Віднайти свій шлях

З часу здобуття незалежності на початку 1990-х три балтійські держави доклали неймовірних зусиль, щоб відмежуватися від радянської спадщини у всіх її виявах. Політика пам’яті відіграла в цьому процесі ключову роль. Заперечення практик і стандартів тоталітарного минулого в них будувалося на апелюванні до цінностей національних пам’ятей. Нові балтійські країни одразу визнали себе правонаступницями довоєнних держав, які припинили своє існування з вторгненням радянських військ у 1940 році. Естонія, Латвія, Литва трактують своє перебування у складі СРСР як окупацію, вимагають у Росії вибачень за неї, підкреслюють спіль­­ну відповідальність Гітлера і Сталіна за початок Другої світової війни й ставлять знак рівності між двома тоталітарними режимами.

Більшість прибалтів схвально ставляться до політики засудж­ен­­ня комуністичної спадщини. Така позиція спирається на па­­м’ять про радянську анексію, репресії проти національно-виз­вольного руху, депортації, за­слан­­ня до ГУЛАГу тощо. Інша історична пам’ять, носіями якої здебільшого є представники російськомовної меншини і яку активно підтримує РФ, орієнтується на «Велику Вітчизняну вій­­ну» та «визволення від німець­­­­­ко-фа-шист­­ських загарбників».

Розрив та очищення  

Ще з початку 1990-х років усі три країни Балтії чіткими і досить радикальними кроками засвідчили своє ставлення до радянської минувшини. Так, за законом про громадянство, який естонський і латвійський парламенти ухвалили в той час, «радянським емігрантам» (переважно росіянам), які переїхали до балтійських республік після липня 1940-го (а на момент розпаду СРСР вони становили 40% населення Латвії, 30% Естонії та 10% Литви), було відмовлено в автоматичному набутті громадянства. Для цього потрібно вивчити національні мови, історію та гімн країн проживання.

Росія та країни Балтії перебувають у стані постійної конфронтації на ґрунті різного трактування історії

Окрім того, ще наприкінці 1980-х – на початку 1990-х були прийняті закони або інші законодавчі акти, які трактували комуністичний режим як окупаційний, анексію СРСР у 1940-му як акт окупації (Естонія) та міжнародний злочин (Латвія), а радянські спецслужби оголошені поза законом (Литва). На території країн Балтії було заборонено використовувати символіку нацист­ського та радянського тоталітарних режимів.

Репресовані в радянський період були поновлені в правах й отримали символічну та матеріальну компенсації. В Естонії, наприклад, жертви репресій одержали спеціальні ідентифікаційні соціальні картки, а кожен рік, проведений в ув’язненні або в таборах, був зарахований як три до загального пенсійного стажу. Державну підтримку дістали також учасники антирадянського руху опору.

Люстрація давно стала частиною політичного життя країн Балтії. В Естонії особа, яка претендує на посаду в місцевій чи центральній владі, має скласти письмову «присягу совісті», підтвердивши, що ніколи не брала участі в переслідуванні своїх співгромадян та не була членом жодної іноземної розвідувальної служби (зрозуміло, що тут ідеть­­ся насамперед про КГБ). Якщо ж стане відомо про подання неправдивої присяги, людина постає перед судом. Коли Феміда доведе порушення, держслужбовець підлягає звільненню з посади і має сплатити штраф у розмірі 10 тис. крон (близько €600).

В Естонії складається список осіб, що були задіяні в нацистських та радянських спецслужбах. Якщо ж людина добровільно повідомляє про свої контакти з комуністичними органами, то інформація про це не розголошується (картотеку таємних агентів КГБ з Естонії було вивезено протягом 1989–1990 років, унаслідок чого новостворені з нуля спецслужби не мали бази для перевірки, див. Тиждень, № 9/2013. – Ред.). Такий самий принцип реєстрації осіб, причетних до співпраці з КГБ, функціонує в Литві. Якщо людина, яка мала зв’язки з Комітетом, не подає добровільно про себе дані, що стає явним пізніше, ті підлягають публікації у пресі.

За роки незалежності в Литві 1289 осіб добровільно визнали свою співпрацю з КГБ, 54 було виявлено завдяки розслідуванням, а підозри щодо 400 не виправдалися. У Латвії законодавство про люстрацію набагато м’якше: перевіряють ли­ше те, що кандидат на посаду робив протягом січня – серпня 1991 року, тобто в період, коли вирішувалася доля незалежної держави.

Інституції пам’яті

Водночас постала потреба формувати інституції, які б опікувалися відродженням історичної пам’яті та подоланням амнезії, насадженої в суспільстві у комуністичні часи. Сьогодні в кожній країні політикою пам’яті тією чи іншою мірою займається ціла низка організацій незалежно від того, декларують вони це поміж своїх завдань чи ні. До них, наприклад, можна зарахувати Міністерство освіти, архівні служби або навіть Генпрокуратуру. Водночас зростає кількість державних інституцій, які безпосередньо відповідають за «збереження та відновлення національної пам’я­­ті». Особливістю Балтійського регіону є те, що цим тут опікуються відразу кіль­­ка установ із близькими за змістом повноваженнями і завданнями. Умовно вони займаються двома напрямами діяльності. Доволі чіткий поділ простежується між внутрішньою та зовнішньополітичною сферою застосування політики пам’яті, що можна розглядати як своєрідне балтійське ноу-хау.

Перший напрям – наукова та просвітницька робота. Міжнародна комісія із дослідження злочинів проти людяності (Естонія) та її правонаступник Естонський інститут пам’яті, Центр дослід­жень геноциду і резистансу жителів Литви, Комісія істориків Латвії вивчають репресивну політику комуністичного та нацистського режимів, геноцидів і Голокосту, а також дають їм загальну оцінку. Разом із тим досліджуються конкретні вияви насильства проти своїх народів, записуються свідчення очевидців.

Міжнародна комісія із дослідження злочинів проти людяності (Естонія) складалася лише з неестонців і мала виключно науковий характер, однак її звіти стали приводом та підґрунтям для судових справ. Комісія видала три звіти, кожен із яких був присвячений окремому періоду: першій радянській окупації 1940–1941-го, нацистській окупації (1941–1944) та другій радянській окупації від 1944-го. До складу організацій із Литви та Латвії входять переважно литовські та латвійські вчені, які підготували чотири подібних до естонських звіти. 

Зокрема, Центр досліджень геноциду і резистансу жителів Литви встановив імена жертв комуністичного режиму із 1939 до 1948 року, а також вшановує пам’ять борців за незалежність. За його сприяння у 1996–2008-му в країні було споруджено 8 мо­­нументів і встановлено 244 па­м’ятних знаки.

Інше велике завдання політики пам’яті країн Балтії полягає у встановленні людських, економічних, культурних втрат унаслідок комуністичного та нацистського правління, за що відповідають окремі установи: Міжнародна комісія з оцінки злочинів тоталітарних режимів у Литві (див. Тиждень, № 52/2011), Латвійський центр документації наслідків тоталітаризму та Естонська державна комісія із дослідження репресій. До складу згаданих органів входять як вчені, так і державні службовці та політики. Головним результатом діяльності, наприклад, Естонської державної комісії із дослідження репресій стало видання «Біла книга: втрати, завдані естонській нації окупаційними режимами», що включає статистику репресованих естонців протягом 1940–1991 років, а також шкоди, завданої економіці, культурі та навколишньому середовищу країни. Ця робота проводиться, зокрема, і з метою створення доказової бази з перспективою висунення репараційних вимог до Росії.

На відміну від Польщі інституції пам’яті в країнах Балтії не беруть участі в люстраційній діяльності, якщо не вважати такою обслуговування документів КГБ та підготовку матеріалів для справ із реабілітації та розслідувань у співпраці з радянськими «органами», чим, наприклад, опікується Латвійський центр документації наслідків тоталітаризму.

