Від козаків до селян і назад: українці в оптиці Заходу

Певний орієнталізм властивий європейцям не лише щодо Азії, а навіть щодо Сходу Європи. Це засвідчує книжка Андреаса Каппелера «Від країни козаків до країни селян. Україна на видноколі Заходу у XVI–XIX ст.», присвячена імагології українців в очах західного реципієнта ранньомодерного та нового часу, видана в українському перекладі у видавництві «Літопис» у 2022 році. Каппелер ставить питання, чи Україна завжди була білою плямою на ментальній мапі Заходу, з яких джерел отримували інформацію про Україну європейці та як змінювався цей образ від початків книгодрукування в XV столітті до середини ХІХ століття, коли на Україну, за висловом автора, насунулася тінь Росії.

Доки півень не дзьобне

Книжка разить українського читача вже з перших речень вступу. У нашій версії національної історії проголошення незалежності 1991 року стало закономірним наслідком тривалої і кривавої боротьби. Натомість автор зауважує, що Захід був заскочений розпадом Радянського Союзу, вбачав заледве не безпідставними вимоги незалежності України – бо ж «українців загалом вважали близькими братами росіян». Події Помаранчевої революції – найбільшого виступу громадянського суспільства з часів 1989 року – Захід сприйняв із подивом, бо й досі не спромігся відкрити для себе Україну (чи то пак ми не змогли належно про себе заявити). Рішучий опір російському наступу починаючи з 2014 року й донині приголомшив усіх тих, хто, наковтавшись російської пропаганди, звик вважати Україну екстериторіальною частиною Росії. Нинішній інтерес до України зумовлений загрозою «цивілізації» з боку «дикунства», і ця схема спрацьовувала вже неодноразово.

Читайте також:  Homo viator. Про мобільність барокової людини в ранньомодерній Україні 

Ментальне картографування Сходу Європи значно пожвавилось у другій половині XV століття, реагуючи на Великі географічні відкриття, турецьку загрозу та падіння Константинополя. Відтоді й до XVIII століття українські землі на ментальних мапах європейців поставали оплотом християнства та бастіоном від османів.

Російська спецоперація тривалістю 300 років мала успіх: із привласненням української території, історії та навіть назви Україна зникла з ментальної мапи Заходу. Брак тяглої традиції державності та множинність назв – Русь, Рутенія, Україна, Малоросія – суттєво ускладнювали сприйняття. Проте Україною цікавилися – про це свідчать листівки, газети й журнали, сповнені згадок про козацькі війни та мирні угоди. Автори численних описів теренів, подорожніх записок, історичних трактатів, географічних мап, енциклопедичних статей, художніх текстів, фольклорних збірок і живописних полотен вважали своїм обов’язком згадати про Україну як осібного суб’єкта.

Гуманісти дивляться на Схід

Андреас Каппелер не цілком поділяє концепцію Ларі Вулфа про «винайдення Східної Європи» у XVIII столітті. На його думку, поділ на Північ – Південь існував і в першій половині ХІХ століття, а перше «винайдення Східної Європи» відбулося на двісті років раніше – у XVI столітті. У той час поширилися два типи інформаційних джерел – описи земель та історичні твори, розраховані на освічених читачів, а також чтиво для простолюду – про дива, катастрофи, епідемії і турецьку загрозу.

До перших системних описів східних теренів Європи належить «Трактат про дві Сарматії, Азійську і Європейську» (1517) поляка Мацея Меховіта, котрого Каппелер називає винахідником Східної Європи. І небезпідставно, позаяк сам ренесансний гуманіст говорить про відкриття Сарматії (а разом із нею і України) у панівному тоді дискурсі географічних відкриттів. Мацей із Мехова наважується полемізувати з Птолемеєм і спростовує численні вигадки античних авторів про ці малознані досі землі. Проте його джерельна база була далекою від досконалості, бо Меховіта переважно опрацьовував інформацію, одержану від московитських військовополонених. Польський автор докладається до творення «київського тексту» із золотоглавими церквами. Прикметною є і згадка про синів «Данила, короля Русі»: пам’ять про королівську гідність Каппелер тлумачить як символ зорієнтованості України на Захід.

