Після нещодавнього виступу 99-річного колишнього держсекретаря США Генрі Кіссінджера на Світовому Економічному Форумі в Давосі, медіа вибухнули «сенсацією»: патріарх американської геополітики підтримав вступ України до НАТО! Але не менш важлива тема залишилась поза фокусом уваги. Виступаючи у Давосі, Кіссінджер вкотре висловив власний страх перед розпадом РФ: мовляв, «колапс Росії спричинить внутрішній конфлікт» на її теренах та спровокує зовнішню інтервенцію на цю територію.
Природа остраху колишнього держсекретаря, якщо пригадати його книги та статті, цілком зрозуміла. Значна частина його карʼєри була присвячена дослідженню світового порядку – ймовірно, аби не допустити повторення того, що сам Кіссінджер пережив у юності. Єврейський хлопець мусив тікати із рідної Німеччини напередодні Другої світової війни, аби зберегти життя. Згодом, вивчаючи політологію у Гарварді, він намагався вибудувати досконалу систему, котра дала б можливість дипломатам підтримувати порядок у світі шляхом балансування страху, співпраці та оборони.
Читайте також: Ідея, що Росію можна децентралізувати, утопічна. Тому що вона не враховує майбутнього Москви
Редактор журналу Time Вальтер Ісааксон у своїй статті цитує дисертацію Кісінджера, де той каже: «Найфундаментальнішою проблемою політики є не контроль над злом, а обмеження праведності». Власне у цьому й полягає славетний кіссінджерівський реалізм. Тож не дивно, що Кісінджеру все ще видається, що затягнувши Росію в «систему» силоміць, можна буде тримати її «під контролем», а отже не мати клопоту ані з наслідками «внутрішнього конфлікту» на теренах колишньої РФ, ані з експансією, наприклад, Китаю на північ. Проблема в тому, що після 24 лютого це більше не реалізм, а дещо зовсім протилежне.
Пазл, який не склався
Наразі дискусія про майбутнє Росії, України та континенту має два виміри: моральний та прагматичний (чи то пак реалістичний). В першому випадку все гранично ясно для всіх: існує чіткий поділ на агресора і жертву. Персонажі на кшталт «неореаліста» Джона Мершаймера ще силкуються знайти виправдання для Росії, проте ці спроби виглядають відверто комічно. Пазл системи міжнародних відносин, за яку волів би триматися Кіссінджер та інші його однодумці більше не складається. Причина цілком очевидна: своє місце у ньому Росія займати не хоче. Ба навіть більше: риторика і дії Москви спрямовані на руйнацію «системи», на розширення хаосу. Для тих, хто принаймні поверхово знайомий з історією Росії, це не виглядає несподіванкою. Якщо говорити про періоди більш-менш конструктивної взаємодії Росії із західним (та й не лише) світом, то це про винятки, а не про правило. В цьому сенсі Путін – цілком типова постать російської історії.
Прийняття цієї дійсності підводить нас до наступного ланцюжка міркувань. Зрозуміло, що демократичні країни повинні переосмислити функції ООН та багатьох інших інституцій, котрі ми дістали у спадок від попередньої епохи. Питання в тому, під які саме функції мають створюватись нові чи переналаштовуватись старі організації, альянси, договори? Тут існує два шляхи. Перший – кіссінджерівський – полягає в тому, що «система» повинна перечекати, поки Москва «перебіситься» і Росія повернеться до конструктивного способу співіснування із євроатлантичним світом. Другий шлях осяяний думкою про те, що коли Росія не лягає в пазл цілим шматком, її можна розмістити в ньому по частинах. Не слід пояснювати, що така стратегія вимагатиме зовсім іншого підходу до реформ.
Переваги другого сценарію над першим наразі очевидні лише для невеликого кола держав, котрі віддавна «мають справу» із Росією. Але те, що Кіссінджер принаймні згадує про цей сценарій, свідчить, що його беруть до уваги і у Сполучених Штатах, хоча й не розглядають в якості оптимального. Тож завданням Києва є не лише довести моральну згубу російського імперіалізму, але й донести партнерам у Вашингтоні, що саме радикальний спосіб розв’язання російської проблеми є найбільш реалістичним. І що сподівання на те, що військові поразки і тягар санкцій рано чи пізно змусять Москву переглянути свої базові установки – це шлях збільшення ризиків і, в кінцевому підсумку, видатків на безпеку та оборону.
