Доба лицарства

Історія
14 Жовтня 2022, 18:10

Чи існував в українській історії та культурі феномен лицарства в європейському сенсі? Відповідь на це питання можлива в різних площинах. Можна розглядати лицарство як стан, закорінений у реалії Середньовіччя, особливості васального служіння та мілітарної культури. Можна трактувати лицарство як кодекс поведінки й честі, якого дотримувалися середньовічні лицарі. Принциповими цінностями лицарства були побожність, доблесть, шляхетність, служіння, цнотливість і вірність. Варто говорити і про моральний та естетичний ідеал воїна, який сформувався в тогочасній та пізнішій поезії щодо лицарства.

Русь у рицарських обладунках

У радянській науці активно просували міф про виняткову самобутність мілітарної культури Русі. Тезу про експорт зброї руських воїнів зі Скандинавії чи зі Сходу трактували як спроба «принизити руську культуру». Крамолою було й намагання зіставляти руських витязів із європейськими лицарями. Тож мало хто наважувався шукати відповідники між східно– й західноєвропейськими братами по зброї, порівнювати васально-сеньйоріальні відносини Франції чи Іспанії з Руссю, зображення гербів, участь у військово-чернечих орденах, кодекс лицарської честі, творчість герольдів і трубадурів та билинних співців.

Якщо розгорнути альбом військово-історичних реконструкцій Сергія Шаменкова «Людина війни. Зовнішність та озброєння воїнів на території України від енеоліту до сьогодення», впадає в око чимало паралелей на рівні зовнішньої подібності західно- і східноєвропейського середньовічного воїнства. Щоправда, в українській традиції для розмежування з європейським лицарством використовують руський термін «рицар». Зокрема, відтворений у книжці знатний воїн Галицької землі кінця ХІІІ століття реконструйований за печаткою короля Русі Юрія I (1257−1308), онука Данила Романовича.

Печатка короля Русі Юрія I. Худ. В. Кричевський. 1911 р. Джерело httpimmh.kiev.ua

Цей кіннотник має вигляд, типовий для європейського лицаря: тіло захищене напівзакритим шоломом і обладунком, покритим просторим одягом (коттою), у руці затиснутий важкий спис із прапорцем, який використовували для таранного удару, на боці висить меч, у лівій руці щит, прикрашений зображенням галицького лева.

Сусідство з кочовим Сходом вносило свої корективи. Відтворений у книжці «Людина війни» важкоозброєний спішений знатний вершник Великого князівства Литовського XIV століття вбраний у типовий для європейських лицарів відкритий шолом-бацінет, а тіло захищає кольчуга. Водночас рицар озброєний нетиповим для Європи сагайдачним набором, позаяк лук і стріли були необхідні в умовах постійних війн із татарами.

Ще один приклад із військово-історичних реконструкцій Сергія Шаменкова – кінний воїн Львівської землі другої половини XV століття, реконструйований за іконою святого Юрія із церкви Воздвиження Чесного Хреста Золочівського району Львівської області, що нині зберігається в Національному музеї імені Андрея Шептицького у Львові. Вершник виглядає цілком по-європейськи: у суцільному «білому» обладунку, топовому для західноєвропейського лицарства цього часу, голову захищає шоломом «шапель-де-фер» («залізна шапка»).

Були в руських лицарів і свої герби. Наприклад, у монументальному фламандському гербовнику герольда гелдернського герцога Клаеса Гайнена XIV століття зображено герби Івана пана з Гораю, пана Яська Білика та пана Стецька. Ще одним елементом рицарської культури була належність до ордену, що не оминуло й руських рицарів. Так, руський пан із Закарпання на ім’я Андрій з Чопа в королівському привілеї від 1418 року значиться рицарем ордену Дракона.

Історик Олег Однороженко висвітлює структуру руської еліти й зазначає, що в пізньосередньовічних руських державних утвореннях бояри становили привілейовану верству нетитулованого рицарства, представники якої мали право землеволодіння за умови виконання військової служби господарю або королю.

У князівський період буйно квітнула й лицарсько-дружинна поезія, яскраві зразки якої збереглися в календарно-обрядових та родинно-обрядових текстах. Найповніше епічні формули як відображення реліктів лицарства (наприклад, зображення битви як жнив або бенкету, ідея побратимства) постають в обрядах зимового циклу – колядках, щедрівках, а також у весільній символіці (весільні чини та атрибути з виразним мілітарним спрямуванням).

Отже, хоча лицарство як стан у князівський період і не було сформоване, певні його риси та звичаї були наявні в тогочасному суспільстві Русі.

Рицар із самопалом

Парадокс української лицарської традиції полягає в тому, що власне термін «рицар» прижився в Україні з появою козацтва й був застосований щодо цієї формації в офіційних королівських універсалах. Тимчасом у Європі вік лицарства вже добігав кінця: із поширенням вогнепальної зброї у XVІ столітті тактика бою і вигляд солдатів кардинально змінилися, бо лицарська кіннота не витримала конкуренції з вогнепальною піхотою, що постійно вдосконалювала свою зброю. За висловом історика Олексія Сокирка, війна перестала бути справою виключно лицарства, перетворившись на монополію централізованої держави, котра спромоглася перетворити служилий нобілітет на слухняних військових чиновників-офіцерів, а найманців – на солдатів регулярних армій.

Показовим для українського ранньомодерного контексту є застосування терміна «рицар» щодо козацьких очільників у барокових панегіриках. Один із найраніших прикладів – «Вірші на жалісний погреб зацного рицера гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного» Касіяна Саковича. Твір доповнений малюнком із герба Війська Запорозького Низового, що зображує козака з мушкетом. У літописі Григорія Граб’янки про цей герб сказано так: «[Стефан Баторій] поставив їм [козакам] гетьмана, прислав їм корогов, бунчук і булаву, і на печаті герб – рицар із самопалом». Аналогічне формулювання – «рицар із самопалом на рамені» – використовує бароковий проповідник Йоаникій Ґалятовський. Це свідчить про усталену традицію називання козаків рицарями не лише у творчості наступних поколінь поетів, а й безпосередньо їхніх сучасників.

Герб Війська Запорозького з «Віршів»

Поширенню культу лицарства як кодексу життя еліти сприяла ідеологія сарматизму, розвинута шляхтою Речі Посполитої та запозичена козацькою старшиною. Окремі елементи, як-то служіння володарю, сповідування чеснот, звитяжна участь у битвах, безпосередньо відсилали до лицарської традиції. Гетьман Іван Мазепа постулює у своєму вірші лицарську максиму козацтва: «Нехай вічна буде слава, же през шаблю маєм право».

Подальше використання козацького герба передбачало й тривання традиції українського лицарства: за часів Кирила Розумовського «козак із мушкетом» використовувався як герб Гетьманщини, Січі та запорозьких козаків, наприкінці XVIII століття став символом чорноморських і кубанських козаків. У 1918 році «рицар із самопалом» був обраний гербом Української Держави гетьмана Павла Скоропадського. Автор проєкту Георій Нарбут як знавець і поціновувач українського бароко закономірно взяв за основу національну символіку Війська Запорозького. До того ж митець мав державницьке мислення, тож спробував синтезувати в національних символах – гербі та грошових знаках – княжу, литовсько-руську й козацьку добу, поєднуючи тризуб князя Володимира, арбалет як символ Київського магістрату часів Великого князівства Литовського та козака з мушкетом. Насамкінець, згідно з Конституцією України 1996 року, «рицар із самопалом» мав бути складовою великого герба України.

Читайте також: Сарматський ідеал і традиція українського лицарства

Традиція використання концепту «лицар» щодо козацтва тривала й у ХІХ столітті. Тарас Шевченко пише про «гетьмáна – преславного Лободу Івана, лицаря старого, брата військового». Та зрештою з реалії дійсності цей концепт ставав радше метафорою. У поемі «Кавказ» поет поширює лицарство на всіх борців за правду та свободу:

І вам слава, сині гори,

Кригою окуті.

І вам, лицарі великі,

Богом не забуті.

А описуючи враження від подорожі Україною, розпачливо констатує трагічну долю козацьких нащадків:

І не в однім отім селі,

А скрізь на славній Україні

Людей у ярма запрягли

Пани лукаві… Гинуть! Гинуть!

У ярмах лицарські сини.