У XVI столітті західні автори називають українців черкасами й намагаються відмежувати «дніпровських козаків» від поляків, татар і московитів. Окрім узагальненого образу «гарних і благородних, як поляки», у текстах цього часу зафіксовані згадки про українців як індивідів – Костянтина Острозького, Євстахія Дашкевича, Івана Підкову. Окремі події суспільно-політичного життя ставали приводом до появи книжок про Україну: обрання королем Генріха Валуа прикувало до цих теренів увагу французів, а Берестейська унія змусила взятися за перо кардинала Цезаря Баронія, автора «Історичної реляції про походження та чудесне навернення русинів» (1598).

У цей час усталився поширений і досі образ феноменально родючих українських земель. Першим свідченням Каппелер називає звіт венеційського посланця Амброджо Контаріні 1487 року. Другою іпостассю українців в очах Заходу була військова справа. Загальним місцем стає образ запорозьких козаків як борців із турками й татарами. Тогочасні автори пишуть про їхні ратні подвиги (а ще про жадобу до трофеїв). Мілітарна історія затьмарила всі інші теми: ані козацькі повстання, ані поява реєстровців, ані перебіг міжконфесійної полеміки не потрапляють до виднокола Заходу.

Читайте також:  Доба лицарства 

Підспудно виникає думка, навіяна сьогоденням: чи не загубили європейські автори за деревами лісу? Адже, пишучи про козаків і їхні битви, вони лишають осторонь цивільне населення, котре від цих битв найбільше страждало. В усі часи було легше захоплюватися героїчною смертю десь там, за кордоном, аніж докластися власноруч, аби зупинити криваву війну.

Від місцевостей до України

 До середини XVII століття про українські землі, що не мали державного статусу, пишуть принагідно, поміж описами східноєвропейських країн, проте дуже чітко відрізняють «русинів» (українців) і «московитів» (росіян).

Першою працею, дійсно присвяченою Україні, став Бопланів «Опис». От тільки в початковій редакції про це важко здогадатися, позаяк спершу (1651 року) книжка мала назву «Опис місцевостей Королівства Польського, від прикордонних територій Московії до кордонів Трансильванії». А вже за дев’ять років до назви додано слово «Україна». Такий маркетинговий хід засвідчує, що це поняття стало загальновідомим у Європі після козацької революції.

Боплан в Україні воював і будував: на службі у польського короля брав участь у воєнних діях проти козаків, татар, шведів і московитів, а також долучився до будівництва й відновлення Бара, Бродів, Кам’янця, Кодака, Кременчука, Підгірців. Протягом свого 17-річного перебування в Україні він встиг зміряти територію за допомогою годинника, компаса, годометра та астролябії і склав докладні мапи цієї terra incognita. Попри те, що книжка побачила світ у розпалі воєнних подій, про них, власне, і не йдеться: географічні подробиці, народний побут, традиції святкування, релігійні урочистості та шляхетські звичаї Боплан описав до 1648 року, і згодом додав лише два короткі речення про Богдана Хмельницького.

За правом сильного

Бездержавний народ не має свого голосу – тому про українців Захід часто дізнається і складає враження зі свідчень інших, нерідко вороже налаштованих народів. З огляду на сучасні події легко відчути дежавю, читаючи про те, як венеційці, котрі самі потерпали від османів, у газетах за 1648 рік пишуть із позиції Стамбула про піратство лютих козаків у Чорному морі.

Після союзу Богдана Хмельницького із кримським ханом руйнується усталене на Заході уявлення про козаків як борців за християнську Європу проти турецької загрози. Про загальний перебіг козацької революції західні газети спершу пишуть як про епізод у польсько-татарській війні, де козаки буцімто скористалися слушною нагодою. Про те, що король може уникнути поразки, уклавши союз із татарами, автори воліють не згадувати, позаяк союз християнського правителя з васалами султана не вважали гідною справою.