Велика євразійська рахівниця
Розвилка між першим та другим способом розв’язання російської проблеми співпадає з лінією фронту російської-української війни. Так, підтримка України обходиться союзникам недешево. Можливо, саме тому закон про лендліз, підписаний Джо Байденом ще у травні 2022 року, ще й досі не запрацював. Озброєння, яке Україна отримує в рамках «формату Рамштайн», надходить із затримками через бюрократичні та політичні перешкоди, але за нього нам не треба буде розплачуватись. Натомість, механізм лендлізу працюватиме набагато швидше, проте обсяги поставок американської зброї напряму залежатимуть від фінансових спроможностей України. Тут можна робити різні припущення. Наприклад, що Київ не зміг переконати Вашингтон у своїй платоспроможності (ніби у Овальному кабінеті мають з цього приводу якісь ілюзії). Або що союзники навмисне нарощують наш військовий потенціал в темпі, який не дозволить нам програти, але й не дозволить завдати ворогу раптової нищівної поразки, котра спровокує чи то неконтрольовану дестабілізацію влади в Москві, чи то сплеск російського реваншизму, який остаточно поховає кісінджерівські мрії. Втім, кожна з наведених вище теорій ґрунтується радше на припущеннях і здогадках, ніж на фактах.
Читайте також: Заміна озброєнь, наданих Україні, може принести американському ВПК до $21,7 млрд продажів
Що стосується економічного боку справи, то російсько-українська війна є для союзників не лише тягарем, але й бустером зростання. Приміром, Defence News з посиланням на дослідження Центру військової та політичної сили Фонду захисту демократій пише, що заміна військового обладнання, переданого Україні союзниками США по НАТО, може принести американській промисловості до $21,7 млрд продажів. Тобто озброєння України та посилення нашої стійкості – це справді, як зазначив Володимир Зеленський під час своєї промови у Конгресі, «не благодійність», а інвестиція у світову безпеку й у розвиток економіки та оборонно-промислового комплексу союзників. І йдеться не лише про Сполучені Штати. Масова утилізація радянської військової техніки та боєприпасів, що стартувала 24.02.22, запустила тектонічні зрушення на світовому ринку озброєнь – це довгий тренд, яким неодмінно скористаються і європейські виробники зброї, насамперед у Німеччині та Франції. До того ж, попереду майоріє привид китайсько-тайванської війни…
Відбудова України після війни також обіцяє стати колосальною ринковою нішею, котра може безпрецедентно збагатити тих, кому пощастить потрапити до неї. Не дарма вже сьогодні європейський бізнес стоїть на низькому старті, передчуваючи великі можливості і спокусливі перспективи. Ще б пак – подібних проєктів Захід не знав з часів завершення Другої світової війни.
Читайте також: Чому французький бізнес прагне інвестувати в Україну вже сьогодні
Проте всі ці підрахунки мають сенс лише тоді, коли є відповідь на головне питання: як саме Захід планує приборкати створений Москвою хаос. Якщо йдеться про стратегію стримування і вичікування, то всі економічні здобутки рано чи пізно загрожують бути перекреслені. Війна може бути вигідною – проте лише для тих, хто виробляє зброю для інших. Коли ж Європі доведеться стати безпосередньою учасницею збройного протистояння з Росією, лічильник почне стрімко крутитись у зворотній бік. Або коли нерішучість Заходу у російському питанні нарешті заохотить Китай до агресії проти Тайваню і США доведеться так чи інакше брати участь у цій війні. Те, що маргіналізована авторитарна і мілітаристська Росія рано чи пізно стане ресурсним придатком Китаю – хмизом, що гарантовано розпалить політичні амбіції Піднебесної – майже доконаний факт.
Те саме стосується і відбудови України. Який сенс вкладати кошти у відбудову Бахмуту чи Соледару, якщо через рік-два-десять вони можуть знову стати полем бою? Бо зрештою, йдеться не лише про кошти бізнесу, а й про гроші платників податків. Так, геополітика – це не завжди про гроші, проте погані (і хороші) політичні рішення завжди мають економічні наслідки.
Замість висновку
Отож, світ, хоча й не позбавлений певних моральних орієнтирів, є в основі своїй дуже прагматичним, ба навіть цинічним. Проблема в тому, що висновки про практичну доцільність тих чи інших дій ґрунтуються на хибних засновках. Підрахунок вигод, заснований на невірних даних, у більшості випадків призводить до збитків. І зараз найбільша проблема колективного Заходу – це небажання усвідомити той факт, що стежка «реалізму» і «прагматизму», котру протоптало попереднє покоління політичних еліт, вже не веде до омріяної стабільності, порядку і сталого зростання. Колись це було справді так. Але тепер ця стежка веде у країну рожевих поні. І те, що деякі поважні циніки намагаються цього не помічати, не робить їм честі.
Так, сьогодні світу критично бракує порядку. Проте щоб приборкати великий хаос, що насувається, лідерам Заходу доведеться вийти за межі своїх усталених уявлень про те, як складати геополітичні пазли. Іноді для цього потрібні ножиці, хоча в інструкції виробника про це не згадується.