В ручному режимі

Політика
28 Лютого 2013, 14:32

Після того як Арбузов продемонстрував свою неспроможність у цьому питанні, президентові довелося вдатися до послуг перевіреного Клюєва, який не підвів і цього разу: для того щоб вмовити всіх на компроміс, йому знадобилося лише два дні. За часів президентства Януковича ПР тільки одного разу пішла на «поступки» опозиціонерам, ухваливши компромісний варіант закону про вибори до ВР восени 2011-го, що, втім, як виявилося, був усе ж на користь регіоналів. Тоді це було зумовлено виключно тиском із боку Заходу. Європейський слід проглядається і в розв’язанні нинішньої парламентської кризи. Так, за чутками, європейські політики наполегливо просили опозиційних лідерів розблокувати ВР хоча б для того, щоб ухвалити заяву про підтримку євроінтеграційних прагнень України в переддень саміту з ЄС.

Компроміс – це зміни до Регламенту Верховної Ради, за яким будь-який депутат може «здати» спікерові свого колегу

Компроміс – це зміни до Регламенту Верховної Ради, за яким будь-який депутат може «здати» спікерові свого колегу, якщо помітить, що за нього голосував хтось інший. Голова парламенту в такому разі мусить з’ясувати, чи є прогульник у залі: якщо немає, його картка вилучається. Голосування анулюється, законопроект виноситься на повторне. Неважко помітити, що досягнутий компроміс суттєво відрізняється від початкових вимог опозиціонерів: впровадження сенсорної кнопки, суворі покарання для прогульників і кнопкодавів аж до позбавлення їх депутатського мандата тощо. Але навіть за чинної Конституції та оновленого Регламенту говорити про перемогу над кнопкодавством, як це подають лідери опзиції, ще зарано. Головний недолік внесених до Регламенту змін полягає в недосконалості механізму виявлення та покарання за неперсональне голосування. Провідна роль у фіксації фактів кнопкодавства відводиться журналістам, яким мають допомагати депутатські помічники, котрі займуть місця у спеціально відведеній для них ложі. Без помічників не обійтися – зі своїх місць вони можуть контролювати віддалену «мертву зону» сесійної зали, в принципі недоступну об’єктивам фото- та телекамер, і негайно доповідати про кнопкодава своїм керівникам. У тому, що такий механізм на практиці буде ефективним, є неабиякі сумніви. Навіть якщо інформація про згадане порушення буде оперативно донесена опозиціонерам, головуючий на засіданні може елементарно «не почути» їхніх вимог під час особливо напружених і принципових голосувань. Приміром, екс-спікер Володимир Литвин схожими «нападами вибіркової глухоти» страждав постійно. У такому разі опозиція лишає за собою право негайно зривати роботу парламенту. 

Утім, розблокована ВР має відновити свою роботу лише 5 березня. Відтак маємо показовий факт, коли за всю зиму новообрана Рада працювала в пленарному режимі менше ніж 10 днів. А це свідчить про те, що до її повноцінної роботи в таких умовах і в нинішньому вигляді не готова ані влада, ані опозиція. Причин, схоже, дві. Перша – другорядність сьогоднішнього парламенту, який фактично не впливає на ситуацію в країні. Друга – архітектура парламенту, яка існувала в попередньому скликанні, зруйнована, а нова, попри кілька успішних кадрових голосувань, досі не створена. Збої в роботі ВР засвідчили, що рівновага для «сімейно-ахметовської» моделі владного конгломерату, яка чітко окреслилася в новому уряді, досі не знайдена, а тренд на посилення «Сім’ї» викликає дедалі більший, хоч і пасивний, спротив навіть із боку «своїх». Влада має більшість голосів, необхідних для голосування принципових рішень, лише за умови складних попередніх домовленостей між різними групами впливу всередині фракції ПР та із союзниками. Ті, своєю чергою, вимагають за такі голосування врахування свого інтересу.

Тим часом «Сім’я» та наближені до неї олігархічні групи впливу у владному конгломераті мають можливість задовольняти свій інтерес і без парламенту за рахунок впливу на владну вертикаль, починаючи від Адміністрації президента та уряду й завершуючи головами облдержадміністрацій та керівництвом ключових державних компаній. А головне – основні політичні гравці не хочуть ділитися без крайньої потреби. За таких умов (і останнім часом у керівництві ПР цього більше не приховують) найкращим варіантом роботи парламенту для влади були б нечасті збори для того, щоб без «зайвого» обговорення поухвалювати заздалегідь підготовлені зовсім в інших місцях рішення. У таких випадках шукати потрібну більшість депутатів і відповідно мотивувати їх значно простіше й дешевше. В опозиційних сил при цьому залишається менше можливостей використовувати парламентську залу для критики влади та її політики. А отже, в умовах суцільного контролю керівництва держави над основними загальнонаціональними телеканалами можна розгорнути інформаційну блокаду опозиції.