Ще одна дзеркальна подібність із нинішньою ситуацією: спершу козакам не дають жодного шансу й лише чекають, коли король придушить бунт. Та з часом, спостерігаючи успіхи Хмельницького, автори таки починають цікавитися, за що воюють козаки, ба навіть з’являється згадка про боротьбу за свободу. Пишуть, що козаки «домагаються, аби над ними не панували більше воєвода чи староста і щоб їм було вільно правити своїм краєм як відособленим князівством. Далі – більше: одна з газет пише 1649 року, буцімто Хмельницький карбує золоті та срібні монети – факт суперечливий і не підтверджений, однак у європейського читача формує враження про ознаки державності на українських теренах.

Образ козаків в очах Заходу також зазнає змін: спершу це ласі до здобичі розбійники, а з плином часу газети згадують не лише про голоту, а й про козацьку аристократію та освіченість Хмельницького. На шпальтах газет з’являється козацький очільник Михайло Кричевський, названий великим героєм і уславлений у гравюрі.

У 1653 році газети пильно спостерігають за переділом Сходу Європи, зважують перспективи союзу козаків із турками, замирення з королем та угоди з московитами. Останню розглядають як підступ: подейкують, що Москва використовує захист православних в Україні як привід для війни з Річчю Посполитою. Каппелерові вдалося розшукати в гамбурзькій газеті за березень 1654 року інсайдерські свідчення про перебіг присяги в Переяславі, а також зафіксований намір розширити царський титул «на міста й землі Хмельницького».

Читайте також:  Традиція політичної культури в Україні

 Про те, що немає нічого нового під сонцем, нагадують і назви історичних праць сучасників Хмельниччини: двоє італійців, Бізаччіоні та Віміна, у дусі тогочасного дискурсу назвали свої тексти «Історія громадянських воєн у Польщі». Віміна, до слова, інформує читача не з третіх рук, а самостійно відвідує Хмельницького та має з гетьманом кілька аудієнцій. Посол Венеційської республіки спонукає козаків виступити в союзі з татарами проти Османської імперії, спробувати здобути волю, а заразом послабити османів, із котрими воювали венеційці. Українську мілітарну міць ще неодноразово намагатимуться використати, аби загрібати жар чужими руками.

У лещатах імперії

 Подальші повідомлення в західній періодиці про козаків та Україну походять дедалі рідше з польських джерел і чимраз частіше – з Москви та Петербурга. Відтоді й подосі Росія цілеспрямовано намагається впливати на громадську думку (читай: маніпулювати та викривлювати) на свою користь.

Козаки після пів сторіччя союзів із татарами знову постають альянтами християнської коаліції. Водночас вони не полишають спроб здобути волю: газети пишуть, що Самойлович планує об’єднати обидві Гетьманщини, а козаки прагнуть «скинути московське ярмо й бути вільними людьми».

Як пише Каппелер, сенсаційний перехід Мазепи від Росії на бік Швеції зробив його в очах тогочасної західної громадськості політичним гравцем першої величини. Спершу його згадують побіжно й неправильно транслітерують його прізвище. Згодом пишуть з усіма титулами та регаліями і сприймають як прихильника Москви. Після подій 1709 року газетярі геть заплуталися: цитують заклики Мазепи до народу про те, що цар обмежує його волю; паралельно наводять царський маніфест, згідно з яким «жоден народ під сонцем не може похвалитися такими вольностями, привілеями та м’яким правлінням, як народ у Малій Росії». Воістину, з аб’юзивних стосунків з імперією нелегко вирватися ані тоді, ані тепер.

Іван Мазепа став культовою постаттю для західних авторів: їх цікавить зовнішність, характер, освіта, політичний і військовий досвід українського гетьмана. Мазепа потрапив у когорту «постатей, про які не можна не згадати». Кожен, хто брався за історичне дослідження, обирав великі теми та значущих героїв, не оминав його увагою.

Вік Просвітництва уславився виходом енциклопедій. Намагаючись охопити все важливе знання про світ, енциклопедисти не забували згадати про Україну та козаків, що здобулися на окремі статті. Осібні, хоч і невеликі енциклопедичні параграфи присвячені значним регіонам та містам: Києву, Львову, Брацлаву, Галичу, Кам’янцю-Подільському, Переяславу, Чернігову, Чорнобилю. Незвичним є поділ на Верхню Волинь із центром у Луцьку та Нижню Волинь із центром у Києві.

Читайте також: Зметені вихором революції 

Європейські вчені з подивом спостерігали за російською спецоперацією кінця XVIII століття. Французький дипломат та історик Жан-Бенуа Шерер написав перший загальний виклад української історії «Аннали Малоросії, або історія запорозьких козаків і козаків України або Малоросії від їхнього виникнення до сьогодні». Його перу належить розвідка про «Повість временних літ», проте очевидно, що в другій половині XVIII століття Росія вже достатньо розпустила щупальця пропаганди, аби європейці не ототожнювали середньовічну історію з Україною. Шерер дуже прихильно ставиться до козаків і пише, що «росіяни мріяли про знищення тих, хто найбільше доклався до їхнього успіху». Він перелічує колонізаційні заходи Єкатерини ІІ та цитує її указ про руйнування Запорозької Січі.

Романтики відвідують Україну

На межі XVIII і ХІХ століть відбулися тектонічні зміни у сприйнятті, зумовлені зникненням з історичної арени козаків та московитською узурпацією назви Russia та території, яку вона досі позначала. У процесі інтегрування козаків у російське дворянство й у стан державних селян українці в очах Заходу (та що там – і у власних очах, якщо почитати народників) редукувалися до селянства, що сусідило з неукраїнськими елітами та міщанами – російськими, єврейськими, польськими.

Подорожі в екзотичні краї були модними серед романтиків. Україна цілком надавалася до такого турне та пропонувала багатий матеріал для подорожніх записок, реальних і літературних. Українські землі не потрапили до маршруту мандрівки Чайльд Гарольда, проте про них згадано і тексті про вигадану подорож, опублікованому під псевдонімом Джозефа Маршала. Виданий 1772 року текст – це перший подорожній нарис із назвою «Україна» в заголовку. Записки містять численні вигадки, і це дає підстави вважати, що автор не подорожував Сходом Європи, як він стверджує, проте цей текст доклався до формування західної візії України, позаяк чимало дослідників і досі залучають його як достовірне джерело.

Правдивих свідчень також не бракувало. Таким, зокрема, є текст Гаммарда – одного з перших німців, що лишив ретельні записки про свою подорож «через Верхню Сілезію до України». Автор узяв у дорогу свіжий німецькомовний переклад Бопланового «Опису України» і принагідно полемізував із ним, пишучи свої записки. Гаммард фіксує свідчення очевидців гайдамаччини і ще намагається перекинути місток між козаками й селянами. Натомість у записках його сучасника Меллера (до слова, автора того самого німецькомовного перекладу Боплана, котрий прихопив у подорож Гаммард) маємо цілком рустикальне уявлення про суспільство й повсякдення в Україні.

Освічені жінки також подорожували українськими теренами й лишили про це цікаві нотатки. Жермена де Сталь, перебуваючи в опозиції до Наполеона, 1812 року вирушила до Російської імперії через Україну, відвідала Волинь, Київ, задивлялася на бані церков і згадувала легенду про Володимирове хрещення. Українські селяни її цікавили мало.

Марі Лаура Фестер родом із Ляйпциґа прожила два роки на Волині й Поділлі й лишила опис цих земель у формі мрійливих і сентиментальних листів. Після чотирьох місяців у Києві жінка описує його як «слов’янський Рим» і віддає перевагу граційній Андріївській церкві над громіздким Софійським собором. Вона прогулюється Хрещатиком 1840-х, відвідує крамниці та кав’ярні, однією з перших серед іноземних авторів засвідчує бурхливий розвиток міста. Але всю цю модернізацію й помпу вона пов’язує з російським впливом, про що свідчить вигук, який зривається з її вуст: «Щойно тут відчувається справжня Росія».

Читайте також:  Маєстат традиції

Із поступом імперської «цивілізованості» українці в описах іноземців дедалі більше дичавіють. Йоганн Ґеорґ Коль у степу біля Одеси натрапляє на малоросів, які є вільними землевласниками. Він називає їх троглодитами, бо вони, як ще скіфи, живуть у земляних печерах, щоправда, добре облаштованих і чистих, тож Коль приймає запрошення там заночувати і скуштувати пшоняної каші та борщу.