Загалом у внутрішній політиці пам’яті всі три країни Балтії і далі вибудовують національні ідентичності в стійкій опозиції до радянських практик. Тоталітарна спадщина заперечується, а період перебування Естонії, Латвії та Литви у складі СРСР вважається окупацією.

Баталії на історичному полі

Росія та країни Балтії перебувають у стані постійної конфронтації на ґрунті різного трактування історії. Естонія та Литва в цих двосторонніх відносинах займають радикальнішу позицію, Латвія – поміркованішу, що пояснюється численною російською меншиною та бажанням уникнути внутрішніх загострень. Найбільше конфліктів у останні роки стосувалося перенесення з центру Таллінна на військове кладовище, що на околиці міста, «Бронзового солдата» – пам’ят­ни­­ка радянським воїнам-виз­волителям, які загинули в роки Другої світової. Ця акція естонської влади супроводжувалася масовими протестами представників російської меншини, бійками та арештами. Між РФ та Естонією розпочалася справжня інформаційна війна з офіційним врученням дипломатичних нот протесту та з’ясовуванням відносин в ООН, Раді Європи та Європарламенті.

У Латвії також широко обговорювалася можливість перенесення монумента Перемоги, який міститься в парку Перемоги, що на лівому березі річки Даугави. Утім, міська влада Риги відмовилася від цієї ідеї.

Разом із тим Естонія, Латвія та Литва не завжди діють в унісон. Варто хоча б згадати 60-ту річницю закінчення Другої світової війни в Європі, що святкувалася 9 травня 2005-го, коли російський президент Владімір Путін запросив лідерів трьох згаданих країн на святкування до Москви. Запрошення поставило їх у складне становище, адже мали відзначати «День Перемоги», що для прибалтів було рівноцінно святкуванню вторгнення, окупацію і знищення їхніх держав Червоною армією. З цього приводу литовський президент Валдас Адамкус свого часу зазначив, що їм довелося «проміняти Гітлера на Сталіна». Крім Адамкуса «з народом Естонії» залишився естонський гарант Арнольд Рюйтель, натомість очільниця Латвії Вайра Віке-Фрейберґа прийняла запрошення Москви.

Нові східні члени ЄС на загальноєвропейській арені є авторами багатьох ініціатив, що не­однозначно сприймаються на Заході. Часто в країнах Центральної Європи можна почути думку про Ялтинську конференцію як зраду останнім Східної Європи, яка на довгі 50 років закрила їх за залізною завісою. Звільнившись від радянської окупації та ставши членами європейського дому, ці країни стали вимагати встановити справедливість і зробити їхній досвід перебування під совєтами частиною спільної пам’яті, а саме визнати злочини комунізму. На рівні міжнародних організацій всі три балтійські держави разом із іншими колишніми країнами соцтабору пропонують Західній Європі засудити комуністичні режими, як це було зроблено з нацистським, і визнати їхню історію боротьби з тоталітаризмом спільним надбанням ЄС.

Західна Європа натомість не відчуває жодного історичного обов’язку перед східними союзниками. Водночас, попри складність процесу вироблення загальноєвропейської пам’яті, відбувається відчутне зближення позицій. Так, Латвія дистанціювалася від офіційного вшанування військових організацій часів війни, яких підозрюють у співпраці з нацистами, а президент Литви проголосив промову в Кнесеті, у якій попросив пробачення за участь литовців у знищенні євреїв під час Другої світової. Офіційно запроваджено також День вшанування пам’яті жертв Голокосту. Резолюції Європарламенту, які спільно засуджують нацизм і комунізм, теж варто розглядати з погляду примирення «західної» та «східної» візій вироблення єдиної загальноєвропейської політики пам’яті (див. Тиждень, № 11/2012).