У. Т.: Які країни є нині головними місцями призначення для біженців у Європі і які – їх основними продукувальниками?
– Найбільша держава, що приймає біженців, – сьогодні Туреччина: там перебуває 400 тис. утікачів із Сирії. Цей показник перевищує чисельність усіх шукачів притулку в Європі за 2012 рік. Головними країнами призначення в потоці біженців на континенті є Швеція та Німеччина, куди їдуть із Сирії, Афганістану й Росії.
У. Т.: Наскільки сучасна криза мультикультурності впливає на прийняття біженців у країнах ЄС?
– Це дуже комплексне питання. Я пропоную розрізняти причини, які змусили людей покинути свою країну. Деякі виїжджають через об’єктивні обставини. Наприклад, сирійці втікають сьогодні не через бажання знайти роботу чи краще життя, а тому що їх змушує війна, яка шкодить масам населення. Сьогодні понад 1 млн громадян республіки опинилися поза її межами, тоді як 3,5 млн їхніх земляків – переміщені особи. Багато людей шукають кращих умов для життя й роботи, тобто стають економічними мігрантами. Ще хтось покинув свою країну через певні інші обставини.
Європі ніколи не бракувало випробувань, пов’язаних з інтеграцією різних спільнот. Якщо держава визнає біженців, необхідні програми для їхньої інтеграції, щоб вони не виявилися тягарем для суспільства, поступово влилися в нього й могли подати на громадянство. У деяких країнах чимало легальних і нелегальних мігрантів, відсутній контроль за міграцією, розподілом цих людей серед населення та інтеграцією, а звідси – великі проблеми. Однак потрібно розрізняти мігрантів та біженців. Це різні групи.
У. Т.: Яке місце України на мапі руху біженців у світі?
– У 2002-му вона підписала міждержавну угоду стосовно захисту таких осіб. Щороку певна кількість людей шукає в Україні міжнародного притулку. Їх небагато: мова не про десятки тисяч осіб, а про менш ніж 2 тис. (торік). Це мало. Наприклад, у Туреччині понад 2 тис. переходять кордон із Сирією щодня.
Чимало часу знадобилося на запровадження офіційним Києвом адекватного законодавства у сфері захисту прав шукачів міжнародного притулку, і ми досі бачимо дуже багато прогалин процедурного плану. Від 2002-го досягнуто значного прогресу на законодавчому рівні, однак у сенсі імплементації цього не сталося. Багато років ваші уряди бачили Україну тільки як транзитну державу, тож не переймалися наданням статусу біженців шукачам притулку, вважаючи їх лише особами, які перетинають кордон, а тим більше не дбали про їхню інтеграцію. Проте сьогодні Україна повинна усвідомити: певна частина людей приїжджає, щоб у ній осісти. Ви теж маєте мігрантів, які прибувають до вас з економічних причин і позбавлені права залишитися тут, тоді як інші шукають притулку, миру й захисту, втікаючи від переслідувань у себе вдома. Та насправді останні наражаються на багато практичних проблем. Насамперед це труднощі спілкування з органами влади, адже, всупереч національному законодавству, їм не забезпечують послуг перекладача під час заповнення заяв. Через це владні інстанції часто дають негативну відповідь на прохання про надання притулку.
Я не хочу сказати, ніби всі ці люди повинні залишитися в Україні чи дістати статус біженця, однак ваша держава гостро потребує кращих адміністративних процедур. Оцінка останніх із нашого боку не дуже схвальна.
Є чимало прогалин. Деякі країни в регіоні дають цьому раду трохи краще, але ми співпрацюємо з українською владою в багатьох проектах, щоб покращити ситуацію.
У. Т.: Останніми роками в нашій країні було кілька резонансних випадків відмови у наданні політичного притулку, ба навіть викрадення спецслужбами Росії тамтешнього опозиціонера Лєоніда Развозжаєва. Наскільки ці факти б’ють по міжнародній репутації Києва?
– Україна повинна зрозуміти, що надання притулку є гуманітарною дією, а не політичним актом. Не йдеться про те, що ви визнаєте біженців із країни, яку критикуєте чи засуджуєте. Думаю, проблеми з цим маєте не тільки ви, а й ще багато хто в регіоні. Деякі уряди стверджують, що не приймають шукачів притулку з тих чи тих країн через сусідство або остерігаючись непорозумінь з останніми. Однак Конвенція 1951 року стверджує, що біженцями можуть бути визнані люди, які зазнають переслідувань із політичних причин, на підставі своєї національності, релігії, раси, належності до певної соціальної групи, незважаючи на країну, звідки походять.
У. Т.: Які сьогодні, на ваш погляд, найбільші виклики у сфері політики стосовно біженців не тільки в Україні, а і в Європі загалом?
– Одна із проблем у Європі – доступ до території країни. Ми розуміємо, що кожна держава має власні підходи стосовно безпеки й повинна захищати своїх громадян та кордони, контролювати рух людей. Однак прикордонні служби повинні бути чутливіші, коли йдеться про надання допомоги особам, які зазнають переслідувань у країні походження. Часом ті, хто втікає від війн та гонінь, не мають необхідних документів для перетину рубежу, і прикордонні служби мусять визнавати їх біженцями. Це не економічні мігранти. Ось один із найбільших викликів для Європи.
Крім того, має бути послідовність у прийнятті рішень. Ми не повинні одному надавати статус біженця, а другому не надавати через колір шкіри, національність чи інші фактори. Єдина підстава, яку слід враховувати: чи справді існує небезпідставний страх переслідувань; визначити це мають органи влади. Питання непросте, воно потребує часу й ресурсів.
У. Т.: Які є приклади успішної інтеграції біженців у європейські суспільства?
– Усі скандинавські країни добре дають собі раду з інтеграцією біженців, так само як і Німеччина та Нідерланди. Що цікаво, це стосується не тільки компетенції органів влади, мова про залучення до співпраці громадського та приватного секторів. Як зазначають уряди, їм не під силу самотужки впоратися з усіма проблемами, що пов’язані з біженцями. Є закони, програми, але коли йдеться про інтеграцію, то не завжди провідну роль відіграє держава, існують органи місцевого самоврядування, громадські організації, які впроваджують держпрограми. Уряд не зробить усього сам. Замало вирішити, що хтось буде інтегрований у суспільство. Ідеться про прийняття біженця спільнотою. Скажімо, чи може він віддати своїх дітей до школи, футбольного клубу або ж дістати допомогу від сусідів, церкви, громадських організацій. Проблема комплексна, вона не тільки економічного, а ще й соціального та культурного плану.