Відповідно, коли лицарство як інституція (навіть видозмінене у формі козацтва) відійшло в минуле, спогади про його існування знайшли своє відображення в усталених епічних формулах із художніх творів.

Кінець лицарства: український Дон Кіхот

Образ хитромудрого ідальго з Ламанчі, створений Сервантесом як пародія на лицарські романи, закономірно поширився в українській літературі після ліквідації козацьких вольностей. Іван Котляревський у бурлескно-травестійній поемі «Енеїда» пише про тих, хто «з лицарства глузд потеряв». Зачинатель нової української літератури виводить власного лицаря сумного образу: «Наш смутний лицар, пан Еней».

Читайте також: В’ячеслав Липинський: як жив і про що мріяв головний український монархіст ХХ століття

За сто років образ Дон Кіхота в українській візії набув інших конотацій. У суспільно-політичній концепції В’ячеслава Липинського майбутнє Української держави узалежнене від порозуміння між провідною верствою (Дон Кіхотом) і народом (Санчо Пансою). За висловом дослідниці Тетяни Осташко, теоретик українського консерватизму обстоював цінність традиції, входження в нову еру «зі збереженими пам’ятками минулих століть, зі захованими побожно творами людського духа, а не з tabula rasa покритого руїнами і попелищами степу». Для Липинського Дон Кіхот уособлює аристократичну верству, носіїв «традиційної віри предків…, лицарської традиції», культури, досвіду минулих поколінь, що прагнуть передати цей скарб Санчо Пансі — новим поколінням прагматиків, позбавлених високих ідеалів. Мислитель трагічно сприймає зміну ціннісної парадигми українського руху – з лицарськи-аристократичної на плебейськи-прагматичну.

До джерел

Лицарський епос із невеликим запізненням, проте таки потрапляв до українського читача. Перша хвиля перекладів сягнула українських земель у пізньому Середньовіччі – тоді, зокрема, набув популярності руський переклад ірландського твору про Таудала-лицаря, душа якого побувала на тому світі й розповідає про це сучасникам. Лицарські романи читали в Україні й у XVIII столітті – про це, зокрема, свідчить згадка про лицаря Марципана в «Енеїді» Івана Котляревського, а відсутність детальних пояснень підтверджує популярність цього сюжету в тогочасному читацькому товаристві.

Чи не найплідніше романи про Трістана та Ізольду, про лицарів Круглого столу і про святий Ґрааль опрацювала в українській літературі Леся Українка. Дмитро Донцов зауважує ідейно-тематичну схожість творчості поетки із середньовічною естетикою і вважає, що Леся Українка «своїми смаками, пристрастями і вдачею була типова постать Середньовіччя». Оксана Забужко додає, що «вік лицарства» становив органічне «культурне повітря» доби fin de siècle. У листах Леся Українка порівнювала себе з «princesse lointaine» – далекою принцесою: «…вже, видко, мені на роду написано бути такою princesse lointaine, пожила в Азії, поживу ще й в Африці, а там… отак все посуватимусь далі та далі – та й зникну, обернуся в легенду».

Джон Вільям Вотергауз, «Трістан та Ізольда»

У віршах і драматичних поемах Леся Українка творчо переосмислює елементи лицарської культури, відчуваючи свою спорідненість із нею. Мисткиня апелює саме до європейської традиції лицаря і прекрасної дами, позаяк народницький дискурс примітивізованого козакофільства був для її покоління дискредитованим і застарілим. Це цілком улягало в програму ранньомодерністського гуртка «Плеяда» з їхніми зусиллями європеїзувати українську культуру, вивести її зі стану продукції для хатнього вжитку. «У кров переходить лицарство!», – пише Леся Українка про своє шляхецьке аристократичне середовище, про тих, хто знав цінність традиції, хто зважився назвати себе українцями, а не українофілами, хто бажав «письменників живих, а не мирних». Про вагу генетичного лицарства писатиме незабаром і В’ячеслав Липинський.

Читайте також: Леся Українка, «кацапи» і цензура

Лицарський культурний код відлунює в безлічі творів Лесі Українки. Зашифровуючи в «Лісовій пісні» легенду про святий Ґрааль, авторка створює українську версію гностичного міфу. «Ізольда Білорука» та «Осіння казка» безпосередньо апелюють до куртуазної культури Середньовіччя. «Блакитна троянда» відсилає до символу чистої любові. Переклади Гейне у виконанні Лесі Українки постулюють концепцію лицаря Святого Духа. У «Боярині» концепт лицарства вжито як питому самоназву козацтва. У «Камінному господареві» виведено на кін Дон Жуана як антилицаря, відступника від кодексу честі.

