у вигляді віслюка, хребет якого потрібно стиснути, щоб з-під його хвоста вилізла сигарета. Винахідливо, хіба ні? Кумуляція чи нестримний голод до збирання й накопичення – це принцип, на якому кітч утверджує модель життєвого успіху. Принцип синестезії є засадою агресивного домінування маркетингу. Добре рекламне повідомлення має атакувати всі органи чуття пропозицією виробу, що людину безболісно покращує, веселить, зміцнює, омолоджує, робить цікавою в компанії, успішною на роботі, допомагає їй без проблем вивчити різні мови чи з ілюстрованого туристичного підручника під час перельоту опанувати все про культуру, скажімо, ацтеків. Своє глобальне зростання кітч все ж прекрасно базує на принципах посередності й комфорту, що по суті є дериватом ідеї рівності. За цими принципами кожен заслуговує на найкраще, а все, що пропонує кітч, питання вибору робить зайвим, оскільки жоден із них не є повністю помилковим, адже кожна запропонована кітчем річ має цінність однаково прийнятну для всіх.
Якщо працю людини поділяти на два основні, між собою взаємовиключні діяльні напрями – створювання й виробництво, можемо легко зробити висновок, що кітч є продуктом другої групи діяльності. Створювання – це дія, за допомогою якої світ розширюється й збагачується ідеєю, формою чи змістом, що до того часу були невідомими, натомість виробництво примножує наявні моделі. Отож світ предметів є найбільш плідним тлом кітчу, що найкраще проглядається із кількох значущих факторів відносин людини й предмета. На першому місці – насолода власності (бажання володіти предметами). Потім належність привласненому предметові до обожнювання. Включення предмета в цілісність решти частин майна (моя власність – це я сам). Звеличування краси предмета (те, чим я володію, – єдине, хоча це й копія). Присвійна алієнація (людина втрачає его, оскільки її статус переважно визначають предмети).
Ці чинники насправді є ескізом генезису фактора кітчу, який діє як вітальний чинник глобалізму. Завершальна стадія присвійної алієнації вже почалася. Людина стала бранцем предметів. Віддалилася від власної природи й суттєво послабила життєву авантюру тим, що її пристосовує, підпорядковує й планує за різними групами предметів, які стають мірилом сили, вміння та якості навколишнього світу. Предмет встановлює та поширює своє панування й посилює власний вплив, починаючи з фабричної стрічки через можливу вторинну обробку й аж до смерті на звалищі. Відповідно до цього зростає залежність від нього людини, причому фактор накопичування стає мірою, стратегією і мотивацією підйому сходинками успіху. Людина стала рухомою вітриною предметів. Обсяг її потреб перебуває в постійному зростанні. Суспільство достатку є утвердженою метою політичної діяльності й умовою мало не всіх варіантів суспільного договору. Homo faber повільно відступає перед істеричним консументом, до якого, власне, пристосовуються й система виробничих асортиментів, і якість виробів. Персоналізовану взуттєву мануфактуру проковтнули фабричний цех й універмаг. Їх, у свою чергу, трохи пізніше всмоктав Гаргантюа, названий торговим центром, – статусний символ економічного прогресу, інакше кажучи, синонім кітчу. Він все складає і все видає, за системою ніщо не має права тут не бути. Створена помітна неузгодженість між засобами й цілями. Кітч живиться різницею споживчої цінності й нестримного прагнення купувати. Хоча й знає, що смак масового споживача масово поганий, промисловець прислухається до нього, а незначні корективи пропагує як інноваційний дизайн, намагаючись насамперед зберегти швидкість товарообороту. Отже, планета зв’язана ланцюгами супермаркетів, торгових центрів, торговельних марок, розмножених копій і розважальних осередків.[2183][2194]