Маєстат традиції

Історія
2 Серпня 2022, 14:57

Нещодавно мені трапилася книжка завідувача кафедри історії старопольської літератури Яґеллонського університету. Я зайшла на сторінку цієї кафедри, і в мене тоскно защемило серце. Кафедра виводить свою історію з 1782 року, коли в тодішній Головній коронній школі, що згодом виросла в Яґеллонський університет, було засновано кафедру літератури для вивчення латинської поетики й риторики. Нині при кафедрі діє Робітня ренесансної літератури, і навіть відбуваються спеціальні заходи для школярів. Члени кафедри видають праці на кшталт  «Трактат про мистецтво доброго вмирання» середньовічного автора Якуба з Парадижа і організовують заходи штибу «Культура читання в ранньомодерному місті». Кафедра історії старопольської літератури Яґеллонського університету – не єдина в польській вищій освіті. Є ще кафедри історії старопольської літератури в Католицькому університеті Івана-Павла ІІ в Любліні та університеті імені кардинала Вишинського у Варшаві, кафедра давньої літератури, редагування і допоміжних дисциплін у Педагогічному університеті ім. Національної комісії освіти у Кракові… І це лише приклад Польщі. Що вже й казати про рівень вивчення старонімецької, староанглійської чи старофранцузької літератур.

Тим часом в Україні немає жодної кафедри давньої української літератури. Про що це свідчить? Можливо, про те, що Україна досі не вповні сприймає середньовічну, ренесансну та барокову спадщину як свою? Доки не буде ґрунтовних сучасних академічних досліджень і власної медієвістичної школи, популяризаційних заходів і академічних видань – доти Росія привласнюватиме спадщину Київської Русі, Польща просуватиме тезу Речі Посполитої як національної польської держави, а імена Йоаникія Ґалятовського чи Лазаря Барановича не спадатимуть на думку в розмові про українських авторів. Доти в нас не буде ні середньовічної, ні ренесансної, ні барокової літератури.

Українські студенти-філологи по-різному вивчають давню літературу.  Мені в Києво-Могилянській академії ще пощастило: у нас було цілих два семестри на бакалавраті на вивчення курсу «Давня українська література» з Ганною Павленко та цілий семестр на магістратурі на курс «Українська література бароко» з арх. Ігорем Ісіченком. Обидва курси надзвичайно глибокі і змістовні, мої чудові викладачі – фахівці своєї справи, вони прищепили мені любов до давньої літератури, і для своїх кваліфікаційних робіт – курсової, бакалаврської, магістерської й нарешті дисертації – я обирала теми саме з давньої української літератури. Але це лише два курси за шість років філологічної освіти. А в багатьох університетах немає й цього.

 

Читайте також: Ідея об’єднаної Європи: проти воєн, проти Росії

 

Таку, здавалося б, не першорядну, як на нинішні виклики, проблему обговорюють навіть тепер, під час повномасштабної війни. У червні відбувся круглий стіл «Шкільний курс української літератури в стратегії усвідомлення національної ідентичності», ініційований Харківським національним університетом імені В. Н. Каразіна, Українським католицьким університетом та Києво-Могилянською академією за сприяння Українського ПЕН та Харківського літературного музею. Як зазначили організатори, цивілізаційний конфлікт, що обернувся брутальною навалою Російської Федерації на нашу Батьківщину, оприявнив надзвичайно важливу освітню проблему. Серед тез круглого столу пролунало, що на основі читання формується і усвідомлюється ідентичність. Натомість програма з української літератури в загальних рисах сформувалася після поразки визвольних змагань, відповідно, зазнала примітивізаційного імперського впливу. Досі не цілком подоланий комплекс меншого брата, коли українська література узалежнювалася від російської. Література, що репрезентувала світоглядні верстви української еліти, була свідомо витіснена з канону. І якщо пантеон авторів ХІХ і ХХ і століть був істотно переглянутий у незалежній Україні, то давні автори ще чекають свого зоряного часу. Відповідно сьогодні філологи мають дуже багато роботи з повернення та переосмислення забутих імен, текстів, явищ. Усвідомлення повнокровності та багатства української літератури, її співмірності з іншими світовими літературами необхідне для формування креативної особистості, свідомої себе, що вміє відчитати в літературі ті коди, які їй близькі. 

Дослідження давньої української літератури розвивалися від заборони до заборони. Під впливом Жалуваної грамоти 1785 року, що зрівнювала у правах нащадків козацької старшини з російським дворянством, серед української аристократії розпочалися пошуки власного коріння та інтерес до родинних архівів, матеріальних і писемних пам’яток. Але в 1847 році все закінчилося розгромом Кирило-Мефодіївського товариства. 

У 1870-х в Україні почав діяти Південно-західний відділ Російського географічного товариства на чолі з Володимиром Антоновичем і Павлом Чубинським. Його члени організовували експедиції, досліджували українську минувшину, видавали пам’ятки… Проте імперська влада не могла допустити існування подібної національної установи на теренах розвинутого промислового регіону, оскільки культурно-освітня діяльність сприяла підвищенню рівня національної самосвідомості народу, усвідомлення власної етнічної неповторності та необхідності самостійного політичного розвитку, що становило загрозу цілісності Російської імперії. Тож Емський указ 1876 року поклав край і цій історії. 

Наукове життя тривало в Галичині, українські дослідники, піддані  обох імперій, читали й коментували одне одного. Про рівень наукової комунікації свідчить красномовний факт. У 1880 році вийшла друком праця професора Київської духовної академії Миколи Петрова з історії української літератури. За вісім років професор Київського університету св. Володимира Микола Дашкевич видав окремою книжкою значний за обсягом «Відгук на твір пана Петрова», у якому автор полемізує з Миколою Петровим щодо визначальності російських та західноєвропейських впливів на українську літературу. Того-таки 1888-го 32-річний журналіст львівського журналу «Правда» з незавершеною на той час вищою освітою Іван Франко написав огляд «Нові праці про Україну», у якому проаналізував відгук Дашкевича на працю Петрова.  

 

Читайте також: Чому історія — на часі? Пояснюють науковці

 

У 1920-х україністика стала академічною дисципліною. Модерністи захоплювалися українським бароко, мали серйозні видавничі плани, які навіть у частковому втіленні вражають і захоплюють. Однак репресії 1930-х перекреслили всі починання. Було ліквідовано Комісію давнього українського письменства УАН і фактично припинено дослідження нашої словесності ХІ–ХVІІІ століть.

Після згортання українізації межі досліджень давньої української літератури, як і будь-яка інтелектуальна діяльність загалом, були жорстко регламентовані радянськими ідеологами. Праці Дмитра Чижевського та інших україністів з-поза СРСР були під забороною. Бароко таврували занепадницьким стилем, чужим пролетарським масам. У 1954 році з нагоди відзначення 300-ліття Переяславської ради літературознавцям було надано бодай частковий дозвіл на звернення до спадщини бароко. Пропагандистська мета таких заходів була очевидною, про що свідчать формулювання санкціонованих владою тем на кшталт «Мотиви соціальної нерівності та класової боротьби в українській літературі XVII–XVIII ст.». Однак і відлига тривала недовго.

У 1982 році влада вигадала відзначити 1500-ліття Києва, що знову пожвавило медієвістичні студії. Було зроблено дуже багато, ніби після тривалої мовчанки українські дослідники давньої літератури намагалися надолужити втрачене. Захищали дисертації, готували видання пам’яток, якими користуються досі. Їхня самовіддана праця заклала основи сучасної історико-літературної моделі – але в цьому є і зворотній бік, адже досі дається взнаки методологічна обмеженість радянського літературознавства. 

 

Читайте також: Не темні віки. Що треба знати про Велике князівство Литовське

 

Відтоді минуло вже майже пів століття. За цей час світова гуманітаристика не стояла на місці, і ті методи й підходи, які в нас лише починають застосовувати, нерідко вже переосмислені в західному літературознавстві. Насущною є потреба нового погляду на давню українську літературу. І йдеться не лише про нові академічні видання пам’яток, хоча і це також, адже чимало текстів не були перевидані після ХІХ століття жодного разу, частина була видана за радянських часів із купюрами й заангажованими коментарями, а деякі тексти так і не дочекалися публікації. Насамперед необхідні нові інтерпретації оригінальної і перекладної літератури Русі, панегіричної поезії, ораторської прози, шкільної драми ХVII–XVIII століть, козацьких і монастирських літописів, приватних діаріушів –  зокрема, з погляду конструювання давніми авторами наративів про себе та інших. Лише в такий спосіб можливе глибинне усвідомлення своєї національної ідентичності.  

Чи здатний впоратися з цими завданнями фактично єдиний централізований осередок академічних досліджень – відділ давньої української літератури Інституту літератури Академії наук? При всьому бажанні одинадцять науковців відділу давньої української літератури не здатні охопити всього масиву 800-літньої культурної спадщини, яка потребує значно більшого числа очей і рук. Навіть з допомогою відділу стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Навіть зусиллями поодиноких подвижників, які, на жаль, не безсмертні.  

Про еволюцію української медієвістики свідчать назви планових тем відділу давньої літератури ІЛ НАНУ: від «Розвиток форм художнього відображення дійсності в українській літературі кінця XVI–XVIII ст.» у 1970-х до «Прототекст / текст / контекст як інтерпретаційні стратегії дослідження давньої  і модерної української літератури (Х–ХVІІІ ст.)» у 2020-х. Окрім нового дослідницького інструментарію, впадає в очі розширення хронологічних рамок. У радянські часи просто не могло бути вжито словосполучення «українська література Х століття», це надто суперечило нав’язаній владою концепції трьох братніх народів і ставило незручне питання про те, кому належить спадщина Русі. 

Я маю мрію: після нашої перемоги, коли буде вирішено першорядні проблеми в державі, нарешті з’явиться можливість заснувати окрему кафедру для вивчення середньовічної та ранньомодерної української літератури. Ну, чи бодай лабораторію або осередок. Звідти виходитимуть науковці, обізнані в палеографії і мовах, якими творилася давня українська література: старослов’янській, церковнослов’янській, староукраїнській, латині, польській, давньогрецькій. Вони володітимуть найсучаснішими підходами до аналізу давніх текстів. Кожна їхня книжка ставатиме науковою подією. Сформується інтелектуальне середовище, що визначатиме нові сенси, контексти та інтерпретації. І тоді студенти-філологи, які щороку захищають прецікаві кваліфікаційні роботи з середньовічної, ренесансної і барокової літератури, не будуть змушені кидати свої наукові зацікавлення, бо їх просто немає з ким обговорити. 

92