«Лісова пісня» з ілюстраціями Софії Караффи-Корбут

Серед лицарських мотивів, що імпонували Лесі Українці з огляду на біографічні обставини, були потреба залишати дім, сім’ю, друзів і вирушати в далеку дорогу, а також відвага зустріти смерть. Читаючи лицарські романи, Леся Українка відчуває тугу за носіями лицарських чеснот – мужності, гідності, шляхетності душі. За висловом Євгена Сверстюка, апологія лицарства й духового аристократизму становили чи не суть її неоромантизму.

Від куртуазності до мілітарності

Ранні модерністи тяжіли до куртуазних елементів лицарської культури, ставлячи наріжним каменем служіння дамі й мистецьку вишуканість творчості. Проте Перші визвольні змагання змінили орієнтири, тому високий модернізм, зокрема поезія Празької школи, наскрізь перейняті мілітарною символікою лицарства.

Вірш Юрія Дарагана «Малуша» із циклу «Луна минувшини» збірки «Сагайдак» (Прага, 1925) апелює до княжих часів із помітним відтінком лицарської образності:

А серце в’яне, серце гине,

Немов поранений олень…

А що, як ворог переможе

І меч впаде із любих рук?

Пражанам, що воювали за українську державність, стримуючи більшовицьку навалу, особливим болем відлунюють сюжети про благородних лицарів, загиблих від рук негідників. Вони пережили свій Ронсеваль. Тож Юрій Дараган, що пише в Каліші, у таборі для інтернованих вояків Армії УНР, пронизує свої вірші лицарським культурним кодом на згадку про ці події:

Як князь ранений – день схиливсь на захід,

Одкинув свій червоний щит…

А герць гучний був, променистий, впертий.

Мій Боже! Радісно співає сурма…

О, дай же і мені в свій час умерти

Так пишно і безжурно.

Показово, що пражани у своїх творах використовують атрибути європейського лицарства з відсиланням саме до княжої доби, а не до козацтва. Це було складовою їхньої світоглядно-естетичної програми – вибудовувати Батьківщину словом, створюючи художній образ різних історичних епох, не обмежуючись козацькими часами.

Тому й добу, в якій їм випало жити, вони також осмислювали в лицарських категоріях. Тоді усталилися поняття «лицарі Базару», «лицарі Зимових походів». Голова ОУН і в’язень нацистського концтабору Заксенгаузен Олег Штуль-Жданович писав на згадку про річницю Базарської трагедії: «Герої Базару виступили до змагу, покладаючись виключно на власні сили. І згинули лицарською смертю, без квиління, без плачу-благань, але з невмирущим гімном на устах… Дух Героїв Базару породив когорти нових борців». Це потверджує сучасність: зокрема, із серпня 2019 року 28-ма окрема механізована бригада Сухопутних військ ЗСУ названа на честь Лицарів Зимового походу. Вояки бригади з перших днів повномасштабного вторгнення захищали Південь України, а 23 липня від влучання російської ракети загинув їхній командир, полковник Віталій Гуляєв. І це лише один лик із незліченної когорти українського лицарства.

Читайте також: За Україну, за Естонію. Незвичайна біографія 28 ОМБр ім. Лицарів Зимового походу

Отож «лицарство» не є чужоземним словом в українському лексиконі. Феномен лицарства в європейському сенсі синхронно розвивався на українських теренах, набував місцевих особливостей, вкорінювався в національну культуру, слугував ціннісним орієнтиром для вояків у визвольній боротьбі та дороговказом для митців – в осмисленні їхнього подвигу. Нині цьому сприяє, зокрема, незаплямованість концепту лицарства через відмову від його використання в радянському дискурсі. Екзистенційні засади лицарської антропології – честь, відвага, любов – поновно актуалізувалися під час нинішньої війни як дійсні чесноти, так само, як і архетипний сюжет про благородного лицаря, що поборює лютого дракона.

11