Водночас Коль фіксує поступове зникнення української мови в мовленні освічених українців, що свідчить про те, що вони – інтелектуали, а не лише селяни, – бодай існували. До того ж Коль згадує про багату українську культурну спадщину, зауважуючи, що «малороси вже мали цілу низку київських митрополитів-письменників, коли над Великоросією ще нависала глибока літературна темрява». Ще одна заслуга Коля в тому, що він розгледів спорідненість між русинами Галичини й малоросами в Російській імперії, котрі були підданими різних держав, проте «близько споріднені між собою й розмовляють однією мовою». Українцям знадобилося ще чимало часу, аби досягти такої злуки.

Співочі й танцюристі

Окрім захоплення подорожами, романтики культивували інтерес до фольклору. Тому мейнстримом початку ХІХ століття став збір і публікація народної творчості. Подорожні описи фіксують мелодійно обдарованих українських селян, а етнографічні збірники демонструють усе багатство пісень та дум. Фрідріх Боденштедт одним із перших серед європейців зібрав і переклав українські народні пісні, що побачили світ у збірнику «Поетична Україна. Збірка малоросійських народних пісень» (1845). Він був домашнім учителем у князя Міхаіла Ґоліцина, а про його ставлення до Росії свідчить назва іншої його праці – «Народи Кавказу та їхня боротьба за свободу проти росіян».

Промовистим є шлях українських народних пісень за океан. У 1834 році у Нью-Йорку вийшов друком славістичний довідник, що знайомить американського читача з українською народною поетичною творчістю. Авторкою довідника є Тальві, справжнє ім’я – Тереза Альбертина Луїза фон Якоб. Її батько-німець викладав у Харківському та Петербурзькому університетах, а чоловік-американець досліджував індіанців. Такий бекґраунд дав їй знання української мови та вміння аналізувати культуру поневолених народів.

Уже із середини ХІХ століття українці знову перестають бути в очах заходу виключно селянами. Із поступом славістики з’являються статті про українську літературу й мову у спеціалізованих часописах. А 1862 року в популярному німецькому сімейному журналі зі 100-тисячним накладом друкують статтю про Тараса Шевченка. Парадоксальність західної оптики допускає вжити в заголовку формулювання «Життя російського поета», а в тексті статті говорити про причини його заслання: «Той дух, яким дихали його пісні, так само мало узгоджувався з поглядами тодішнього уряду, як і та відвертість, з якою він висловлювався про [панівні] порядки».

Читайте також: Як увімкнути гравітацію українського ґранд-наративу? 

Не виключено, що західні освічені читачі, котрі знали про Україну з джерел минулого як про країну козаків, і далі шукали в українцях козацького духу – тому особливу популярність здобуває німецький переклад повісті Миколи Гоголя «Тарас Бульба», а гетьман Мазепа стає культовим героєм європейського романтизму в літературі, живописі та музиці. Та й відвідуючи Україну в ХІХ столітті, західні мандрівники знов і знов натрапляли на тривання козацького міфу.

Що побачили західні очі

«Вони так люблять свободу, що без неї не хотіли б жити», – пише Боплан, знайомий з українцями з власного досвіду. Андреас Каппелер здійснив надзвичайно ретельну й важливу роботу, котра багато що говорить нам про нас самих. Та ще більше вона має на меті сказати Заходу. Висновок автора невтішний: морок від тіні російського боввана, що затьмарив Україну у XVIII столітті, розвіюється надто повільно. Не можна позбутися згірклого присмаку, коли читаєш усі ці формулювання нафаршированих російською пропагандою іноземців – що тодішніх, що нинішніх, – буцімто ніякої України немає, Росія повертає собі історичні землі.

На Заході мало хто пам’ятає про козацьку волю та ранньомодерну Україну, добре відому їхнім пращурам. Проте боввани падають, і Україна повертає своє місце на ментальній мапі світу.