Європа спостерігає за подіями в Україні з надією, поганими передчуттями, втомою і цинізмом. Юрби, які майже місяць стоять на Майдані, надихають її лідерів своєю боротьбою за демократію та вимогами щодо тісніших зв’язків із ЄС. Західні політики захоплюються мужністю цих людей і принципово засуджують використання сили проти мирних демонстрантів, а також відкриту спробу Москви шантажувати українську владу. Але водночас багато європейських чиновників знають, що Кремль сприймає Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, котра нині зайшла в глухий кут, як прямий виклик президентові Путіну. І ще вони мало сумніваються в тому, що Росія не лише готова застосувати силу на підтримку Януковича, а й піти на відверту конфронтацію із західними країнами, захищаючи його промосковську політику.
Тим часом барикади на вулицях Києва у багатьох на Заході викликають відчуття дежа вю. Нинішнє протистояння дуже схоже на повтор Помаранчевої революції 2004 року, тільки цього разу, схоже, немає опозиційних лідерів, яким варто довіряти, чіткої стратегії в демонстрантів і простого вирішення давньої проблеми з національною єдністю та ідентичністю в Україні. Відтак сподівання на тріумф демократії і на те, що уряд Януковича буде змушений піти у відставку, стримує стурбованість із приводу того, що опозиційні політики довели свою слабкість, розділеність і неспроможність вирішувати питання із впливовими олігархами та глибоко вкоріненою культурою корупції.
Західних лідерів вразило прийняте в останню хвилину рішення Януковича відмовитися від Угоди про асоціацію з ЄС. Вони вірили, що, попри тиск Москви, той не був готовий заблокувати всі довгострокові економічні переваги від Угоди. Але Захід не міг замовчати невтішну ситуацію з дотриманням прав людини в Україні або відмовитися від вимоги щодо звільнення Юлії Тимошенко. Несподіване й непоштиве рішення українського президента не підписувати домовленість дало західним лідерам змогу усвідомити, наскільки жорсткого тиску з боку Москви зазнавав Київ. Однак дальша поведінка Януковича – відправка спецпідрозділів міліції для побиття й арешту протестувальників на Майдані – означала втрату ним будь-якої надії на поновлення переговорів із Брюсселем. Відтак на Заході ніхто не вірить йому і не готовий дати другий шанс.
Попри те, ЄС активно шукає компромісу. Покинути Україну й віддати її росіянам Захід не може: це було б зрадою обіцянок допомагати колишнім радянським республікам у впровадженні демократії до їхньої політичної культури. Тому Європа відіслала до Києва високопосадовців, які мали переконати Віктора Януковича розпочати переговори з опозиціонерами й відмовитися від силового втручання. Однак президент розпорядився про черговий наступ на демонстрантів під час перебування високої делегації ЄС у Києві. Це було цілковитою зневагою, що спонукала держсекретаря США Джона Керрі висловити «огиду» (дуже різке слово для західного політика).
Однак підтримка, яку Захід готовий надавати опозиції, не безмежна. Тамтешні уряди не можуть відкрито втручатися у справи України. Навчені сумним досвідом в Угорщині, Польщі та Чехословаччині, вони знають, що обіцянки підтримати антиросійські протести без жодної практичної допомоги є найгіршим з усіх варіантів. Краще не обіцяти більше, ніж готові дати Україні. Хоч як це прикро, громадська думка в багатьох європейських державах переймається нею не надто, принаймні не настільки, щоб зважитися на відкриту конфронтацію з Москвою.
Друга дилема для Заходу: із Кремлем усе одно треба підтримувати функціональні відносини. Росія – постійний член Ради Безпеки ООН, без співробітництва з нею буде дуже складно припинити воєнні дії в Сирії або пом’якшити кризу на Близькому Сході. Однак Путін – непростий партнер, він із підозрою ставиться до намірів Заходу. Його уявлення формувалися під впливом холодної війни та служби в КГБ. Для нього та його покоління, як він сам зізнався, розпад СРСР був найбільшою геополітичною катастрофою в історії. У своїй політиці він завжди намагається повернути колишні радянські республіки до російської орбіти. Саме тому Москва просуває розширення Митного союзу, до складу якого нині входять три держави. Україна – важлива ланка цієї політики, і будь-які спроби Заходу наблизити її до ЄС будуть сприйняті Путіним як виклик для однієї з найбільш фундаментальних складових його політики.
Ось чому західні лідери не поспішають обіцяти демонстрантам свою підтримку, обмежуючись захопленням їхньою сміливістю й рішучістю. Насамперед це стосується Великої Британії, яка тільки-но починає налагоджувати зв’язки з Москвою після шести років надзвичайно поганих відносин на тлі вбивства колишнього російського агента Алєксандра Літвінєнка в Лондоні. Британський прем’єр-міністр Девід Кемерон стриманий у своїх висловлюваннях щодо України. Він сподівається на вигоди для Туманного Альбіону у зв’язку з розширенням торгівлі з Росією, а також на те, що переконає РФ узяти у свої руки організацію мирної конференції в Женеві щодо Сирії.
Більш прямолінійну позицію обрали британські ЗМІ. У нещодавній редакційній статті The Times закликала Януковича піти у відставку з огляду на те, що його президентство зводилося до зловживання владою, жахливого економічного регулювання та втручання Росії у внутрішні справи України. The Economist написав, що застосування сили проти мирних демонстрантів у Києві свідчить про його моральну поразку й підкреслює, наскільки він далекий від суспільства. «ЄС відмовляється від зв’язків із Віктором Януковичем, однак має дати зрозуміти, що за кращої влади мрія українців про вступ до європейської спільноти може зрештою здійснитися», – зазначив впливовий тижневик.
Успішна британська літераторка українського походження Марина Левицька написала для The Guardian, що після Помаранчевої революції соціум розчарувався у владі, а сьогодні українські націоналісти «загнали себе в шалені антиросійські настрої». Однак, за її словами, молодь на Майдані не хоче гратися в політичну розплату. Для неї, як пише Левицька, ЄС уособлює сучасний світ, прозорість у політиці, прощання з тягарем минулого і свободу від російського панування. Нове покоління українців вважає себе частиною глобальної спільноти молодих людей. Однак авторка запитує: «Чи готовий до них ЄС?». Вона побоюється, що стиль європейських політиків не такий уже й далекий від Януковича і Тимошенко, як їм здається.
Її відповідь підкреслює непрості аспекти реакції Заходу на події в Україні. Він може співчувати протестувальникам. Але Україна має тривалу історію політичної кризи та корупції у вищих ешелонах влади, у зв’язку з чим багато західних компаній не поспішають у неї інвестувати. Країна отримує менше інвестицій у перерахунку на особу, ніж більшість колишніх радянських республік. Нині тривають розмови про запровадження персональних санкцій із боку ЄС проти представників режиму Януковича. Однак західні лідери гадають, що санкції можуть і не знадобитися, бо він утратить владу швидше. Велика проблема України полягає в тому, що хоч би хто прийшов до керма, країна залишатиметься заручницею геополітичного змагання між Росією та ЄС, нікуди не подінеться її внутрішній розкол і не з’явиться сильний лідер. З огляду на це вона завжди буде непростим партнером для підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом.